***
Главная » Загальна психологія » 20.3. Виховання характеру. Проблема національного характеру



20.3. Виховання характеру. Проблема національного характеру

На підставі вивчення життя 57 пар розлучених з дитинства монозигот-них близнюків їх поділили на чотири групи (Равич-Щербо, див.: [51]). Одну з них становили 7 пар, які виховувалися в разюче подібних умовах. До другої ввійшли 27'пар, що ними опікувалися родичі батьків, до третьої— 13 пар, розділених між собою друзями їхніх батьків, а четверта (10 пар) перебували в сім'ях незнайомих між собою людей. За даними тесту-вання, ступінь подібності між близнюками зменшувався від групи до групи, причому це менше стосувалося здібностей і більше — характеру.
Проте й в одній родині зростають близнюки, характери яких мають істотні відмінності. Серед чинників, що зумовлюють це явище, не останнє місце посідають міжособистісні стосунки. Наприклад, виконання функцій лідера і веденого може зумовити формування різних властивостей характеру: у першому випадку — відповідальності, у другому — безініціативності, невпевненості. Тобто взята на себе роль більше позначається на характері індивіда, ніж на особливості його організму. Це пояснює труднощі несуперечливого визначення маскулінного (від лат. masculinus — чоловічий) і фемінного (від лат. femina — жінка) характеру (Анастазі, Кон, див.: [48])1.
Хоча чоловіки й здаються більш наполегливими, самовпевненими, впертими і грубими, а жінки більш відповідальними, чуйними, сором'язливими, спрямованими не на особисті досягнення (як чоловіки), а на інших людей, немає достатніх підстав вважати ці відмінності генетично зумовленими [51]. Очевидно, порушення багатовікових сімейних традицій виховання хлопчиків і дівчаток, зростання ролі жінки в суспільстві, орієнтація жінок на властивості характеру, які здавна приписувалися чоловікам, спричинюють відповідні зміни рольової поведінки, які згодом фіксуються у вигляді притаманних характеру психічних явищ. Тому маскулінний і фемінний характери є, швидше, результатом засвоєння і закріплення певної соціальної ролі.
Провідною ж закономірністю є те, що характер формується в процесі активних стосунків індивіда зі світом. Цей процес стає керованим в умовах цілеспрямованого виховання, покликаного організувати освоєння індивідом духовної культури суспільства, оволодіння певними соціальними нормами.
Успішність виховання значною мірою залежить від підходу до дитини як до суб'єкта виховання з притаманними йому властивостями темпераменту, загальними і спеціальними здібностями. Виховання, що будується у такий спосіб, має закладати підґрунтя ставлення — розкривати світ значень, в якому проходить життя дитини, й сприяти наповненню їх смислами. Для цього є свій сенситивний період — ранній і дошкільний вік. М, В. Гоголь, наприклад, згадував, як на нього, ще зовсім малого, вплинула розповідь матері про Страшний Суд, -— «заронило и произвело впоследствии Ъо мне самые высокие мысли».
Ставлення до продуктів культури, інших людей, суспільства, самого себе справді є підвалиною характеру і спочатку виникає в межах стосунків дитини з дорослим. Виняткового значення у його формуванні набуває наявність ідеалу виховання. Г. Ващенко [15] зосереджує увагу на його конкретно-історичному змісті і характеризує більшовицький, християнський, загальноєвропейський та український національний виховний ідеал.
Більшовицький виховний ідеал — ідеал комуністичної ^ідеології, втілений у практику керівництва тоталітарною державою. Його рисами є: відданість своїй ідеології, ворожість до інших ідеологій та боротьба з їх носіями, дисципліна і патріотизм, заперечення загальнолюдської моралі та родинних цінностей. «Ідеальний більшовик — це робот, позбавлений власних поглядів, власних почувань і волі» [15, 38]. Християнський виховний ідеал створюється відповідною формою релігії і скеровує віруючого на Царство Боже шляхом наслідування Христа. Причому «християнин мусить вчитуватись і вдумуватись у Св. Письмо, щоб розуміти дух його, а не лише думку» [15, 75]. Тільки так виникають християнські доброчинності: віра, надія, любов до ближнього. Загальноєвропейський виховний ідеал вбирає в себе культуру минулого й орієнтується на всебічний психічний розвиток у межах притаманних індивідові здібностей: «Хай буде кожний досконалий сам собою» [15, 90].
Український національний виховний ідеал складався протягом історії українського народу і знайшов яскраве втілення в пісні. Його ознаки: високий ідеалізм на релігійній основі, оптимізм, патріотизм, любов і шана до батьків та родини, гостинність, емоційність, працьовитість, власна гідність, волелюбність. Причиною занепаду цього ідеалу Г. Ващенко вважає відсутність державності та зраду вищих верств українського народу: «Вони міняли свою мову на польську чи московську, забували свої прекрасні традиції, засвоювали звичаї і погляди чужих народів, ставали перевертнями» [15, 136]. Свою роль у цьому відіграв власне український егоїзм та здатність до пристосування. Лише селянська культура, створена переважно козацтвом, крізь віки пронесла національний виховний ідеал.
Ідеал виховання вкрай необхідний для формування громадянина України — втіленого в процесі виховання образу людини, заради якої цю державу створено. Держава для держави — характерна риса тоталітарного суспільства, приреченого, як свідчить історичний досвід, на загибель. Тому виховання громадянина є найважливішим завданням української педагогіки1. Вона потребує системи виховання, покликаної формувати громадянина, для якого українська держава є гарантом його власної незалежності і свободи. Це має бути система українського національного виховання, що ґрунтується на ідеалах, які слугують індивідові засобом усвідомлення себе часткою держави, нації, а через неї і людства.
Створення такої системи неможливе без відродження вітчизняних культурно-історичних, народно-педагогічних, народознавчих, виховних традицій та орієнтації на загальнолюдські виховні ідеали. Звичайно, індивідуальний характер — не «зліпок» з ідеалів виховання. Виховання характеру — тривалий процес, що протікає в зв'язку зі становленням діяльностей дитини, ускладненням відповідних потреб та мотивів, розширенням кола освоюваних нею значень, здійсненням дій, які реалізують те чи те ставлення. Дитина не виросте людяною й орієнтованою на соціальні ідеали, якщо їй лише пояснювати значення.
Однак будуть безрезультатними також примусові дії. Має бути наслідування дитиною зразків, проникнутих певним ставленням, дій авторитетного дорослого, «внесок» цих дій у її взаємини з довколишніми, оцінка з боку дорослого (схвалення, заохочення, засудження чи покарання). Ці дії мають задовольняти потребу у спілкуванні, мотивуватися необхідністю участі в спільній діяльності, отримувати смисл її оптимального засобу, фіксуватись у смислових настановленнях, мати вигляд вчинків. Тільки так вони можуть набути форми виховання дорослим тих чи тих властивостей характеру дитини.
Недоліки в характері дітей нерідко мають своїм джерелом неправильне (гіперпротекцію, гіпопротекцію, емоційне неприйняття, жорстокість, завищені вимоги, потурання) або ж умовне виховання. Йдеться про соціальні чинники ненормативного психічного розвитку, показниками якого відповідно є ненормативні властивості характеру, брехливість,
жадібність, жорстокість тощо. Проте не виключено формування негативних властивостей характеру і за умови прагнення батьків дотримуватись педагогічно грамотного виховання, але за відсутності у них тих ідеалів, на які вони орієнтують дитину, за непослідовної стратегії виховання, нерозумінні закономірностей психічного розвитку. Перешкодою можуть стати також біологічні чинники, наприклад властивості нервової системи дитини. Від них не залежить зміст ставлення, але на тлі однієї нервової системи одні властивості характеру формуються легше, ніж інші. Рішучість, ^наполегливість, самостійність простіше формуються у представників сильної нервової системи і складніше — у представників слабкої. На характер впливатимуть також властивості темпераменту1.
Характер може стати предметом самовиховання, що найчастіше буває в підлітковому та юнацькому віці [2; 3; 26; 32; 40].
Це вже рівень особистості, і він виразно висвітлює ту обставину, що кожна властивість характеру є ознакою притаманного індивідові способу життя, що, як темперамент і здібності, характер виконує інструментальну функцію (див. табл. 35). Причому якщо на рівні індивіда має місце життя в межах характеру, який урівноважує стосунки людини зі світом, то тут має місце певне ставлення індивіда до свого характеру2. Це шлях, що веде до використання характеру як засобу, що за його допомогою він будує своє життя. Саме на цьому шляху індивід отримує здатність оцінювати свій характер, висувати і розв'язувати завдання його виховання, адже за допомогою волі він може вибирати принципово новий для себе мотив і, виходячи з нього, долати одні смислові настановлення та створювати інші, тобто закладати підґрунтя для вдосконалення свого характеру.
Проте це не означає, що особистість і характер пов'язують прості відношення, що індивід «виховує» свій характер свідомістю. Характер, радше, виховується перебігом його життя. Звідси випливає принципове положення: не характер пояснює життя індивіда, а життя є ключем до розуміння та аналізу характеру.
Можливі випадки, коли індивід здійснює вчинок, який не лише не зумовлюється властивостями його характеру, а й суперечить їм. Так буває, коли нерішуча людина робить кроки, що радикально змінюють її долю. Вчинком вона долає свій характер і цим, між іншим, заявляє про себе як про особистість. Внески вчинку згодом стають тим ґрунтом, на якому виростають нові властивості характеру, що «врівноважують» стосунки індивіда з дійсністю. Народна мудрість говорить: «Посієш вчинок — пожнеш звичку, посієш звичку — пожнеш характер, посієш характер — пожнеш долю». Можна сказати, що характер «виробляється» у вчинках, що вчинки формують характер.
Можливі й інші підходи до розуміння природи та сутності характеруt але у будь-якому разі вони повинні слугувати поясненню тієї реальності, яка описується в психології цим поняттям.
Зокрема, адекватність такого пояснення можна перевірити на прикладі проблеми національного характеру. Ця проблема є предметом етнопсихології (від гр. e'&voq — народ) — галузі психології, що вивчає своєрідність психічного складу людей, зумовлену їх належністю до якоїсь етнічної спільноти. Проте аналіз розвитку етнопсихології свідчить, що ця проблема, так і не знайшовши належного розв'язання, поступилася дослідженням етнічної зумовленості пізнавальних процесів, настановлень, форм суспільної свідомості [42].
Справді, дослідження національного характеру українців (Ващенко [15]; Кульчицький, Онацький, Храмова, Цимбалістий, Шлемкевич, див.: [62]) не дають достатніх підстав для його визначення, хоча й підкреслюють перевагу в ньому емоційних властивостей над інтелектуальними та вольовими1. Вони проведені з позицій різних напрямків психології, реалізують лише номотетйчний підхід, через що проблема українського характеру розв'язується в суто абстрактному плані.
Психологія має перевести цю проблему в площину конкретного життя, поєднавши таким чином номотетйчний та ідеографічний підходи до аналізу характеру (див.: Замість післямови).
Щоб викласти цю тему, довелося конкретизувати найістотнішу ознаку характеру - ставлення, використавши для цього провідні категорії сис-темно-діяльнісного підходу — діяльність, психіка, життя.
Курс загальної психології завершено, при цьому категорії, які в перших темах були предметом аналізу психічної реальності, стали, зрештою, його засобом.
Підхід, що слугував за методологію створення посібника, репрезентує Система понять і категорій психологи.
Звичайно, читач може сподіватися, що вона допоможе пояснити його власні проблеми. Так і має бути, якщо психологія — процес самопізнання людини, а її предметом є життя. Але як і будь-яка інша наука, вона будується шляхом конкретизації найзагальніших категорій і тому приводить все ж до загального, а не одиничного, яким насправді є життя індивіда. Останнє має стати предметом наступного кроку конкретизації і його має здійснити читач, який доклав зусиль, щоб опанувати курс2.
Це творче завдання. І якщо посібник стане тут у пригоді, його «надзавдання» буде виконано.
Посібник побудовано на ґрунті того, що вже стало історією психології і через певний час відійде в минуле. Вже тому він не може бути досконалим. Але без минулого немає майбутнього. Це дає авторові підставу вважати психологічну систему книги відкритою для доповнень та корекції.




Смотреть другие вопросы в разделе: Загальна психологія





Все материалы размещены исключительно с целью ознакомления и принадлежат их авторам. Любое копирование строго запрещено. Если вы являетесь автором того или иного труда и не хотите, чтобы он был здесь опубликован, свяжитесь с администрацией