***
Главная » Загальна психологія » 18.1. Природа темпераменту



18.1. Природа темпераменту

В історії психології відомо кілька теорій темпераменту. Найдавніша з них, якій вже понад XXV століть, — гуморальна (лат. humor — волога) теорія — пов'язує темперамент з особливостями внутрішнього середовища організму. Саме на підставі цієї теорії давньогрецький лікар Гіппократ (460—377 pp. до н. є.) виділив широковідомі типи темпераменту: меланхолійний (гр. jnetaxc; — чорний, %okr\ — жовч), сангвінічний (лат. sanguis — кров), холеричний (лат. cholericus — хворий, емоційністю, комунікативністю; холериком — людину з також високим рівнем активності, енергійну, проте бурхливу, невтримну, з рвучкими рухами; флегматиком — уповільнену, емоційно-невиразну людину, якій важко переключитися з однієї діяльності на іншу.
У пізніші часи цю класифікацію неодноразово відтворювали навіть ті, хто заперечував роль внутрішнього середовища організму в становленні темпераменту. Так, /. Кант (див.: [47]) сангвініка і меланхоліка вважав «темпераментами почуттів», а холерика і флегматика — «темпераментами діяльності». Тому сангвінік — людина веселої вдачі, меланхолік — похмурої, холерик — запальної, а флегматик — стриманої.
У подальшому робилися спроби конкретизувати її шляхом зіставлення різних описів темпераменту (Айзенк, цит. за: [33J, мал. 41).

Однак питання про природу темпераменту залишалося нез'ясованим. Тому в XX ст. на зміну гуморальній прийшла соматична (від гр. обЗцос— тіло) теорія, яка пояснювала темперамент особливостями будови тіла людини. Стверджувалося, що людям з вузькою грудною кліткою, довгими кінцівками, видовженим обличчям, слабкою мускулатурою притаманний шизотимічний (від гр. o%it,oo — розсікаю) темперамент із властивим йому заглибленням у свій внутрішній світ, невідповідністю реакцій зовнішнім стимулам, контрастом між надмірною ранимістю і байдужістю (Кречмер, див.: [47])1. За іншим варіантом цієї теорії, особи з округлою зовнішністю, м'якими обрисами тіла, слабким розвитком м'язевої системи є представниками ендоморфного (від гр. evSov — усередині, цорсрт] — форма) темпераменту, який характеризується любов'ю до комфорту, схильністю до чуттєвих утіх, розслабленістю й уповільненістю (Шелдон,
див.: [47]).
Принципово інше пояснення природи темпераменту запропонував /. Я. Павлов [39; 40; див.: 60]. Він висунув нервову (від лат. nervus — жила) теорію темпераменту, яку обґрунтував з позицій свого вчення про вищу нервову діяльність людини і тварин. Основою темпераменту він вважав властивості центральної нервової системи: силу, зрівноваженість і рухливість процесів збудження і гальмування.
За цією теорією, ознакою сили нервової системи є її здатність витримувати, не переходячи в стан гальмування, тривале або часто повторюване збудження. Зрівноваженість характеризують показники співвідношення між збудженням і гальмуванням. Рухливість — це ступінь легкості, з якою збудження переходить у гальмування і навпаки. Певне поєднання цих властивостей являє тип нервової системи. Останній, за /. П. Павловым, і є темпераментом.
Так, сильний, зрівноважений, рухливий тип нервової системи — це сангвінічний темперамент; сильний, зрівноважений, інертний — флегматичний; сильний, незрівноважений (з переважанням процесу збудження) _ холеричний; слабкий тип нервової системи — меланхолійний. Кожна із згаданих властивостей нервової системи вивчалася методом умовних рефлексів, а об'єктом дослідження були собаки.
Хоча це й була спроба суто об'єктивного підходу до проблеми природи темпераменту, /. П. Павлов все ж ототожнював властивості темпераменту і властивості нервової системи, що було очевидним проявом редукціонізму в психології— зведенням психічного до фізіологічного1.
Дослідження, розпочаті в річищі вчення про вищу нервову діяльність (вже шляхом аналізу електроенцефалограм біоелектричної активності мозку людини), дозволили уточнити уявлення про властивості нервової системи й дали підставу вважати їх природними передумовами темпераменту (Теплое [57]; Небиліцин [34; 35; 36; див.: 47; 60]). У світлі нових даних, властивостями нервової системи є: сила, динамічність, лабільність і рухливість, які, до того ж, відносно процесів збудження і гальмування проявляють себе по-різному (табл. 29).
У новій інтерпретації сила нервової системи характеризується здатністю невронів витримувати тривале збудження і гальмування. Динамічність (гр. 8и>а|іг£— сила) — властивість, що відповідає за легкість генерування нервовою системою збудження і гальмування. Лабільність (від лат. labi-lis — нестійкість, рухливість) є швидкісною ознакою нервової системи, від якої залежить темп зміни циклів збудження за серійної подачі стимулів. Рухливість проявляється в легкості і швидкості реагування на зміни в навколишньому середовищі. Щодо балансу (фр. balance — терези), то на відміну від згаданих — первинних, він є вторинною властивістю нервцвої системи і визначається співвідношенням індексів збудження і гальмування за кожною з її первинних властивостей1.
До того ж аналіз електроенцефалограм дав змогу обґрунтувати необхідність розрізняти парціальні та загальні властивості нервової системи [34; 35; 36; див.: 47; 60]. .
Парціальні (від лат. partis —- частина) — це властивості рецепторної системи головного мозку з підсистемами у вигляді окремих аналізаторів (насамперед зорового і слухового). Вони відіграють помітну роль у динаміці психічних явищ, пов'язаних з побудовою чуттєвого образу. Загальні властивості мають мозкові структури, які не беруть безпосередньої участі в переробці інформації, що надходить. Це лобові частки та утворення старої і стародавньої кори, а також підкірки, що взаємодіють з ними, тобто структури, які регулюють перебіг усіх процесів в організмі.
За В. Д. Небиліциним, властивості нервової системи є парціальними, тому що вони досліджувалися на прикладі роботи аналізаторних систем (предметом аналізу були зміни електроенцефалограми у відповідь на зорові та слухові подразники), тобто вони характеризують індивідуальну роботу окремих аналізаторів, а не мозку в цілому. Щодо загальних властивостей, то до них належать: «нейродинамічні параметри мозкової регуляторної системи, яка охоплює структури фронтальної кори і ряду розташованих нижче утворень, насамперед лімбічного комплексу і сітчастого утворусереднього мозку», що перебувають у складній взаємодії [34, 362]. Саме вони є морфологічною основою темпераменту людини.
Отже, дослідження властивостей нервової системи, здійснені в межах нервової теорії темпераментуу довели складність їх структури, зумовлену багатоаспектністю роботи мозку. Це стало на заваді створення типології нервової системи та відповідної типології темпераменту.
Криза нервової теорії зумовила появу конституційної (від лат. cons-titutio — устрій, будова) теорії темпераменту — своєрідного синтезу попередніх підходів до вивчення природи темпераменту (Василевський та ін., див.:" [33]; Русалов [51; 53]; Стреляу [55]). За цією теорією, темперамент ґрунтується на роботі цілісного організму в сукупності його біохімічного, соматичного і нейродинамічного рівнів. Серед них властивості нервової системи є характеристикою найвищого рівня і тому вони як-найщільніше пов'язані з властивостями темпераменту. Принаймні вплив на останні обмінних процесів організму, що відбуваються на біохімічному рівні, опосередковується впливом з боку нервової системи. Загалом же, темперамент базується не на властивостях нервової системи самих по собі, а на властивостях багаторівневої конституції організму людини, закріпленої в її спадковому апараті.
Проте ця теорія має більше гіпотетичний характер, що пояснюється труднощами дослідження різних рівнів роботи організму та переходів між ними у їх відношенні до властивостей темпераменту.
Таким чином, протягом історії психології проблема природи темпераменту вивчалася в межах гуморальної, соматичної, нервової та конституційної'теорій. Кожна з них бере за основу темпераменту ті чи ті властивості організму, але навіть найрозвиненіша й найпопулярніша серед них — нервова, не дає вичерпної відповіді на це питання. Проте очевидно, що природні передумови темпераменту існують і ними є не лише властивості нервової системи, а й різнорівневі властивості людського організму в цілому. Серед них властивості нервової системи безпосередньо стосуються темпераменту і визначають стійкість його виявів. Порівняння таких властивостей у монозиготних і дизиготних близнюків показало, що зв'язок між ними у перших значно сильніший, ніж у других (Равич-Щербо [43; див.: 47]). У першому випадку (а це були пари близнюків віком до 56 років) значення показника такого зв'язку — коефіцієнта кореляції досягало 0,70—0,90 (максимальне теоретично можливе значення _ 1,00), а в другому — наближалося до 0. Цікаво, що повна ідентичність електроенцефалограм спостерігається у 85% монозиготних близнюків і у 5% дизиготних (Василевський та ін., див.: [33]).
Для з'ясування впливу середовища на властивості нервової системи було проведено такий експеримент. Вісім цуценят двох поносів у випадковому порядку поділили на дві групи і протягом тривалого часу утримували в різних умовах (Виржижковський, Майоров, цит. за: [57]). Цуценята першої групи зростали на волі, а другої — з двомісячного віку в клітці, з якої їх не випускали навіть під час прибирання. Через два роки в обох групах перевіряли особливості утворення умовних рефлексів. З'ясувалося, що майже в усіх собак, вихованих у неволі, був різко виявлений пасивно-оборонний рефлекс (у вигляді боягузливої поведінки), характерний для слабкої нервової системи, і лише одна з них виявляла властивості сильної нервової системи. У другій групі кількість і «сильних», і «слабких» собак була приблизно однаковою.
Проте ці дані, на думку Б. М. Теплова, свідчать не стільки про переважне значення середовища, скільки про те, що «типові картини поведінки собак не є прямими й однозначними показниками вищої нервової діяльності» [57, 37].
Іншими словами, нервова система і поведінка — це взаємопов'язані, хоча й різні характеристики собак. Ще менше підстав для перенесення цих даних на людину. Нервова система обслуговує тут уже не стосунки організму з середовищем, а процеси власне людської діяльності. І в ній, як зазначає /. В. Равич-Щербо, «чим вища ... роль специфічно людської, мовної довільної регуляції, тим меншу роль відіграють чинники генотипу, і навпаки, чим вона нижча, тим виразніше індивідуальні особливості цієї діяльності визначаються спадковістю» [47, 119]. Тобто, чим вищий рівень організації цієї діяльності, тим менше впливає генотип на його складники. Відтак, на властивості нервової системи, які функціонують на нижчих рівнях такої організації, цей вплив буде сильніший, а на властивості темпераменту, які стосуються вищих її рівнів, слабший1.
Очевидно, як і будь-яке інше психічне явище, темперамент має природне підґрунтя, до того ж він, як формальна характеристика психіки, щільніше пов'язаний з останнім, ніж змістовні характеристики. Проте це власне психологічна, а не фізіологічна реальність. Тому не випадково тенденція до фізіологічного редукціонізму при поясненні природи темпераменту з позицій згаданих теорій була малопродуктивною.
Темперамент слід вивчати з позицій психологічної теорії, яка б описувала його як суто психічне явище з урахуванням зв'язків з процесами організму — передусім з властивостями нервової системи. її предметом мають стати властивості темпераменту, взяті у їх відношенні до способу життя індивіда.




Смотреть другие вопросы в разделе: Загальна психологія





Все материалы размещены исключительно с целью ознакомления и принадлежат их авторам. Любое копирование строго запрещено. Если вы являетесь автором того или иного труда и не хотите, чтобы он был здесь опубликован, свяжитесь с администрацией