***
Главная » Загальна психологія » 16.2. Феноменологія емоційних явищ



16.2. Феноменологія емоційних явищ

Світ емоційних явищ надзвичайно різноманітний. Тому їх можна розрізняти за еволюційною, функціональною та структурною ознаками (мал. 37).
За еволюційною ознакою на перший план виступають три рівні проявів емоцій [44; див.: 41].

Перший характеризує емоційний (чуттєвий) тон відчуттів'.(відчуття задоволення або ж незадоволення, приємного чи неприємного), який емоційно зафарбовує чуттєві образи та самопочуття людини. Другий рівень — емоції, що мають чіткий предметний характер. Це широкий спектр позитивних або негативних емоцій, які відображають ситуативне ставлення людини до якоїсь події. Змістом третього рівня є почуття, наприклад, комічного, гумору, іронії, піднесеного, трагічного тощо. Вони несуть у собі стійке ставлення людини до довколишнього і виникають шляхом узагальнення емоцій {Клапаред; Макдауголл, див.: [41]). Цей рівень формується в міру становлення людини як індивіда й особистості і визначає зміст і динаміку її емоційного життя. Так, з почуття любові до близької людини може виникати тривога за неї, горе під час розлуки, радість при зустрічі, гнів, якщо вона не виправдовує сподівань.
За функціональною ознакою, змістом якої є оцінка смислу різних явищ життя, виокремлюються дві групи емоційних явищ: провідні і похідні [7].
Провідні емоції сигналізують про смисл предмета певної потреби. Вони передують діяльності і забезпечують перетворення предмета потреби на мотив. До цього класу належать біологічні, соціальні та власне психологічні емоції. Похідні емоції виникають уже в процесі діяльності і виявляють ставлення індивіда до того, що сприяє або ж перешкоджає задоволенню його потреб. Вони виявляються в конкретних ситуаціях і оцінюють смисл явищ, зумовлених їх ставленням до провідного мотиву поточної діяльності. Це, наприклад, емоції успіху-неуспіху, що сигналізують індивіду про міру успішності його діяльності. В свою чергу, вони поділяються на констатуючі, передбачувальні та узагальнювальні.
Констатуючі емоції «позначають» успішні або неуспішні спроби індивіда досягти мети, передбачувальні — функціонують у ситуаціях, що неодноразово повторюються. Базуючись на констатуючих, вони сигналізують про можливий наслідок того чи того варіанта дії. Узагальнювальні емоції взаємодіють із провідними і стимулюють діяльність при передбаченні швидкого успіху або гальмують при передбаченні можливих труднощів і невдач.
Багаторазовий процес такої взаємодії спричинює трансформацію провідних емоцій у почуття. Вони також виділяють в образі довколишніх предметів ті, що стають мотивами діяльності, проте якщо емоції мають переважно ситуативний характер і виражають ставлений індивіда до конкретних умов діяльності, то почуття позаситуативні і є досить стабільним механізмом регуляції діяльності. Інакше кажучи, в емоціях відбивається смисл ситуації, в якій перебуває індивід, а в почуттях — смисл предметів і явищ/необхідних для нормального перебігу його життя.
За структурною ознакою, керуючись якою, прагнуть охопити всю будову емоційних явищ, останні поділяються на емоційний тон відчуттів, власне емоції, афекти, пристрасті, настрій, стрес, фрустрацію і почуття.
Емоційний тон — найпростіша форма емоцій, яка має вигляд невиразних відчуттів, що супроводжують життєво важливі впливи смакового, температурного, больового та іншого характеру. Найчастіше це відчуття задоволення чи незадоволення, і вони оцінюють ступінь сприятливост діяння на організм тих чи тих подразників (Вундт, Грот, див.: [41]). Генетично пізнішою формою цього виду емоцій є емоційний чуттєвий тон, завдяки якому той чи той об'єкт може бути приємним, смішним, нудним, ніжним тощо. Все це робить довколишнє багатим на різноманітні емоційні відтінки.
Власне емоції виявляють оцінювальне ставлення індивіда до актуальних чи можливих ситуацій. На відміну від емоційного тону, це досить визначені стани, що виникають у зв'язку із задоволенням певної потреби. До того ж вони сигналізують про смисл подій, які ще не настали або ж відійшли у минуле, тому часто виникають у зв'язку з образами пережитих чи уявних ситуацій. Серед них є основні емоції: інтерес — хвилювання, радість, здивування, горе — страждання, гнів, огида, зневага, страх, сором,' провина [21]. Комбінація деяких інших утворює комплексні емоції: тривогу, депресію, любов, ворожнечу. Кожна емоція має власну картину суб'єктивного переживання, здійснюється за рахунок специфічних фізіологічних меха-нізмів й характеризується притаманними лише їй виразними рухами.
Афекти — дуже сильні, бурхливі й відносно нетривалі емоційні стани, що виникають, коли суб'єкт не здатний знайти вихід з надзвичайної і несподіваної ситуації. Як правило, така ситуація безпосередньо стосується провідної потреби індивіда або навіть ставить під загрозу його життя. Переживаючи афект, індивід може поводити себе всупереч соціальним нормам, втрачає контроль над своїми діями. Афекти мають бурхливу динаміку і тривалу післядію. Вони порушують пізнавальну діяльність, мають вигляд рухових, погано координованих реакцій, які потім погано відтворюються.
У пам'яті індивіда афект існує як афективний комплекс, що оживає при згадуванні або нагадуванні про ситуацію, яка його спричинила. У свідомості ці комплекси виявляються подвійним чином: з одного боку, актуалізуються у вигляді нав'язливих переживань, з другого — витісняються (Лурія; Юнг, див.: [41]). Результат боротьби цих протилежних тенденцій і визначає характер виходу індивіда з афективного стану. Якщо ж він повторно потрапляє в ситуацію, що призвела до афекту, може настати афективний вибух — бурхлива розрядка афективного комплексу. Іноді афект буває патологічним і тоді повністю виключається контроль з боку свідомості (Калашник, див.: [41]). Після нього індивід взагалі нічого не пам'ятає і часто відразу ж впадає в сон.
На відміну від власне емоцій, які «зміщуються» з кінця на початок дій [8, т. 2], афекти виникають у відповідь на ситуацію, що вже настала, і тому «зміщені» на кінець подій (Клапаред, див.: [41]). Крім того, індивід усвідомлює емоції як стани свого «Я», а афекти переживає як стани, що відбуваються «у мені» [29]. Тому людина й ставиться до своїх афектів як до непідвладних їй явищ1.
'Цю обставину враховує чинне законодавство, пом'якшуючи міру покарання за злочин, скоєний у стані афекту. В цьому разі стан афекту визначає психолог за допомогою засобів психологічної діагностики.

Пристрасті - сильні й тривалі емоції, що на певний час забарвлюють життя індивіда, істотно позначаються на спрямованості й динаміці його діяльності. Це виразний сигнал особистісного смислу предмета його потреби — мотиву, від якого залежить життя. Пристрасть виявляється у зосередженості індивіда на якомусь предметі, який в цей час затіняє всі інші спонуки діяльності. Переживаючи пристрасть, людина страждає, стає пасивною істотою; вона начебто перебуває під владою якоїсь сили, хоча ця сила й виходить від неї [44; див.: 41].
Предметом ^пристрасті найчастіше є інша людина, яка стає єдиним засобом задоволення «відкритої», що домінує над усіма іншими, потреби в іншій людині. Такою пристрастю може бути один з видів кохання {Стендаль, див.: [41]). У цьому разі той, кого кохають, зазнає кристалізації — «особливої діяльності розуму, який з усього, з чим він стикається, видобуває відкриття того, що улюблений предмет має нові досконалості» [41, 282]. Предметом пристрасті може бути й неодухотворений об'єкт або ж якась ідея. Як і у попередньому випадку, індивід потрапляє у поле тяжіння домінуючої потреби, яка з певних причин сформувалася протягом його життя.
Настрій — емоційний стан індивіда, що на певний час зафарбовує його стосунки з дійсністю. Це емоційне тло життя. На відміну від інших емоційних явищ, настрій не має очевидного предметного змісту, його джерела нерідко полягають у несвідомому або ж у фізіологічних процесах організму, підпорогові подразники від яких сигналізують про біологічний смисл тих чи тих порушень у їх роботі. Та все ж частіше настрій відбиває процес стосунків людини зі світом. Вона може бути сумною або веселою, пригніченою або життєрадісною залежно від того, наскільки задоволені чи незадоволені її головні потреби, наскільки успішно вона просувається в напрямку до своїх цілей. У цьому зв'язку настрій можна вважати емоційною оцінкою індивідом обставин свого життя [44].^
Стрес (англ. stress — напруга) — емоційний стан індивіда, який виникає в ситуаціях, що порушують усталений перебіг його життя. Цей стан полягає у неспецифічній реакції організму на вимоги, які до нього висуваються. Дослідження цієї реакції, започатковані Л Сельв [47] у 1936 p., спричинили створення теорії стресу1. Сельє ілюструє її так: «Бізнесмен, що відчуває постійний тиск з боку клієнтів і службовців; диспетчер аеропорту, котрий знає, що хвилинне послаблення — це сотні жертв; спортсмен, який шалено прагне перемоги; чоловік, що безпорадно спостерігає, як його дружина повільно і в муках помирає від раку, — всі вони відчувають стрес. Проблеми в них абсолютно різні, проте медичні дослідження довели, що організм реагує стереотипно, однаковими біохімічними змінами, призначення яких — впоратися зі зростаючими вимогами до людської машини» [47, /5].
•З того часу, за даними Міжнародного інституту стресу, в річищі цієї теорії опубліковано близько 100 000 наукових праць.

На першій стадії цієї реакції мобілізуються захисні сили організму, які й протидіють несприятливому чинникові. На другій — сили, що діють і протидіють, начебто врівноважуються й організм адаптується до шкідливих умов життя. Проте, якщо шкідлива дія триває, може настати стадія виснаження, яка призводить до негативних і незворотних змін в організмі. Це вже дистрес (англ. distress — горе, нещастя) — зворотний бік стресу. Якщо стрес може мати позитивне значення («Цілковита свобода від стресу означає смерть» [47, 19]), то дистрес — завжди негативне.
З психологічного погляду стрес може бути інформаційним або власне емоційним. У першому випадку індивід перебуває в ситуації, яка не дає можливості завчасно підготуватись і прийняти потрібне рішення, у другому — стикається з ситуаціями, які безпосередньо стосуються його потреб (наприклад, ситуація загрози чи образи). В обох випадках індивід реагує переживаннями, які позитивно або, що частіше, негативно позначаються на ефективності його діяльності. Це залежить як від характеру загрози, так і від індивідуально-психологічних особливостей людини [22; 47; 54; 61].
Фрустрація {ъ\& лат. frustratio —• марне сподівання, невдача, обман) -*-негативний емоційний стан, що супроводжується усвідомленням неможливості досягти поставленої мети. Він виникає в ситуаціях, що перешкоджають реалізації лінії життя індивіда. Тому фрустрація сигналізує про інтенсивність його негативного ставлення до причин, які породили таку ситуацію. Іноді фрустрація буває тривалою, що призводить до різкого звуження кола життєвих зв'язків індивіда. Тоді все, що відбувається, він розглядає під кутом зору події, яка спричиняє фрустрацію. Остання може стосуватися не лише майбутнього чи теперішнього, а й минулого. Залежно від цього розрізняють характер емоції: у першому разі це буде страх, у другому — гнів, у третьому — сум [43].
Почуття, що характеризують розмаїття емоційного життя індивіда, залежно від їх предмета поділяються на моральні, інтелектуальні та естетичні [44].
Моральні почуття відбивають ставлення індивіда до інших людей, суспільства та самого себе. Вони ґрунтуються на освоєних ним соціальних нормах і сигналізують про ступінь відповідності цим нормам найрізноманітніших явищ життя. Прикладами таких почуттів є: патріотизм, почуття обов'язку, товариськості, співчуття, емпатії та симпатії. Особливу роль серед них відіграє кохання — мірило морального ставлення однієї людини до іншої [45]. Рівень розвитку моральних почуттів може бути досить повною характеристикою особистості [16].
Інтелектуальні (пізнавальні) почуття виникають у зв'язку з пізнавальною діяльністью, спрямованою на теоретичне освоєння дійсності. Вони базуються на пізнавальній потребі індивіда, а тому оцінюють успішність відповідної діяльності і сигналізують npd ступінь задоволення цієї потреби. Передусім, це інтерес — суб'єктивна форма існування пізнавальної потреби, та ціла гама таких почуттів, як допитливість, цікавість,

здивування, прикрість, розчарування тощо. Вони пронизують усі пізнавальні процеси, де виконують виразну регулятивну функцію [4].
Естетичні почуття переживає індивід, який сприймає оточення з погляду його уявлення про прекрасне або огидне. Як і почуття взагалі, естетичні почуття ґрунтуються на соціальних нормах, які у цьому разі є критерієм естетичного ставлення до дійсності. Найчастіше вони виникають під час сприймання творів мистецтва і мають широкий спектр проявів: від легкого хвилювання до глибокої схвильованості.
До естетичних почуттів належать також почуття комічного, гумору, трагічного, іронії [44]. Почуття комічного, наприклад, є результатом усвідомлення виявленої людиною невідповідності між рольовою і реальною поведінкою певної особи. Почуття гумору передбачає об'єднання в одному явищі і негативних і позитивних рис, причому в створеному образі другі переважають над першими. Якщо ж переважають негативні сторони, на перший план виступає почуття трагічного, цей, за висловом М. В. Гоголя, «сміх крізь сльози». В основі іронії (від гр. eipcoveia — удавання, прихований глум) лежить протиставлення дійсності та ідеалу, піднесеного і смішного. Інтенсивність естетичних почуттів великою мірою залежить від досягнутого індивідом рівня психічного розвитку.

Смотреть другие вопросы в разделе: Загальна психологія





Все материалы размещены исключительно с целью ознакомления и принадлежат их авторам. Любое копирование строго запрещено. Если вы являетесь автором того или иного труда и не хотите, чтобы он был здесь опубликован, свяжитесь с администрацией