***
Главная » Загальна психологія » 16.1. Природа і функції емоційних явищ



16.1. Природа і функції емоційних явищ

Філогенез емоцій свідчить, що від самого початку вони мають предметний характер: сигналізують про біологічний смисл певних предметів, оцінюють ступінь їх відповідності потребам організму. При цьому вони функціонують у процесі діяльності живої істоти і регулюють ЇЇ перебіг.
Ця фундаментальна закономірність емоцій простежується й на рівні індивіда. Емоції індивіда завжди стосуються зовнішніх відносно його свідомості предметів: навіть у разі патологічної тривожності людині здається, що її причини полягають у чомусь зовнішньому. Проте характер оцінки, яку виконують емоції індивіда, змінюється. Вони також виникають у межах відношення «предмети — потреби», але зміст складників цього відношення вже якісно інший. Це позначені предмети і власне людські потреби — потреби індивіда та особистості. До того ж тепер це відношення опосередковується людською діяльністю, в процесі якої предмети набувають тих чи тих значень.
Емоції функціонують тут у структурі діяльності й оцінюють зв'язок між предметами і діяльністю, для якої ці предмети є мотивами [28; 29]. Функцією емоцій стає оцінка того смислу, який мають або ж матимуть для довколишніх і самого індивіда певні ситуації його життя. Вони сигналізують індивідові про світ, в якому він живе, який відтворює у формі образу і який певним чином переживає. Це вже не біологічні, а соціальні та власне психологічні емоції. їх природа визначається тим місцем, яке вони посідають у житті людини.
Про це свідчить історіогенез емоцій, який саме й полягає у переході від біологічних до соціальних і далі — до власне психологічних емоцій. Справді, якщо перші оцінюють біологічний смисл предметів і узгоджують поведінку тварини з вимогами природного середовища, то другі — соціальний смисл і регулюють взаємини первісної людини з іншими людьми. Емоції тут є регуляторами суспільного життя: через них соціальний смисл — компонент первісної свідомості — підпорядковує собі поведінку члена спільноти. При цьому первісна людина взагалі може стати жертвою своїх соціальних емоцій. Ось реакція австралійського аборигена на повідомлення, що він порушив табу: «Застиг без руху, втупивши погляд в одну точку, з піднятими руками, немов^намагаючись не допустити, щоб смертоносна сила вселилася в його тіло. Його щоки зблідли, очі оскляніли, обличчя спотворила гримаса. Хотів кричати, але голос застрявав у горлі, на губах з'явилася піна. Він почав тремтіти, окремі м'язи мимовільно скорочувались. Похитнувся і впав на землю... Потім дотягнувся до своєї халабуди і невдовзі помер» [57].
Як бачимо, емоція тут є надзвичайною силою, яка не лише підпорядковує собі свідомість людини, а й позбавляє її життя. Проте таку силу має не емоція сама по собі, а та функція, яку вона виконує: оцінка соціального смислу для первісної людини здійснених відносно неї дій. Ці дії мали для неї смисл смертоносних.
Історіогенез емоцій — тривалий процес оволодіння людиною власними емоціями, звільнення від всевладної сили спершу біологічних, а потім і соціальних емоцій.
Зовні таке оволодіння має вигляд підпорядкування емоцій мисленню, інтелекту, адже не випадково в психології залишається актуальною пробле-

ма емоційного і раціонального1. Однак у процесі історіогенезу роль емоцій не стільки зменшується, скільки змінюється, І відбувається цс не внаслідок «боротьби» емоцій і мислення, а у зв'язку з підвищенням ступеня опосе-редкованості стосунків між людьми змістом і продуктами спільної діяльності. Саме в межах останньої з'являються й ускладнюються окремі дії і, відповідно, породжуються їх соціальний (що характеризує відношення цих дій до результатів спільної діяльності) та особистісний смисл (що оцінює значення для кожного учасника діяльності наслідків його власних дій).
Тепер стосунки між членами спільноти залежать від тієї «ваги», котру має діяльність* Кожного відносно досягнень інших. Емоції у цьому разі виконують функцію оцінки соціального та особистісного смислу дій людини. Вони функціонують у межах діяльності і, з одного боку, сигналізують людині про значення її результатів для довколишніх, а з другого — про її успішність для неї самої, тобто відображають відношення між метою та мотивом діяльності. Так закладається історична підвалина поділу емоцій на соціальні та власне психологічні,
Отже, історіогенез емоцій — відносно незалежна від пізнавальних процесів лінія розвитку, підпорядкована логіці історичного становлення діяльності. Цей процес супроводжується зміною змісту головної функції емоцій —- оцінки всього того, що відбувається в житті людини. Якщо спочатку це функція оцінки біологічного смислу предметів, що забезпечують життя, то потім — функція оцінки соціального смислу дій інших людей та власних дій стосовно дій довколишніх. У подальшому це функція оцінки особистого смислу власних дій. У першому випадку йдеться про біологічні, у другому — про соціальні, у третьому — про власне психологічні емоції. Сукупно вони складають багаторівневу структуру емоційних явищ (табл. 26).
Люди здавна визнають за емоціями джерело імпульсивної і непідвладної поведінки, а за інтелектом — доцільної і довільної. Сім'я і школа засуджують безпосередні емоційні реакції дітей і закликають їх до стриманості. Цю ж проблему інтенсивно експлуатує мистецтво. З підкоряючою силою емоцій бореться релігія. Якщо порівняти дитину і дорослого, маловиховану і виховану людину, то можна побачити, як емоційна оцінка дійсності дедалі більше поступається раціональній. Напрошується висновок, що людина майбутнього — позбавлена емоцій високоінтелектуальна істота, і саме такою вона нерідко постає в уяві письменників-фантастів.

Механізми породження і функціонування емоційних явищу житті індивіда висвітлює їх онтогенез.
Перші емоційні реакції немовляти є органічними, генетично зумовленими: криком у відповідь на негативні відчуття дитина сигналізує про стан своїх біологічних (органічних) потреб. Проте комплекс пожвавлення, який виявляє дво-, тримісячна дитина, має іншу природу [30]. Це вже соціальна емоція — відповідь дитини на ставлення до неї близької людини. Формується вона на підставі позитивного досвіду спілкування з дорослим і сигналізує про задоволення суто соціальної (але вродженої) потреби в спілкуванні. Якщо ж такий досвід недостатній (як, наприклад, у випадку депривації), то поява цього комплексу затримується, що є ознакою ненормативного психічного розвитку.
Ці дані свідчать про те, що джерела соціальних емоцій полягають у спільній діяльності дитини і дорослого. В процесі цієї діяльності освоюються також соціальні норми, які слугують еталоном позитивного або негативного ставлення дитини до дійсності. Проте для такого освоєння потрібно, щоб ці норми реально регулювали стосунки дитини з довколишніми.
Лише тоді, коли взаємодія між дітьми будувалася на координації зусиль та взаємодопомозі, виникали спільні емоційні переживання (Кошеле-ва, див.: [42]). У протилежному разі мали місце негативні стосунки і відповідні їм емоції: заздрість до тих, хто мав успіх, ревнощі через увагу вихователя до іншої дитини. Тільки коли результати спільної діяльності були значущими для всіх дітей, байдуже чи негативне ставлення до своїх обов'язків (наприклад, чергування в їдальні) поступово змінювалось на емоційну чутливість дитини до того, як оцінюють її довколишні, а далі — наскільки добре вдалося виконати доручену справу.
Так, дошкільник радіє вже не лише тоді, коли задовольняються його власні бажання, а й тоді, коли він може надати посильну допомогу дорослому чи одноліткові, вчинити «за справедливістю» і поділитися з товаришами своїми іграшками, тобто дії дитини отримують соціальний смисл, зумовлений відношенням її дій до мотивів спільної діяльності. При цьому формується механізм емоційної корекції поведінки — процес узгодження спрямованості і динаміки поведінки зі смислом [20; див.: 42].
Цей механізм поступово ускладнюється. З переходом від раннього до дошкільного віку, коли дитина вже прагне зробити щось корисне для довколишніх, він набуває форми емоційного передбачення можливих наслідків дій. Справді, щоб реалізувати таке прагнення, дитина повинна створити образ віддалених результатів дій, а також відчути той смисл, який вони матимуть для неї та для інших. Емоції включаються тут у розв'язування своєрідної задачі, змістом якої є неясний смисл проблемної ситуації {Запорожець, див.: [42]). «Тут і розпочинається драма емоційних переживань, боротьба протилежних афективних тенденцій доти, доки смисл того, що відбувається, не проясниться і почуття не будуть приведені у відповідність з цим смислом» [42, 20].

Емоційне передбачення пов'язане з спробними діями дитини. Спочатку ці дії обслуговують сприймання і спрямовані, наприклад, на попереднє з'ясування властивостей незнайомого предмета: дитина начебто досліджує його, зіставляючи зі своїми потребами та можливостями. Так формується емоційний образ наявного предмета, функція якого полягає саме в емоційному передбаченні смислу виконуваних дій. Необхідність емоційного передбачення ще віддаленіших наслідків діяльності спонукає дитину до спробних дій в плані уяви. Звертання до уяви дає їй змогу відчути смис4 наслідків дій для неї та довколишніх1. Проте це ще соціальний смисл — смисл, який задається відношенням виконуваних дій до дій інших, і, відповідно, соціальні емоції.
При цьому дуже важливо, що емоційний образ впливає також на формування мотиву діяльності: він виділяє, позначає предмет дій дитини. З'являється нова лінія розвитку емоційних явищ, яка в подальшому призводить до появи власне психологічних емоцій, тобто емоцій, що регулюють перебіг індивідуальної діяльності. Вони оцінюють відношення між мотивом діяльності та її метою (діями), тобто виконують функцію оцінки особис-тісного смислу власних дій індивіда.
Однак емоція є власне психологічною лише за формою, за змістом вона залишається соціальною, оскільки виникає і вперше з'являється в межах спільної діяльності як спільне емоційне переживання. До того ж саме цей зміст є істотною характеристикою емоції, про що свідчить, наприклад, процес формування емпатії [10; 11]. Соціально схвалюване виховання прагне пробудити в дитини гуманістичну емпатію — чуйність до переживань інших, співпереживання неблагополуччя в їхньому житті2. Вона характеризує відношення між мотивом і цілями діяльності, але діяльності не власної, а іншого, яка, проте, приймається і переживається як власна. Це моральне почуття, що формується на початку молодшого шкільного віку на ґрунті освоєння дитиною відповідних соціальних норм. Однак якщо такого освоєння не відбулося, може виникнути егоцентрична емпатія. У цьому разі страждання іншого є лише приводом для переживань за себе.
В обох випадках це власне психологічні емоції. Проте якщо гуманістична емпатія сигналізує індивідові про особистісний смисл для нього
'Див. виноску на с 147.
2Шлях формування гуманістичної емпатії — це перехід від того, що школяр «знає», до того, що «змушує» його вчиняти у певний спосіб. Це шлях, на якому він долає суперечність між ♦переживанням за себе і переживанням за іншого, між необхідністю усвідомити свої спонуки і прагненням витіснити їх зі свідомості» [10, 39]. Важливим чинником такого формування є сім'я. Відомо, що діти з розвиненою емпатіею ростуть у сім'ях, де батьки тепло ставляться до них і поважають їхню гідність. «Емпатійність батьків безпосередньо визначає доброзичливе ставлення дітей до інших людей. Дитина тільки тоді приймає інших людей, коли її приймають, люблять і поважають у власній сім'ї» [там само; 52]. Дослідження показують, що в родинах, де панують такі прояви неправильного виховання, як гіперопіка чи емоційне неприйняття, діти мають низький рівень гуманістичної емпатії [34]. Напевно, не випадково й те, що в таких сім'ях діти підліткового віку нерідко виявляють емоційну незрілість [26; 52].

Розквіт моральних, а також інтелектуальних та естетичних почуттів настає у ранньому юнацькому віці [23; 64; 65]. Вони формуються в зв'язку з готовністю юнака до самовизначення і несуть у собі спрямованість у майбутнє. Це широка гама емоцій, що виконують функції оцінки соціального і особистісного смислу найрізноманітніших аспектів життя юнака1. При цьому почуття характеризують його індивідуальність —-психологічну неповторність: те, що хвилює юнака, викликає емоційний відгук, є «ключем» до його свідомості та несвідомого. Емоційну сферу юнака можна вважати загалом сформованою.
Таким чином, онтогенез, як і історіогенез емоційних явищ, — це поступовий перехід від біологічних до соціальних та власне психологічних емоцій, тобто від оцінки біологічного до оцінки соціального та особистісного смислу різноманітних аспектів життя індивіда. При цьому власне психологічні емоції можуть мати позитивний або ж негативний соціальний зміст і цим виразно характеризують їх суб'єкта.
Це, зокрема, засвідчив експеримент, у процесі якого 38 досліджуваних по черзі каралися відчутним ударом електричного струму за помилки, яких припускався хтось із них при виконанні певного завдання [46]. Так вивчались емоційні реакції досліджуваних у ситуації «страху за себе» і «страху за іншого» (показником реакцій була частота серцевих скорочень). З'ясувалося, що троє досліджуваних виявляли активнішу реакцію тоді, коли самі зазнавали дії больового подразника. П'ятеро на покарання себе і партнера реагували практично однаково. ЗО виявляли інтенсивні переживання, коли за їхні помилки карали іншу людину..
Загалом біль, який відчували досліджувані, оцінюється біологічними емоціями, що співвідносять несприятливий чинник з відповідними потребами — підґрунтям життя людини. Однак у цьому випадку больовий подразник не являв для досліджуваних біологічної небезпеки. Експеримент провокував вияв соціально схвалюваних («страх за іншого») або ж соціально засуджуваних («страх за себе») емоцій. Перші оцінювали соціальний смисл власних дій досліджуваного в умовах спільної діяльності, а другі — їх особистісний смисл для нього самого.
Результати засвідчили, що в переважної більшості досліджуваних експериментальна ситуація викликала гуманістичну емпатію, тобто емоції позитивного соціального змісту. Емоції негативного соціального змісту виявили лише кілька осіб. Проте це були радше емоції егоцентричної особистості.
'Цьому вікові притаманні й такі емоційно насичені і глибоко індивідуалізовані явища, як дружба та кохання. Тому актуальним для цього віку є виховання культури почуттів, яке ведеться шляхом пропаганди відповідних соціальних норм [10; 14; 25; 31; 36; 38].

Соціальний зміст емоцій наголошує їх залежність від культури. Причому це стосується й зовнішньої форми їх прояву — виразних рухів: міміки, пантоміміки, інтонації мовлення (Ізард [21]; Рейковський [43]; Фресс> див.: [60]). Так, сміх в Китаї може означати не радість, а гнів, а в Японії навіть горе. Деякі культури спеціально культивують емоційну невиразність. Коли спостерігали за емоціями у японців і американців під час перегляду гостросюжетного фільму, то помітили, що на одні й ті самі емоціогенні ситуації вони реагують майже однаково. Проте під час бесіди про цей фуіьм американці демонстрували ті самі емоції, тоді як японці маскували негативне ставлення до певних героїв за ввічливими посмішками.
Однак, незважаючи на міжкультурні відмінності, люди загалом правильно «прочитують» виразні рухи, і це притому, що одних тільки виразів обличчя налічується близько 360 (деякі з них наведено на мал. 35).

Можливо, це відбувається тому, що виразні рухи складаються з мимовільних, генетично зумовлених, і довільних, вивчених компонентів. Відомо, що в сліпонароджених і зрячих дітей міміка практично не відрізняється, хоча з віком у зрячих вона стає багатшою. Більше це стосується емоцій, що оцінюють довколишніх (гнів, радість, інтерес, зневага)» і менше тих, котрі спрямовані на самого індивіда (страх, провина).
У процесі онтогенезу головна функція емоцій — функція оцінки смислу різноманітних життєвих явищ, конкретизуючись, поділяється на функцій оцінки теперішнього, організації діяльності, закріплення досвіду, передбачення майбутнього, синтезування образу (Вілюнас [7]; див.: [41]; Рей-ковський [43]).
Функція оцінки теперішньогомає місце при співвіднесенні певних явищ з потребами індивіда. Події, що не мають стосунку до потреб, залишають його байдужим, про ті, що сприяють їх задоволенню, сигналізують позитивні емоції, а про ті, що перешкоджають, — негативні. Завдяки цьому образ світу складається з різнорідних і багатозначних явищ, а психіка отримує таку характеристику, як небайду-жість.
Ця функція залежить від можливості індивіда задовольнити свої потреби і характеризується ймовірністю досягнення мети. Це стверджує інформаційна теорія емоцій, докладно висвітлена в роботах П. В. Симонова [48; 51; див.: 41; 58]. За цією теорією, характер емоції визначається наявністю актуальної потреби й оцінкою індивідом імовірності її задоволення. Така оцінка формується на підставі вродженого і прижиттєвого досвіду та неусвідомленого зіставлення наявної і можливої інформації про засоби, час, ресурси, необхідні для задоволення потреби. Зростання ймовірності задоволення потреби в результаті такої оцінки породжує позитивні емоції, а зменшення, порівняно з прогнозом — негативні*. До того ж індивід прагне переживати перші й уникає ситуацій, які б спричинили другі.
Функцію організації діяльності виконують емоційні явища шляхом виокремлення в образі предметів, які є мотивом діяльності. Від їх інтенсивності залежить успішність діяльності. Проте емоції нерідко і дезорганізують її. Наприклад, вони можуть негативно позначатися на пізнавальній діяльності [4; 43]. Взагалі ж існує залежність між рівнем емоційного напруження і успішністю діяльності, яку ще у 1908 р. встановили Р. М. Иеркс і Дж. Д. Додсон [цит. за: [43] (мал.36)].
Чинником такої залежності є рівень складності задачі. Чим важча задача, тим нижчий рівень емоційного напруження потрібний для максимально успішної діяльності. Отже, певний ступінь такого напруження може сприяти розв'язанню легших і стати на заваді виконання складних задач.
Зауважмо, що емоції не є чимось зовнішнім щодо діяльності, а безпосередньо включені в процес її здійснення як момент «єдності афекту й
'/7. В. Симонов подав своє розуміння емоцій у вигляді формули: Е = (П • (Ін — Іс), де Е — емоція, її сила і якість; П — величина актуальної потреби; (Ін — Іс) — оцінка ймовірності задоволення певної потреби на підставі вродженого і прижиттєво сформованого досвіду; Іи — інформація про засоби, необхідні для задоволення потреби; Іе — інформація про засоби, якими володіє людина в певний момент. Отже, за формулою сила і якість емоції, яка виникає в людини, визначаються силою потреби і оцінкою можливості її задоволення в ситуації, що склалася.

Функція закріплення досвіду реалізується за рахунок позитивних або негативних емоційних слідів, що зберігаються в пам'яті. У такий спосіб позначаються
успішні або невдалі (відносно потреб) дії, що мали місце в минулому. Цю функцію виконують, зокрема, емоції успіху-неуспіху, які сигналізують про результативний бік діяльності [7J. Найяскравіше це виявляється в ситуаціях, які висувають підвищені вимоги до емоційної регуляції діяльності. Тому індивід дуже довго пам'ятає (включаючи несвідоме) події, які спричинили сильну емоційну реакцію, наприклад афект.
Інші ситуативні емоції, такі як обурення, гордість, образа, ревнощі, також слугують закріпленню досвіду і можуть нав'язати індивідові емоційний вихід з певної ситуації. Цікаво, що індивід заново переживає цю емоцію, згадуючи про обставини, які викликали її першого разу (Калаш-ник; Лурія, див.: |41]).
Функція передбачення майбутнього базується на механізмі емоційної корекції поведінки, який складається в дошкільному віці [20; див.: 42]. Це своєрідна емоційна форма випереджуючого відображення дійсності, яка сигналізує про можливий приємний або ж неприємний наслідок виконуваних дій. Завдяки цій функції значно скорочується пошук індивідом виходу з проблемної ситуації. Під час мислення, наприклад, емоційне передбачення включене майже в усі ланки розв'язування задачі: у формулювання гіпотези, структуру розумових дій, процеси пошуку невідомого [4].
'Про це, наприклад, пише М. В. Гоголь, характеризуючи свою ранню творчість: «Щоб розважати себе самого, я придумав собі все смішне, що тільки міг придумати... Можливо, з роками ... веселість ця зникла б, а з нею разом і моє письменництво» [13, 10]

Функцію синтезування образу емоційні явища здійснюють тоді, коли сприяють об'єднанню елементів чуттєвого образу. її виконує, зокрема, емоційний тон відчуттів (Вундт, див.: [41]). Завдяки цьому звуки зли-, ваються в мелодію, фарби — в малюнок, інтероцептивні відчуття — в схему тіла.
Цю саму функцію виконують емоції, що сигналізують про зміст несвідомого. В цьому разі вони мають вигляд афективного комплексу. «Це психічні фрагменти, які виокремилися в об'єднання образів та ідей у результаті психічних травм або якихось конфліктів, несумісних між собою тенденцій» [62, 257], тобто це поєднання образів, прямо чи випадково пов'язаних із ситуацією, яка призвела до сильного емоційного переживання і спричинила дію механізмів психологічного захисту. Характерно, що вплив хоча б на один з компонентів негайно актуалізує афективний комплекс у цілому (Лурія, див.: [41]).
Аналіз складників головної функції емоційних явищ свідчить про їх важливе регулятивне значення: оцінка теперішнього, організація діяльності, закріплення досвіду, передбачення майбутнього, синтез образу — це характеристика зв'язку людини зі світом — діяльності, можливість і необхідність якої створює смисл — біологічний, соціальний, особистий. Саме про це й сигналізують емоційні явища.
Емоції великою мірою впливають на роботу фізіологічних систем організму. Відомо, що емоційне напруження супроводжується збільшенням обсягу вегетативних зрушень, посиленням частоти серцевого ритму, підвищенням кров'яного тиску, викидом у кровоносну систему гормонів тощо.
Ця обставина стала відправним пунктом периферичної (від гр, лєрирє-рєш — поверхня) теорії емоцій Джемса — Ланге, за якою емоції є не причиною, а наслідком фізіологічних змін в організмі. У. Джеме з цього приводу писав: «Прийнято вважати, що сприймання якогось факту викликає душевне хвилювання, яке називають емоцією, і що цей психічний стан призводить до змін в організмі. Моя теза, навпаки, полягає в тому, що тілесні зміни йдуть услід безпосередньо за сприйманням факту, який хвилює, і що наше переживання цих змін, у міру того, як вони відбуваються, і є емоцією... Правильніше говорити: ми засмучені тому, що плачемо, розгнівані тому, що завдаємо удар, налякані тому, що тремтимо, а не навпаки, — ми плачемо, завдаємо удар і тремтимо тому, що засмучені, розгнівані або налякані» [41, 84].
Ця, на перший погляд, парадоксальна теорія1 і стала конкретизацією ідей Ч. Дарвіна, викладених у 1872 р. у роботі «Вияв емоцій у людини і тварин» (див.: [58]). Він вважав формою зв'язку між емоціями та органічними процесами виразні рухи. Це або ж біологічно доцільні реакції (міміка гніву лякає ворога), або ж рудименти (від лат. rudimentum — початок, перший ступінь) рухів, які були доцільними на попередній стадії еволюції
'Була висловлена У. Джемсом у 1884 p., роком пізніше її сформулював К. Лате.

(потіння долоні в стані страху нібито полегшувало мавпоподібним предкам людини хапання за гілки під час втечі).
Отже, Ч. Дарвін, як і У. Джеме (а їхні погляди поділяють представники біхевіоризму), розглядав емоцію ж біологічне, а не психологічне явище, фактично ігноруючи клас соціальних та власне психологічних емоцій, які мають власну логіку розвитку. До того ж, коли у процесі хірургічного експерименту собакам і кішкам перерізували нервові зв'язки між внутрішніми органами і корою головного мозку, то й у такому стані тварини проявляли аде^атні емоційні реакції у відповідь на емоціогенні стимули (Шерінгтон, Кеннон, цит. за: [60]). Ці реакції зберігалися навіть тоді, коли голову тварини зовсім відділяли від тулуба і життя підтримувалося тільки за рахунок перехресного кровосполучення з тваринами її виду.
Ці дані свідчать, що в основі фізіології емоцій лежать, швидше, центральні, ніж периферичні нервові механізми. Показовою щодо цього є практика використання лайдетектора (від англ. lie — неправда) — приладу, що його застосовують для розрізнення правдивих і неправдивих емоційних реакцій людини. Якщо перші його зразки реєстрували рухи м'язів, то останні - біоелектричну активність мозку, тобто нейропсихологічну характеристику центральних механізмів емоцій.
У свою чергу, нейрофізіологічні дослідження доводять, що емоції викликають активність різних систем мозку (Балонов та ін., див.: [35]; Бехтерева, Камбарова, див.: [33]; Гельгорн, Луфборроу [12]; Дельгадо [15]; Прібрам [39]; Симонов [48], [49], [51]; Фресс, див.: [60]; Юматов та ін., див.: [56]). Так, стан збуждення, який відповідає гніву, поширюється по стовбуру мозку, включаючи сітчастий утвір, середній мозок і задній відділ гіпоталамуса. Його контролює кора, яка, крім гальмівного впливу, відповідає за скерованість гніву на якийсь предмет: експериментальне видалення кори у собаки робить прояви гніву хаотичними і неорганізованими.
У регуляції емоції помітну роль відіграє також явище функціональної асиметрії мозку. При цьому емоційні переживання індивіда регулюються переважно структурами домінантної (лівої) півкулі, а виразні рухи — недомінантної. Виявлено також «нервові центри» деяких негативних і позитивних емоцій, які містяться в підкіркових структурах мозку1. Перші утворюють розгалужену мережу й сприймаються як загальний несприятливий стан організму. Центри позитивних емоцій більш відособлені, що забезпечує їх диференційоване переживання людиною. До того ж центри емоцій безпосередньо пов'язані з центрами, що регулюють фізіологічні процеси організму, і це пояснює взаємопереходи між емоційними і органічними реакціями. Цікаво, що експериментальне подразнення центрів нега-
'Свого часу X. Дельгадо викликав сенсацію, виступивши на кориді як матадор. Опинившись на арені наодинці з биком, він змахнув червоним плащем, а той, пригнувши голову, кинувся на нього. Тоді вчений став натискати кнопки маленького радіопередавача і розлючена тварина спершу зупинилась, а потім розвернулась і пішла до загорожі. В такий спосіб він загальмував збудження відповідних нервових центрів.

Серед фізіологічних чинників емоційних явищ неабияке місце посідають властивості нервової системи індивіда. Зокрема, вони істотно позначаються на його емоційності — особливостях емоційного реагування на; емоціогенні впливи [38; 60; 64; 65]. Від них залежить рівень емоційності, адже якщо одні гостро реагують на те, що зачіпає їхні потреби, інші, навпаки, виявляють емоційну стійкість — здатність протистояти емоціо-генним впливам [1]. Було проведено такий експеримент. Досліджувані з великої кількості слів на позначення різних емоцій виділяли ті, що характеризують їхню власну емоційну сферу. Серед них виокремилися три групи осіб: у представників першої переважали позитивні емоції (радість, веселий настрій), у другої — негативні (страх, гнів), у третій — співвідношення цих емоцій було приблизно однаковим. При цьому виявилися відмінності між юнаками та дівчатами: в перших домінувала емоція радості, гнів переважав над страхом, у других — емоції радості і страху з тенденцією до більшої ролі страху.
Проте і в цьому випадку кожна емоція має свій зміст, який складається у зв'язку з особливостями взаємин індивіда з дійсністю.

Смотреть другие вопросы в разделе: Загальна психологія





Все материалы размещены исключительно с целью ознакомления и принадлежат их авторам. Любое копирование строго запрещено. Если вы являетесь автором того или иного труда и не хотите, чтобы он был здесь опубликован, свяжитесь с администрацией