***
Главная » Загальна психологія » 17.1. Природа і функції волі



17.1. Природа і функції волі

В історіогенезі необхідність вольової регуляції з'являється, напевно, разом із діями (тема 4, п. 4.3).
Будь-яка дія первісної людини не має під собою актуальної потреби і тому є біологічно недоцільною активністю, що здійснюється лише за наявності її соціального смислу, тобто така необхідність зумовлюється здатністю людини досягати мети, постановкою якої вона зобов'язана своїй свідомості. Відтак у філогенезі вольова регуляція відсутня. Хоча тварини й долають перешкоди і виявляють реакцію («рефлекс свободи») на обмеження поведінки [49], ця поведінка не є вольовою.
Воля має місце при небажанні виконувати дію, необхідність якої усвідомлюється.
Зародки вольової регуляції ВИЯВЛЯЮТЬСЯ як зовнішні довільні дії. Такою дією, наприклад, є свідоме зосередження первісної людини на своїх рухах та утримання від мимовільних імпульсивних реакцій. Без цього неможлива навіть така елементарна спільна діяльність, як облавне полювання. Поступаючись закономірностям історіогенезу психіки, зовнішні довільні дії трансформуються у внутрішні, також керовані з боку свідомості способи досягнення мети в умовах перешкод. Це тривалий процес, витоки якого полягають в особливостях соціальних норм, що регулюють функціонування первісної спільності. Передусім їх несуть у собі ритуали і табу, які обмежують поведінку первісної людини: спонукають до одних дій і утримують від інших. За цих умов людина змушена відмовлятися від безпосередніх бажань, гальмувати власні потреби, підпорядковувати теперішнє очікуваному майбутньому.
Д. Фрезер описує, як юнаки з племені індіанців-карибів покірно зносять жорстокі тортури від своїх одноплемінників, бо впевнені, що «від їх твердості й сили духу залежать мужність і успіх їхніх товаришів, що воюють» [53, 34]. Це вже довільна регуляція поведінки, яка змушує юнаків вчиняти всупереч біологічним потребам і жертвувати собою заради інших. Проте це можливе лише тоді, коли така поведінка є для них ланкою спільної діяльності, від якої вона отримує соціальний смисл «внеску» в перемогу.

Власне, так само довільними є дії людини в умовах першого розподілу праці (виготовлення знаряддя чи участь в облавному полюванні як загонича). Вони також не зумовлюються її потребами і необхідну спонукальну силу отримують від смислу спільної діяльності: загонич виконує свої дії тому, що вони мають для нього смисл доцільних стосовно дій інших людей [24, т. її.
Довільні дії як здатність людини підпорядковувати свою активність соціальному смислу поступово стають її власним надбанням. Це відбувається в міру ускладнення індивідуальної діяльності та відповідної появи такого* складника індивідуальної свідомості, як особистісний смисл — відображення відношення між мотивами та цілями цієї діяльності. Спонукувана мотивами, людина висуває все віддаленіші цілі й, докладаючи зусиль та розподіляючи їх у часі, нерідко навіть усупереч актуальним потребам, прагне досягти їх.
Для цього вона й здійснює дії, що мають для неї смисл засобу досягнення власних цілей. Це вже вольові дії, джерелом яких є, начебто, особлива сила, яка виходить з самої людини і додає їм (до усвідомлення необхідності виконання) додаткову спонуку. Таке джерело можливе лише в сфері смислоутворювальних мотивів людини.
Отже, історіогенез волі зумовлений появою первісної свідомості і долає шлях від довільних до складно мотивованих вольових дій, проходячи етап довільної регуляції людиною своїх внесків у спільну діяльність.
Проте воля не тільки «береться» зі свідомості, а й сама є одним з найцікавіших її предметів, Протягом своєї історії людина з'ясовує походження тієї сили, яку вона має. Спочатку вона підпорядковує її природі, потім Верховній сутності, прямуючи до визнання самоцінності власної свободи1.
Найвиразніше це виявляється при поясненні наслідків людських дій. Характерними щодо цього є спогади чеського священика Д. Крмана про Полтавську битву (1709 p.). Аналізуючи розташування сил, він відзначає кількісну перевагу російських військ, несприятливі позиції шведів, опір місцевого населення, ненадійність союзників, відсутність продовольства, поранення короля. Однак причиною поразки шведських військ попри все вважає волю Бога: «Бог дав Карлові можливість пройти через випробування поразкою, щоб навчити його цінувати життя». Аналогічно, але дещо по-іншому, висловлюється в наказі по війську Петро І: «Перемогу дав Бог завдяки героїзму наших воїнів».
Якщо у першому випадку проблема свободи волі розв'язується негативно, то у другому бачимо спробу поєднати ідею зовнішньої визначеності життя зі здатністю людини вільно діяти в межах такої визначеності.
'Причому, як зазначає В. А. Роменець, ♦свобода волі - це не ілюзія, а факт, який не суперечить принципові детермінізму» [40, 582]). Слід лише відмовитись від поверхового розуміння останнього. Так, «свобода і детермінізм вчинку виявляються лише моментами телеологічності, або доцільності, яка в плані вчинкової дії стає самоздійсненням» [40, 583].

Ця проблема проходить крізь всю історію філософії, породжуючи значну кількість дедалі витонченіших варіантів розв'язку. Екзистенціаліст Ж.-П. Сартр, наприклад, стверджує: «Ми є свободою, котра вибирає, але ми не вибираємо здатності бути вільними від свободи: ми приречені на свободу» (цит. за [31,76]).
Психологія також розв'язує проблему свободи волі, але в плані пояснення природи здатності людини виходити за наявні обмеження, діяти всупереч обставинам свого життя, брати на себе тягар відповідальності за здійснений вибір. Вона прагне дослідити конкретні механізми волі, зрозуміти її роль і життєве призначення. Цьому слугують дані про онтогенез волі.
Витоки волі можна вбачати у довільних рухах, які з'являються у перші роки життя дитини і функціонують у процесі її діяльності (15]. Вони ґрунтуються на реакції на зовнішні подразники, що стають предметом відчуттів. Надалі вже відчуваються самі реакції, що створює можливість керування рухами. Проте ще тривалий час вони спонукаються або ж гальмуються переважно за рахунок зовнішніх стимулів. Подальше ускладнення рухів відбувається в процесі предметних дій, де вони забезпечують розв'язування різноманітних задач і ґрунтуються на багаторівневій роботі нервової системи [5; див. [29].
Зрештою, з'являються самостійні довільні дії, які спочатку дитина виконує під час спільної з дорослим діяльності [7; 8; 12, т. 3; 22]. Це вже підпорядкування довільних рухів дитини значенням предметів та стосункам між людьми. Маніпулюючи предметами чи граючись, дитина виявляє здатність поводити себе відповідно до наказу дорослого, використовувати власне мовлення для аналогічного впливу на інших, а потім і на себе.
Довільні дії мають власну логіку розвитку, яка призводить до формування довільної регуляції пізнавальної діяльності та появи довільних пізнавальних процесів: довільної уваги, спостереження, довільного запам'ятовування і відтворення, словесно-логічного мислення. В межах цієї логіки створюється також можливість довільного впливу на власну мотивацію. А це вже умова переходу до вольової регуляції діяльності [18].
Довільна дія стає вольовою тоді, коли вона не має достатньої спонуки до виконання або коли вона отримує таку спонуку від довільно побудованого процесу мотивації. Як наслідок така небажана дія отримує додатковий особистісний смисл і починає слугувати засобом досягнення нової мети. При цьому «найбільше підходять для створення додаткового спонукання ... мотиви компетентності, самоповаги, самооцінки, етичні й естетичні мотиви, мотиви ідеологічного порядку» [18, 103). Вольова регуляція стає найвищим рівнем освоєння людиною власної психіки.
Перехід до неї досить довгий і включає в себе етап довільної регуляції дитиною своєї діяльності. Цей етап настає у зв'язку з необхідністю підпорядкування соціальним нормам, формою яких є вимоги дорослого. Свій подальший розвиток довільна регуляція знаходить у рольовій грі та грі за правилами, що змушують дошкільника діяти всупереч своїм бажанням. Про це красномовно свідчить сюжет оповідання Л. Пантелеева

«Чесне слово», де йдеться про хлопчика, якого старші діти призначили «вартовим» та й забули про це. Вірний слову, хлопчик пішов додому лише тоді, коли передав свої «обов'язки» випадковому перехожому — військовому1.
Це довільна регуляція поведінки з характерною динамікою та своєрідним виходом з ситуації, що склалась. Аналіз цього епізоду свідчить, що довільна регуляція, по-перше, безпосередньо стосується соціальних норм, від яких вона отримує соціальний смисл. По-друге, підкреслює роль зовнішньої «опори» (в оповіданні такою є перехожий), необхідної для здійснення довільної регуляції. Дитина була змушена звернутися до неї, щоб вийти з конфліктної для себе ситуації"2. По-третє, засвідчує появу в регуляції діяльності своєрідного явища — боротьби мотивів («несення служби» в умовах конфлікту суперечливих спонук).
Починаючи з молодшого шкільного віку довільна регуляція поступово набуває вигляду саморегуляції — здатності учня підпорядковувати свої дії соціальним нормам. Те, що було зовнішньою опорою поведінки і виступало у вигляді вимоги дорослого, стає внутрішнім засобом, керуючись яким дитина вже самостійно будує свої стосунки з довколишніми. Причому робить це на підставі потреб, притаманних даному вікові (і це радикально відрізняє довільну регуляцію від вольової, яка такої підтримки з боку потреб не має). У підлітковому віці, наприклад, це потреба в самостійності та самоствердженні. Тому коли вчитель враховує зміст цих потреб і висуває до підлітків відповідні вимоги, то рівень їх здатності до саморегуляції зростає, оскільки «вимоги учителя перетворюються у власні вимоги підлітка до своєї поведінки, діяльності» [10, 65]. Те, що спочатку є зовнішньою опорою поведінки, згодом стає внутрішнім засобом, послуговуючись яким підліток підвищує рівень керованості нею.
Отже, довільна регуляція виникає в межах спільної діяльності, від якої отримує соціальний смисл, і спершу передбачає використання дитиною зовнішніх засобів. Часто це якась реальна подія, яка стає опорою поведінки, розбалансованої боротьбою мотивів («піду додому, як тільки мене покличуть», «почну виконувати завдання, як тільки закінчиться фільм»), і дає змогу дитині підпорядкувати свої бажання соціальним нормам. У подальшому це вже внутрішні опори, якими слугують зразки поведінки, що їх демонструють авторитетні люди3.
аші
'Цей самий приклад наведено в темі 7 (7.2), але з іншою метою - для ілюстр закономірностей розвитку гри.
2Цікаво, що подібним чином у певних ситуаціях поводять себе й дорослі [12, т. 2]. Коли експериментатор, зайшовши до кімнати і привітавшися, відразу ж виходив, то досліджуваний чекав 10—-15 хв, а потім занепокоювався, явно не розуміючи, що він має робити. В цій ситуації майже всі досліджувані шукали якусь зовнішню точку опори для своїх дій («Як тільки стрілка годинника досягне певної позначки, я піду»).
3У складних життєвих ситуаціях доросла людина також вдається до зовнішньої опори: кидає жереб або ж очікує від когось хоча б поради. Спостереження за поведінкою людей на фронті показують, що піднятися в атаку за наказом командира значно легше, ніж за самонаказом. Це підтверджує уявлення про довільну регуляцію діяльності і засвідчує її відмінності від волі.
Щодо вольової регуляції, то вона виникає тоді, коли індивід здатний довільно створювати опору для своїх дій і використовувати її як смисло-утворювальний мотив. Це має бути ідеальна — уявлювана чи згадувана — ситуація, яка підпорядковується нормам його власного життя і створюється за допомогою пізнавальних процесів, насамперед уяви та мислення. Загалом вольова регуляція є вищим рівнем регуляції діяльності людини (табл. 27). Це підтверджують дослідження: якщо на початку молодшого шкільного віку активність дитини посилюється лише за рахунок зовнішньої стимуляції та допомоги дорослого, то з часом зростає роль внутрішньої — самостійної постановки цілі, самостимуляції, самона-казу, зміни мотивації [7; 8; 9; 50].
Отже, відбувається становлення здатності дитини формувати новий смисл виконуваних дій на засадах самооцінки, передбачення наслідків, переосмислення ситуації в цілому. Коли дошкільник не бачить смислу своїх дій, то й зовнішня стимуляція не додає йому зусиль [22]. Тому діти прагнуть перетворити нав'язану дію на ігрову, для чого створюють уявну ситуацію, яка надає цій дії нового смислу1. Звичайно, це мимовільне явище, проте воно вказує на джерело вольової регуляції — здатність індивіда довільно впливати на процес формування спонуки до небажаної дії.
Ця здатність удосконалюється у процесі повсякденного долання різних перешкод та завдяки психічному розвитку. Найчастіше вона виявляється в ситуації вибору між бажаною і небажаною (небажання — це також перешкода) дією і полягає у мотивації саме останньої. Проте вольова регуляція — це не лише здійснення небажаної дії, а й утримання від бажаної в ситуації вибору. Так буває, коли дія має негативний особистіс-ний смисл, що й позбавляє її спонуки. Якщо в першому випадку воля виконує спонукальну функцію, то в другому — гальмівну.
Довільні і вольові дії виконуються шляхом певних операцій — способів, що за їх допомогою індивід долає наявні перешкоди (ситуація вибору,
'У подібній ситуації дорослі також поводять себе аналогічним чином. Наприклад, коли їм протягом кількох годин треба було малювати кружечки, вони вносили зміни в цю монотонну роботу: збільшували чи зменшували відстань між ними, варіювали розмір, змінювали форму {Левін, цит. за: [18]).

небажання, втома, віддаленість наслідків дій та ін.). Формуючись, стабілізуючись та закріплюючись, вони набувають вигляду вольових властивостей індивіда (наполегливість, цілеспрямованість, рішучість, витримка тощо) і стають складниками його характеру [1; 44; 45; 46; 47]. Уперше вони з'являються в межах провідної діяльності, а тому наступні діяльності поступаються їм рівнем вольового забезпечення. Так, діти молодшого шкільного віку наполегливість більше виявляють у грі (60%), ніж у праці (56%) чи учінні (51%) (Висоцький, цит. за: [18]).
Проте індивід ^може здійснити вольову дію й за відсутності начебто необхідної для цьоРо вольової властивості. Давно відомо, що жертвують собою заради інших не лише хоробрі люди. Йдеться про вчинок, яким заявляє своє ставлення до світу особистість і який не випливає безпосередньо з характеру. Адже, як і вольова дія, вчинок не має під собою актуальної потреби й здійснюється в ситуації вибору між можливими варіантами поведінки. Тому витоки вчинку також слід шукати у довільній зміні індивідом своєї мотивації. Маючи вибір різних шляхів виходу з ситуації — боротьбу мотивів, він змушений створювати ще одну ситуацію — ту, яка надає певному варіантові особистісного смислу1. Якщо така ситуація відповідає лінії життя особистості, вона формує смисл вчинку. Вчинком особистість не лише начебто відкриває собі новий вимір життя, а й несе відповідальність за цей вибір. Чим вільніша особистість у виборі своїх вчинків, тим вона відповідальніша за цей вибір перед іншими людьми та перед собою.
Отже, онтогенез волі — процес становлення вольової регуляції діяльності, яка здійснюється шляхом вольових дій. Такі дії ґрунтуються на довільній регуляції, у зв'язку зі здатністю індивіда довільно створювати смисл небажаних дій, від якого вони отримують додаткову спонуку. Стабілізуючись у вигляді способів поведінки, вольова регуляція набуває форми вольових властивостей характеру. На рівні особистості вольовою дією є вчинок.
Вольові дії людини забезпечуються фізіологічними механізмами, що мають ієрархічну будову2. Вони включають в себе нижчі рухові центри; центри, розташовані в руховій зоні кори, нарешті, центри лівої півкулі, що відповідають за найскладніші форми людської діяльності. Саме тому ушкодження рухових центрів позначається на довільних рухах індивіда, а ушкодження відповідних центрів лівої півкулі призводить до порушення власне вольової дії. Остання ж, в умовах експерименту, супроводжуєть-
Це смисловий вибір - особлива внутрішня діяльність, розв'язування «задачі на смисл» [25].
2Ще /. М. Сеченов [48] вважав за можливе пояснити природу волі відкритими ним процесами центрального гальмування, яке, розповсюджуючись до рівня рухових центрів, затримує виконання рефлексу (звідси відоме визначення волі як «рефлексу з затриманим кінцем»). Щоправда, X. Дельгадо [13] не бачить якихось специфічних фізіологічних механізмів волі і робить висновок щодо однакового характеру довільної і спричиненої електричним подразником поведінки, своєрідною динамікою м'язевої активності артикуляційного апарату та частотою ритмів електроенцефалограми (Герон, цит. за: [18]).
Очевидно, що за всім цим приховується робота мозку, в якій провідну роль відіграють лобові частки [16; 26]. Принаймні, при ураженні цих часток людина втрачає здатність контролювати свою поведінку, висувати віддалені цілі й, долаючи труднощі, досягати їх.

Смотреть другие вопросы в разделе: Загальна психологія





Все материалы размещены исключительно с целью ознакомления и принадлежат их авторам. Любое копирование строго запрещено. Если вы являетесь автором того или иного труда и не хотите, чтобы он был здесь опубликован, свяжитесь с администрацией