***
Главная » Загальна психологія » 14.3. Процес уяви



14.3. Процес уяви

У ході пізнавальної діяльності уява взаємодіє зі сприйманням, пам'яттю, мисленням. Під час сприймання вона доповнює елементи об'єктів, яких бракує, привносить у пам'ять зміни з боку можливого майбутнього, разом з мисленням виходить за межі наявного і відкриває шлях до майбутнього. При цьому уява чи не найтісніше пов'язана з наочно-образним мисленням, яке також передбачає відтворення образу певної ситуації1.
На відміну від мислення, завжди спрямованого на встановлення реально існуючих, ал| ще непізнаних, зв'язків, уява створює те нове, якого насправді немає, а інколи й не може бути взагалі. Мислення та уява є радше двома, що взаємодоповнюють одна одну, системами випереджувального відображення дійсності [6]. Перша — система понять і образів, що несуть у собі узагальнене значення, засіб розв'язання задач, опосередковане пізнання дійсності, друга — система наочних образів — моделей проміжних і кінцевих продуктів діяльності. Співвідношення цих систем ілюструє геометрична фігура BACD (мал. 31).
Тут площа а — сфера уяви, що оперує малоінформативним образним матеріалом при мінімальній обізнаності стосовно способів його перетворення; Ь — сфера уяви, яка здійснюється шляхом образного перетворення даних, достатніх для розв'язання задачі', d — сфера словесно-логічного мислення — розв'язання задачі, що відбувається на високому рівні формалізації мислительних операцій і при значному обсязі необхідної для цього інформації; с — сфера інтуїції, що діє в умовах дефіциту інформації.
Отже, співвідношення мислення та уяви змінюється залежно від особливостей задачі, що постала перед індивідом. Якщо її вихідні дані чітко окреслені, то розв'язок знаходять, головним чином, внаслідок процесів мислення, якщо умова задачі чітко не визначена, то до дії стають процеси уяви. Задача, яку розв'язує вчений, містить, як правило, чітко окреслені відоме і невідоме, а тому потребує мислення. Задача, що її розв'язує письменник, не має такої чіткості, і це відкриває йому простір для уяви. Цим пояснюється і бурхливе фантазування в дитячому віці: тут немає умов, які б обтяжували пошук виходу з незрозумілої ситуації.
'Ця обставина стала навіть підставою для ототожнення уяви і мислення [10]. Напевне, не випадково й те, що поняття «уява» не вживається в когнітивній психології [12].

Ідеться, проте, лише про переважне застосування мислення або уяви в процесі пізнавальної діяльності індивіда. Дослідження показують, що і сприймання предмета, який повертається, і уявлення про такий предмет, і мислене його повертання забезпечуються сукупністю доволі схожих між собою операцій [7], причому в кожному випадку ці операції здійснюють процес уподібнення (що має місце і при відчуттях та сприйманні) — своїми характеристиками вони відтворюють істотні ознаки об'єкта. Внаслідок цього образ, незалежно від того, що це — сприймання, мислення чи уява, — є ідеальною формою існування об'єкта діяльності.
Це також означає, що й пізнавальна діяльність здійснюється складно організованими, але цілісними механізмами. Серед них лише уява є відносно самостійним компонентом.
Роль уяви зростає, коли особистість звертається до неї як до свого «інструмента» і використовує її як засіб творчості. У цьому разі вона буквально пронизує діяльність.
На рівні умов, це своєрідне рухове налаштовування організму на наступне виконання операцій. Уже тут має значення ступінь розвитку уяви, про що свідчить дослідження настановлення [33; див.: 55]. Досліджувані, серед яких були актори та особи, що не мали стосунку до театру, повинні були, заплющивши очі, уявити, ніби їхня ліва рука охоплює велику кулю, а права — маленьку. Після неодноразових спроб їм пропонували навпомацки порівняти тепер уже однакові справжні кулі. Виявилося, що серед акторів 85 % вважали кулі неоднаковими, тоді як серед представників контрольної групи таких було лише 42 %.
На рівні дій уява створює модель майбутнього результату, тобто є механізмом формування мети. Нарешті, вона є засобом формування ідеального мотиву, необхідного для подолання, здавалося б, непереборних труднощів. Саме такий мотив (а його зміст може бути різним) спонукає докладати вольових зусиль і рухатися, долаючи перешкоди в напрямі до бажаного. Участь уяви у виконавчих механізмах діяльності свідчить про те, що вона не зводиться лише до усвідомлюваних процесів. Це також неусві-домлювані образні узагальнення, які доповнюють логічні побудови мислення [35]. Це поєднання образних моментів досвіду, виокремлення типового прогнозування вірогідних змін тощо. Часто підсвідомою буває й аналогія — порівняння на ґрунті подібності.
Упродовж трьох років П. М. Яблочков (1847—1894) працював над створенням механізму, що мав зближувати вуглини у вольтовій дузі (в міру згоряння відстань між ними збільшувалась і дуга зникала), але він виходив або ж громіздким, або ж ненадійним у роботі. Розв'язок (якщо вуглинки розмістити паралельно, то не потрібно ніякого механізму) було знайдено за аналогією з розміщенням олівців, які він, перебираючи, машинально поклав поруч. Подібний випадок стався із конструктором крокуючого екскаватора, який випадково кинув погляд на людину з валізою і відразу збагнув, який має бути принцип руху цієї машини.

Уже ці приклади свідчать, що образні узагальнення мають аналітико-синтетичний характер, де аналіз — мислене розчленування уявлюваного матеріалу на складники з метою його наступного перетворення, а синтез — різноманітні способи об'єднання отриманих під час аналізу даних. Прикладами такого об'єднання є: агглютинація, гіперболізація, загострення, схематизація, типізація [6; 43].
Агглютинація (лат. agglutinatio — склеювання) — об'єднання в створюваному образі властивостей і елементів образів інших предметів. Залежно від кількості j якості синтезованих таким способом елементів виникають образи різного"ступеня складності і новизни. Саме внаслідок агглютину-вання об'єкт включається у нову ситуацію, що змінює його риси, «одухот-ворюється» неживе, живому приписуються ознаки, притаманні неживому. За допомогою подібних прийомів створюються казкові образи: дракони, русалки, крилаті бики, а також реальні машини та механізми: танк-амфі-бія, що поєднує в собі властивості танка і човна; аеросани тощо.
Гіперболізація (від гр. гжєрроАлі — перебільшення) — збільшення або зменшення даного в образі реального об'єкта, кількісна зміна його частин. Цей спосіб використовувався для створення образів богатирів, дракона з сімома головами, багаторуких богинь в індійській міфології, Гулівера. Гіперболізацію люди нерідко використовують у спілкуванні, довільно або мимовільно спотворюючи форму та зміст подій, напевно, для рельєфнішого їх виділення на тлі інших. Загострення — уявне підкреслення якихось властивостей реального об'єкта, внаслідок якого образ набуває особливої виразності. Цей спосіб широко застосовується в літературній творчості, де одні характеристики персонажа витісняють усі інші і простежуються у всіх можливих ситуаціях. У такий спосіб створюються також шаржі й карикатури. На відміну від гіперболізації загострення не спотворює дійсність, а лише підкреслює її характерні особливості.
Схематизація (від гр. аАдщстбцб^ —обриси, форма) — згладжування відмінностей між порівнюваними об'єктами. Це дає змогу позбавитись від зайвих і другорядних деталей, що перешкоджають утворенню нового образу. Цей спосіб відіграє істотну роль у науковій творчості, він сприяє образному узагальненню ланок шуканого, яких бракує.
Типізація — уявне виокремлення істотного в однорідних явищах і втілення його у новому образі, завдяки чому цей образ поєднує в собі риси, притаманні різним об'єктам. Типізація — поширений прийом різних видів творчості. Окрім образних узагальнень, процес уяви містить механізм оцінки, що виконує протилежні функції [39]. З одного боку, індивід знецінює відомі йому способи побудови образів і отримані результати, а з іншого — переоцінює їх. Відтак перша функція забезпечує створення нових образів на ґрунті заперечення створеного раніше, а друга переоцінює нові варіанти, наділяє їх винятковими властивостями. Якщо недооцінка розширює поле пошуку способів і засобів створення нових образів, то переоцінка позбавляє індивіда необхідності перебирати всі можливі варіанти. Доповнюючи одна одну, ці функції регулюють процес створення нового образу.

Отже, процес уяви є усвідомлюваним лише тоді, коли він функціонує на рівні дії або становить окрему діяльність. Проте як механізм, що обслуговує діяльність, він здійснюється поза контролем свідомості. На цьому наголошує теорія бісоціації А. Кестлера [цит. за: 37]. Ідеться про спільне для різних видів творчості неусвідомлюване поєднання незвичних, несподіваних і непов'я-заних між собою подій, явищ тощо. Тому якщо асоціація — одноплановий і шаблонний спосіб утворення нового, то бісоціація — багатоплановий і творчий.
Творчість була б неможливою без здатності індивіда до антиципації (лат. anticipate - вгадування наперед, передбачення) [27; 28; 48]. Вона забезпечує проведення мисленого експерименту — уявної зміни створюваного образу — з метою перевірки певної гіпотези [41]. Експериментуючи таким чином, і вчений, і художник, і письменник мислено оперують об'єктом, наділяють його різноманітними властивостями, комбінують, зіставляють та випробовують їх, з'ясовують можливість втілення образу в дійсність. Нерідко при цьому вони вдаються до ідеалізації — побудови досконалого образу - ідеалу, заради якого творить автор.
Це відбувається навіть тоді, коли він заперечує значення уяви в своїй творчості. М. В. Гоголь в «Авторській сповіді» писав: «Я ніколи нічого не створював в уяві і не мав такої здатності. У мене тільки те й виходило добре, що взято було мною з дійсності, з даних, мені відомих. Вгадувати людину я міг тільки тоді, коли мені уявлялися найменші подробиці її зовнішності. Я ніколи не писав портрета у значенні простої копії. Я створював портрет, але створював його внаслідок розуміння, а не уяви. Що більше речей я брав при цьому до уваги, то вірнішим у мене виходив витвір» [15, 18].
Це і є ідеалізація, той засіб, користуючись яким письменник створював безсмертні художні образи.
Уява — це иїось більше, ніж про неї думають.
Створюючи можливість майбутнього, уява виконує не лише пізнавальну та інструментальну, а й регулятивну функцію, адже вона забезпечує втілення образу в дійсність. Таке ж призначення відповідного кола психічних явищ (див. теми розділу V),
Узагальнену характеристику пізнавальної функції психіки наведено в табл. 25.




Смотреть другие вопросы в разделе: Загальна психологія





Все материалы размещены исключительно с целью ознакомления и принадлежат их авторам. Любое копирование строго запрещено. Если вы являетесь автором того или иного труда и не хотите, чтобы он был здесь опубликован, свяжитесь с администрацией