***
Главная » Загальна психологія » 14.1. Природа уяви



14.1. Природа уяви

Уява виникає на ґрунті потреби в передбаченні результатів дії: первісна людина не могла б виконувати дію, не усвідомлюючи її мети. Можливості задоволення такої потреби приховані, очевидно, в пам'яті. Саме уявлення пам'яті, які в образній формі закріплюють досвід взаємин людини з природою, створюють підстави для відображення очікуваного. Вже вони несуть у собі значення, користуючись якими людина будує образ світу, спочатку мимовільно, а потім і довільно оперуючи наочними образами реальності.
Це шлях, на якому виникає здатність об'єднувати елементи образів інших об'єктів для задоволення потреби вже ширшого змісту — потреби в майбутньому, в образах того, що має бути. Він пролягає через особливості первісної свідомості, зокрема ті, що стосуються відображення зв'язку подій у часі [25; див.: 53]. Так, первісна людина легко припускає, що одна й та сама істота може в один і той самий час перебувати у двох або кількох місцях, і вірить в безпосередній зв'язок між цими подіями. Очевидно, первісна свідомість, як і мислення дитини, синкретична, тобто така, в якій об'єкт дається у його нерозчленованих властивостях [її]. Навіть кількісні відношення сприймаються нею як якісні цілісності: щоб
полічити суму—одиницю за одиницею — вона спочатку розбиває її на групи, кожна з яких наповнюється містичними значеннями. Відповідно те, що є «тут і тепер», може водночас бути «там і колись».
Це «там і колись» і є тим наочним образом, в якому майбутнє синкретично пов'язане з минулим.
Історіогенез уяви полягає в порушенні синкретичності — співвіднесенні образу з подіями, що відбуваються в часі (в минулому, теперішньому, майбутньому).
Першими4ірактичними діями, що виконували функцію такого співвіднесення, були магії. За принципом, покладеним в їх основу, предмети, які вже колись були пов'язані між собою, продовжують впливати один на одного і тоді, коли взаємодія між ними припинилася [50]. Колективне уявлення про зв'язок між подіями конкретизується в дії, яка його реально утверджує, але вже тут має місце прагнення вплинути на перебіг подій, а отже, й на майбутнє. В Лаосі мисливець, ідучи полювати на слонів, забороняв своїй дружині стригти волосся або мастити тіло за його відсутності: якщо вона стригтиме волосся, то слон розірве сіті, якщо змащуватиметься, то тварина вислизне з пастки. Це синкретичний образ, у якому можливе майбутнє щільно пов'язане з теперішнім і минулим.
Проте такий зв'язок увесь час порушується, і це вже виразно демонструє ритуал, за своєю сутністю спрямований проти фатальної зчепленості подій [40]. Виконуючи ритуал, людина певна того, що акти, здійснені саме в цей час і в цьому місці, впливають на предмети і явища в іншому місці і в інший час.
Це вже дія, що втілює образ бажаного, і перша форма уяви як компонента первісної свідомості.
Школою подальшого історіогенезу уяви стає первісне мистецтво [21]. На стіні печери Ле-Труа-Фрер у Франції було знайдено вирізану і пофарбовану в чорний колір загадкову фігуру, в якої були ноги і тіло людини, хвіст коня, лапи ведмедя, борода сарни, дзьоб сови, очі вовка, роги і вуха оленя (мал. 29).
Це витвір кроманьйонця, і він є виразним свідченням того, що, комбінуючи уявлення пам'яті, первісна людина створює образи, які лише віддалено нагадують дійсність, демонструє здатність виходити за межі чуттєвого досвіду й будувати образ можливого. Тут ми вже бачимо крок до виходу на якісно новий простір життя — простір ідеального перетворення реальності.
Цей вихід здійснюється, знову-таки, шляхом дії, в процесі якої ці образи виникають і завдяки якій отримують матеріалізовану форму існування (у вигляді того ж малюнку чи то прикраси). З ускладненням дії, розширенням стосунків людини з природою, вдосконаленням мовлення ускладнюються форми такої матеріалізації. їх носіями стають містичні значення, про що свідчать, наприклад, міфи.
Позбавившися безпосередньої залежності від дії, уява дістає власну логіку розвитку — вже як особлива внутрішня діяльність. Простір життя, відповідно, розширюється: у людини з'являється засіб для створення образу бажаного майбутнього. Потреба в майбутньому спонукає до втілення образу в дійсність.
Цей простір розширюється стрімкими темпами. Людині знадобилися сотні тисяч років, щоб навчитися добувати вогонь, сіяти хліб, писати. Тисячоліття вона йшла від вітряка до парової машини, століття — від з'ясування властивостей електричного струму до його широкого застосування. Від появи ідеї про можливість ланцюгової уранової реакції до її втілення пройшло десятиліття. Нові моделі сучасних комп'ютерів розробляються швидше, ніж користувачі встигають опановувати попередні зразки. Уява, безперечно, є засобом творчості. За допомогою уяви людина змінює світ і саму себе.
Та все ж не уява, а діяльність, практика визначає розвиток людства. Хоч би яким віддаленим від дійсності був образ уяви, він будується за її законами. Підраховано, наприклад, що з 108 фантастичних ідей, які висунув у своїх творах Жуль Берн, нездійсненими виявилися (та й то виходячи із сучасних можливостей) тільки 10, а з 50 подібних ідей О. Беляева їх було тільки 3. Отже, письменник, навіть не дбаючи про те, чи відповідають дійсності продукти його уяви, створює образи, відповідаючи на запити практики і виходячи зі свого чуттєвого досвіду, тобто джерелом історіоге-незу уяви є діяльність людини, в ході якої постають і потреби, і засоби їх задоволення. Уява наче поєднує їх між собою, беручи «матеріал» для цього із дійсності, шляхом її ідеального перетворення. При цьому уява випереджає практику, хоч остання залишається критерієм її істинності. Напевно, тому принаймні двічі було винайдено паровоз, повітряну кулю, підводний човен, кондиціонер, монорельсову дорогу. Практика, звичайно ж в особі конкретних людей, чинить опір новому. Наполеон оголосив Р. Фултона шарлатаном, коли той запропонував замінити вітрильники на винайдені ним пароплави і підводні човни. Німецьке фізичне това-

риство звинуватило Л, Ейнштейна, після оприлюднення ним теорії відносності, в «спекулятивних вигадках»1.
Отже, історіогенез уяви постає в межах стосунків людини зі світом. Поступово уява стає помітним чинником життя: відповідно до потреби в майбутньому людина створює образ бажаного і втілює його в дійсність. Це вже внутрішня діяльність, що збагачує діяльність зовнішню й стає необхідною умовою творчості.
Онтогенез уяви (а це стосується й інших складових пізнавальної функції психіки) йде*, загалом, тим самим шляхом, що й історіогенез. Справді, розвиток уяви у дошкільному віці супроводжує ускладнення процесів діяльності, про що свідчить, зокрема, динаміка гри [26; 41; 57; 58].
Спочатку ігрові дії мають максимально розгорнутий характер і потребують матеріального опертя на предмети чи їх замінники. Тут дитина може будь-який предмет перетворити на що завгодно. Проте уява ще не виходить за межі її ігрового використання, а існує у формі відповідної предметної дії. Тільки у дошкільному віці діти починають оперувати ігровими замінниками реальних предметів. У цей час у структурі предметної дії з'являються операції: дитина тепер у змозі за допомогою рухів показати дорослому, як вона виконуватиме ту чи ту дію [19]. В дії, таким чином, з'являється опосередковуючий її момент - попередня в плані уяви підготовка до дії. Гра відповідно ускладнюється.
У зв'язку з розвитком мовлення ігрові дії позначаються, скорочуються, узагальнюються і вже менше потребують матеріального опертя. Характерно, що затримка в мовному розвитку зумовлює помітне зниження продуктивності уяви [14]. Граючись, дитина здійснює «відліт» від дійсності, для чого абстрагується від реального значення предметів. Більше того, предмет отримує нове значення, зумовлене тією функцією, яку він виконує у грі.
Це вже продукт уяви, що виникає у межах гри. Проте дитина ще не уявляє ігрової ситуації, доки не починає грати. Тільки у грі предмет немов розпадається на його речові властивості та ігрове значення. Отже, не уява визначає гру, а гра робить необхідною і породжує уяву.
Подальший розвиток уяви відбувається у рольовій грі, Яка взагалі ґрунтується на заміщенні реальних стосунків між людьми уявними. Відтак, царина оперування значеннями розширюється: це вже не речі, це явища ідеального. Змінюється й механізм уяви. Якщо до цього вона існувала у вигляді зовнішньої дії, то тепер ■— внутрішньої: тільки споглядаючи іграшки, а то й без них, старші дошкільники розігрують вельми складні сюжети в образному плані [26]. Це вже власне уява —- активне оперування образами, що обслуговує гру. Вона є складником цієї діяльності і визначає її особливості: знаючи про нереальність ігрової ситуації, дитина нега-
'Цікаво, але потім уже А. Ейнштейн не приймав ідеї Ф. Жоліо-Кюрі про можливість вивільнення атомної енергії. Щоправда, це вже не проблема природи уяви, а проблема природи творчості.

Уява є й необхідною передумовою слухання дошкільником казок, перегляду «мультиків», повсякденного спілкування з дорослими. Взагалі, дошкільний вік - сенситивний період бурхливого розвитку уяви.
Чи не найяскравішим свідченням цього є дитячі малюнки [11; 13; 18; 32; 41]. Дошкільник, як правило, багато і охоче малює, виявляючи в такий спосіб особливості свого бачення світу. Головна з них полягає у тому, що світ зображається не таким, яким дитина повинна була б його бачити, а таким, яким вона його знає. Стіни будинку вона малює в один ряд, а речі в ньому так, нібито стіни прозорі; одне око на обличчі може бути зображене у профіль, інше — анфас, а то й взагалі поза обличчям. Як і в грі, зображення мають мінливі значення: те, що було «людиною», може стати «машиною», «крокодилом». Крім того, від початку малювання і до його завершення задум малюнка може змінюватися кілька разів.
Усе це дає змогу розглядати дитяче малювання як своєрідний вид творчості. За В. А. Роменцем, це образотворча модифікація гри з усіма властивими їй рисами: вживанням і перенесенням у ситуацію, наслідуванням, уявою [41]. І якщо за змістом малюнок є грою, то за формою — естетичним освоєнням дійсності. Малюючи, дитина відтворює світ, у якому живе, і своє місце у ньому1.
Дослідження показують, що з віком розвиток уяви уповільнюється, поступається розвиткові мислення [8]. Навіть складається враження, що її значення в подальшому житті індивіда неухильно зменшується. Про це свідчить закон (ефект) Рібо [цит. за: 43], за яким перша стадія розвитку уяви починається з трьох років життя дитини і охоплює дошкільний, підлітковий вік, юність. У цей час уява не залежить від мислення, але у зв'язку з формуванням останнього між ними виникають антагоністичні стосунки. Наступна стадія характерна послабленням ролі уяви і посиленням здатності міркувати. На третій стадії уява підпорядковується мисленню, тому у більшості людей вона занепадає і лише у деяких підноситься над мисленням, стаючи справді творчою силою.
Якщо розуміти уяву лише як «відліт» від дійсності, то це справді так. У процесі навчання, як відомо, на зміну образним компонентам пізнавальної діяльності поступово приходять словесно-логічні, понятійні. Тепер вони виконують функцію абстрагування і побудови образу шуканого. Проте образ шуканого і образ бажаного — явища не тотожні. Якщо перший зумовлений задачею і підпорядкований умовам її розв'язання, то дру-
!Не випадково, що малюнок взагалі, і дитячий зокрема, слугує для психодіагностики багатим матеріалом для визначення особливостей психічного розвитку, а для психологічної допомоги — засобом психокорекції [1; 36]. Характерно, що образ уяви будується у цьому разі за рахунок мнемічнрго образу: дитина малює, нібито згадуючи, оперуючи несистема-тизованими і схематичними уявленнями. Проте останні не копіюються, а трансформуються за допомогою уяви.

гий — потребою і є формою її задоволення. Завдяки уяві формується й мета діяльності, й ідеальні способи її досягнення. При цьому (і це істотно) сукупність різновіддалених цілей характеризує стратегію і тактику життя індивіда як особистості. Це вже специфічна функція уяви — обслуговування майбутнього.
З розвитком діяльності взаємовідносини уяви та інших пізнавальних процесів, у тому числі й з мислення, міняються, але від цього її роль у діяльності не зменшується.
Так, у навчальній діяльності уява бере активну участь у відтворенні умов задач і пошукові шляхів їх розв'язку. Є чимало задач, які потребують створення наочного образу шуканого. Особливо помітною є роль уяви в літературній і художній творчості, де вона безпосередньо визначає і виникнення творчого задуму, і процес його втілення [3; 35; 46]. Надзвичайно важливою є уява і в професії актора, на чому наголошував К. С Стані-славський у праці «Робота актора над собою» (47]. Слід зазначити, що уяву він розумів як внутрішню активність, органічний елемент сценічної дії. Не є винятком і педагогічна діяльність: учитель має передбачати наслідки своїх дій і співвідносити їх з образом бажаного. Та й у начебто нетворчій діяльності уява безпосередньо відбивається і на її процесі, і на результаті. Для того щоб зробити якусь річ, спочатку потрібно створити відповідний наочний образ, від якості якого ця річ залежатиме. Ось чому будь-яка річ є, за висловом Т. Рібо, «кристалізованою уявою» [цит. за: 41;///].
Виразно характеризує уяву наукове пізнання [23; 24; 38; 42; 45]. Незважаючи на переважне значення мислення у цьому разі, уява нерідко є необхідним засобом побудови наукової гіпотези, проведення мисленого експерименту, осмислення нових фактів.
Коли Е. Резерфорд (1871 —1937) з'ясував, що ос-частинки при бомбардуванні золотої фольги відхиляються від свого руху в середньому на 2—3°, а деякі з них — на 90°, то пояснити їх поведінку йому допомогло порівняння з поведінкою комети, що потрапила в поле тяжіння Сонця. Проте цей образ не давав можливості зрозуміти, як міг нейтральний атом золота діяти на позитивно заряджену а-частинку. Тоді вчений зробив наступний крок: уявив, що комета взаємодіє не з усією Сонячною системою, а лише з її центральним ядром — Сонцем. Звідси випливав висновок: причину того, що деякі частинки відхиляються на більший, ніж звичайно, кут, слід шукати у структурі самого атома. Так було створено планетарну модель останнього.
Показовим стосовно цього єй відкриття періодичного закону Д. І. Менделєєвим (1834—1907). Його «мікроанатомічний» аналіз висвітлив хист ученого до передбачення (антиципації) — здатність бачити те, що не під силу іншим [20]. Це відіграло вирішальну роль і під час формулювання закону, і, особливо, під час його конкретизації. Так, склавши таблицю хімічних елементів, Менделєєв виявив вільне місце у ряді вуглецю між титаном та цирконієм і висловив незвичне для тодішніх хіміків припущення: це має бути елемент з проміжною атомною вагою стосовно сусідніх. Ним виявився відкритий лише через 17 років по тому германій. Ще цікавішою є історія з відкриттям галлію. Коли за допомогою щойно винайденого спектрального аналізу було відкрито індій (яскрава синя лінія в оптичному спектрі) і талій (зелена), вчений передбачив, що галій, який потрапляв в одну групу з індієм і талієм, буде відкритий внаслідок спектрального аналізу. Б. М, Кедров у цьому зв'язку пише: «Із закону природи можна вивести логічний наслідок, який дає змогу передбачити те, що знаходиться в самій природі. А Менделєєв іде далі: він передбачає, яким чином ця невідома ще нікому речовина зможе вірогідніше за все впливати на наші органи чуття і викликати в них ті відчуття, які стануть сигналом про відкриття цієї нової речовини. Таких передбачень наука ще не знала» [20,3/].
Отже, в науці уява заявляє про себе здатністю, що не поступається мисленню1. Це внутрішня дія індивіда, антиципація, засіб, що дозволяє знайти шукане.
Інколи ця дія екстеріоризується, що вкотре підкреслює діяльнісну природу уяви. Д. І. Менделєєв, наприклад, складав таблицю хімічних елементів, користуючись «хімічними картами», як це роблять, розкладаючи пасьянс. Спершу він написав на них символи елементів, відомості про їхні властивості, а потім почав розкладати в ряди і стовпці за їх атомною масою. Він робив це доти, доки не досягнув бажаного результату. Уява тут є матеріалізованою дією.
Уява виникає на ґрунті потреб індивіда і тому щільно пов'язана з емоціями. Уяву збуджує те, що відповідає потребам і має емоційний відгук. Коли представників племені, що загубилося в пустельних районах Австралії, привезли в сучасне місто, то найбільший подив викликали в них не багатоповерхові будинки та автомобілі, а звичайний сірник, запалений одним з присутніх. Південноамериканського індійця, який вперше опинився в місті, не здивували досягнення технічної думки, але він не зміг приховати подиву, коли вперше побачив велосипед: «Дивовижно — біжиш і крутиш колесо», — вигукнув він. Захоплення у членів сім'ї Ликових, що з 1929 р. переховувалися від переслідувань за релігійні переконання у важкодоступній місцевості Західних Саян, викликав звичайний целофановий мішечок.
Виникаючи на ґрунті потреб, уява змінює свої функції залежно від їх змісту. Якщо на рівні індивіда це потреба в освоєнні дійсності, то й уява обслуговує поточну діяльність, зокрема пізнавальну. На рівні особистості це потреби в самореалізації, самоствердженні, творчості тощо. Фактично, це складники потреби в майбутньому, яка спонукає людину розширювати простір свого життя. Уява стає тут самостійною діяльніс-
'Це ж засвідчує аналіз творчості в техніці [2; 30J. Переважно уяві завдячує такий поширений прийом винахідницької і конструкторської діяльності, як «зробити навпаки тому, що заведено» (цит. за: [2]).

життєвою силою, за допомогою якої індивід долає найскладніші перешкоди і досягає найвіддаленішої мети. К. С Станіславський писав уже згадуваний твір впродовж тридцяти років і до останнього подиху: він творив, втілюючи в нього і своє минуле, і своє майбутнє — свою особистість. У Д. І. Менделєєва ідея про можливість зіставлення хімічних елементів за їх атомною вагою виникла майже раптово, але цьому передувало 15 років щоденної виснажливої праці. її ж подальша конкретизація тривала до останніх днів життя вченого.
Отже, особистість використовує уяву як засіб творчості. Це творча уява, що має свої процесуальні характеристики, спільні і для літературної, і для художньої, і для технічної, і для наукової творчості [41). В усіх випадках вона бере участь у виникненні гіпотези та проведенні мисле-ного експерименту — зіставлення образу і наявних можливостей його втілення. Все це характеризує творчу уяву як багатогранну живу модель світу, в якій «предмет пізнання ніби оживає, відкриває свою внутрішню суть» [41, 132].
Випадки розладу уяви вказують на те, що вона здійснюється конкретними фізіологічними механізмами (14; 22]. Так, хворий, що страждав пра-востороннім паралічем, але був спроможний повторювати почуті слова, розуміти їх і писати, не міг повторити фразу: «Я вмію добре писати моєю правою рукою». Він завжди міняв слово «правою» на слово «лівою», бо вмів писати тепер тільки лівою рукою. Дивлячись у вікно, він не міг повторити фразу: «Сьогодні йде дощ» або «Сьогодні погана погода», якщо це не відповідало дійсності. Хворий втратив здатність уявляти.
Очевидно, переважно у лівій півкулі (а саме вона виявилась заблокованою у цьому разі) розміщені нервові центри, що відповідають за роботу механізмів уяви. З ними пов'язана гіпоталамо-лімбічна система, яка обслуговує емоції, адже емоції збуджують уяву, а уява зумовлює емоційні стани, в тому числі й такі, які відбиваються на роботі організму. Під впливом образів уяви прискорюються або вповільнюються серцеві скорочення, підвищується або знижується кров'яний тиск, посилюється або послаблюється потовиділення. Вони ж виявляються у м'язовій активності — постають у вигляді ідеомоторних (від гр. . ібєа— ідея, образ і лат. motor — той, що рухає) актів — мимовільних рухів м'язів, що супроводжують уявлення про них1.
Отже, уява не лише ґрунтується на роботі мозку, а й сама справляє вплив на його роботу, виявляючи себе як реальний чинник життя у всіх його проявах.

Смотреть другие вопросы в разделе: Загальна психологія





Все материалы размещены исключительно с целью ознакомления и принадлежат их авторам. Любое копирование строго запрещено. Если вы являетесь автором того или иного труда и не хотите, чтобы он был здесь опубликован, свяжитесь с администрацией