***
Главная » Загальна психологія » 13.3. Процес мислення



13.3. Процес мислення

Мислення починається з проблемної (гр. 7фо(ЭД,Т|ц,а — завдання) ситуації, для виходу з якої індивід повинен знайти і застосувати нові для себе знання чи дії. Вона включає в себе невідоме (шукане), пізнавальну потребу індивіда, його здібності та досвід [56]. Однак з багатьох причин (недостатня мотивація, відсутність доступних засобів, часу тощо) індивід, оцінюючи ситуацію як проблемну, часто не шукає виходу з неї. Він вдається до мислення тоді, коли проблемна ситуація перетворюється на задачу — мету, яка дається в певних умовах і якої можна досягти за рахунок останніх. Інакше кажучи, задача — це проблемна ситуація, прийнята індивідом. Тепер вона набуває вигляду відомого і невідомого, зв'язки між якими слід віднайти. Пошук таких зв'язків, тобто розв'язування задачі, і становить процес мислення.
Ще в давнину було сформульовано парадокс: як можна шукати те, чого не знаємо, а якщо знаємо, що потрібно шукати, то для чого ж тоді шукати? Справді, розв'язуючи якусь задачу, людина начебто наперед знає, яким має бути результат: вона шукає саме його, бо відкидає різні варіанти і зупиняється лише тоді, коли знайде потрібний.
Очевидно, для його пояснення слід визнати, що невідоме не просто дається, а задається, тобто, що між відомим і шуканим є певний зв'язок, що вони перебувають між собою у певному відношенні. Так будується будь-яка задача, від звичайної життєвої до складної наукової. їх умови завжди обмежують площину пошуків розв'язку, і для того, щоб розв'язати задачу, слід заповнити «прогалину», що має вигляд суперечності між вимогами задачі та її умовами. Звідси випливає, що будь-яка адекватно сформульована задача має розв'язок. За висловом відомого математика Д. Гільберта (1862—-1943), «насправді такої речі, як проблема, що не має розв'язку, взагалі не існує» [79, 254].
Аналіз умов задачі є обов'язковим для розуміння того, як протікає і чим визначається процес мислення. Як правило, він складається з певних елементів, відношень між ними, їх альтернативних змін та можливих перетворень, можливих розв'язків, об'єктивного значення і цінності перетворень та розв'язку [94]. Процес аналізу є взаємодією суб'єкта, з можливостями його мислення, і об'єкта — умов задачі. При цьому, змінюючись, об'єкт викликає новий процес мислення, що знову ж таки змінює об'єкт, тобто результат одного акту мислення включається у подальший його процес, пізнання об'єкта, відповідно, поглиблюється. І так триває доти, доки індивід не отримає бажаний результат.
Розв'язуючи задачу, індивід постійно уточнює мету свого пошуку, а знайдене використовує як засіб подальших пошуків. Загалом, процес розв'язування задачі є актом конкретизації — переходу від загального і вкрай нечіткого уявлення про майбутній результат до його конкретного образу. Той самий Д. Гільберт визнавав: «Під час дослідження математичних проблем спеціалізація, як я гадаю, відіграє ще важливішу роль, ніж узагальнення» [79, 108].
Пошук невідомого в межах акту конкретизації здійснюється як безперервний процес прогнозування (від гр. ярбуусотіс; — передбачення) — створення образу очікуваного результату [13; 14]. Це забезпечує кожен наступний крок у напрямку від однієї системи зв'язків об'єкта мислення до іншої, причому спочатку прогнозування має вигляд дуже нечітких уявлень, які потім дедалі більше диференціюються, згодом набуваючи форми образу шуканого.
Про це, зокрема, свідчить аналіз розв'язування досліджуваними такої задачі: «Що відбудеться зі свічкою, якщо її запалити в космічному кораблі, що перебуває на орбіті?» Схематично процес розв'язування протікав так: «Полум'я буде таким самим, як і в земних умовах, а от віск вестиме себе по-іншому. Він не стікатиме і ґніт виявиться залитий воском». Після підказок експериментатора процес розв'язування змінився: «В горінні беруть участь повітряні потоки, що йдуть знизу вгору за рахунок нагрівання. Але це в земних умовах. У космосі повітря, нагріваючись, не переміщуватиметься вгору. Тому свічка не горітиме через відсутність нормальної конвекції повітря і, отже, через відсутність нових порцій кисню».
Як бачимо, нечітке уявлення, конкретизуючись за рахунок передбачення наступних змін ситуації, дедалі більше наближається до шуканого. Розв'язок стає наслідком поступового знаходження і дедалі повнішого усвідомлення досліджуваним зв'язку між відомим і невідомим.
Цей процес здійснюється шляхом мислительних дій і операцій. Фактично, це одні й ті самі структурні одиниці мислення, але з різним ступенем автоматизованості: аналіз, синтез, абстрагування, узагальнення, порівняння [39; 82].
Аналіз (від гр. ccvdXvau;— розклад, розчленування) — розчленування об'єкта мислення як цілого на частини за допомогою зовнішніх або внутрішніх дій чи операцій. Спочатку це виділення в умовах задачі відомого і невідомого, а потім усе змістовніша конкретизація відомого для того, щоб віднайти його зв'язок з невідомим. Аналіз є складником пізнавальної діяльності і залежить від рівня останньої. Принаймні елементи аналізу є вже у дослідницькій діяльності антропоїдів: про це свідчить розв'язування експериментальних завдань шляхом «спроб і помилок». У дитини дошкільного віку основою аналізу є предметні дії. Наприклад, під час лічби вона вказує пальцем на предмет, відкладає його вбік тощо. На вищих рівнях пізнавальної діяльності — це аналіз значень та проникнення в сутність смислів, що їх несуть у собі умови задачі. Це вже власне мислительна {розумова) операція, продукт онтогенезу мислення.

Синтез (від гр. owfreoiQ — з'єднання, складання) — практичне або теоретичне об'єднання виділених у процесі аналізу частин у нове ціле. Це ще один акт конкретизації — наступний крок до шуканого. Як і аналіз, це широкий спектр операцій, що залежать від змісту задачі та здібностей індивіда. Тому синтезом буде і сполучення дитиною наочно даних елементів конструктора, і створення вченим наукової теорії на базі узагальнення окремих фактів. У своїх досконалих формах це також мис-лительні операції, які забезпечують більш чи менш швидке просування індивіда до р@зв'язку.
Аналіз і синтез — складники процесу мислення, взаємовідношення яких описує формула «аналіз через синтез» [81]. Це означає, що в процесі розв'язування задачі аналіз закономірно переходить у синтез, а синтез спонукає пошук характерних ознак нового цілого, тобто кожен новий результат аналізу змінює об'єкт мислення, зумовлюючи необхідність синтезу. Завдяки цьому невідоме включається в усе нові зв'язки і відношення, виявляючи таким чином свої приховані властивості. І відбувається це доти, доки невідоме не стане відомим.
Абстрагування (від лат. abstraho — відтягую, відриваю) — виділення одних властивостей об'єкта мислення серед інших. Розв'язуючи задачу, індивід завжди абстрагується від ознак об'єкта, що у той момент неістотні. Як правило, ця операція супроводжує вищі форми аналізу, обслуговуючи, наприклад, словесно-логічне мислення. Проте абстрагування присутнє і в актах сприймання, коли одні складники перцептивного образу ігноруються, а інші стають підставою для категоризації. Отже, засобом абстрагування формуються узагальнені образи реальності, які дають змогу виділити значущі для діяльності, передусім мислительної, зв'язки і відношення. Результатом цієї операції є абстракція (лат. abstractio — віддалення) — поняття, що відображає найзагальніші властивості об'єкта мислення.
Узагальнення — об'єднання важливих властивостей об'єкта мислення, отриманих у результаті аналізу, синтезу, абстрагування. Рівень узагальнення свідчить про ступінь продуктивності мислення, його адекватність. Найпростіші узагальнення — об'єднання або ж групування об'єктів на підставі окремої, часто випадкової ознаки. Найскладніші будуються шляхом диференціації значень, включення об'єкта в якусь систему понять. Продуктом узагальнення на рівні творчості є новий образ, отриманий у процесі оригінального розв'язування задачі. Неадекватний рівень узагальнення (наприклад, резонерство) ґрунтується на малоістотних властивостях об'єкта.
Порівняння — мислительна операція, що дає змогу встановити подібні і відмітні ознаки аналізованих об'єктів. На перших етапах розвитку мислення порівняння є провідною формою пізнання: дитина пізнає речі, порівнюючи їх між собою. Згодом воно набуває більш чи менш розгорнутого характеру і залежить від складності порівнюваних об'єктів та мети порівняння. В процесі досконалого мислення порівняння супроводжує аналіз і синтез: воно є засобом зіставлення їх результатів, виділення внутрішніх зв'язків і відношень об'єкта мислення. Проте у будь-якому разі це актив-ність: обмацування руками, обстеження очима, прислуховування, перелічування, оперування образами тощо.
Отже, процес мислення має аналітико-синтетичний характер і здійснюється шляхом мислительних дій і операцій, що відтворюють невідому ланку задачі.
Це глибоко індивідуалізоване явище, тому люди з різною здатністю до узагальнення по-різному оцінюють ту саму проблемну ситуацію. Для однієї людини ця ситуація може стати задачею, тоді як друга не побачить у ній нічого, вартого уваги. Ще виразніше виявляються індивідуальні відмінності під час розв'язування задачі: одні досягають результату швидше, інші повільніше, одні за допомогою наочно-образного, інші — сло-весно-логічного мислення, одні стереотипним — інші творчим способом. Різний також ступінь обережності при висуванні гіпотези, прийнятті рішення, гнучкості при застосуванні способів розв'язування задачі.
Індивідуальні відмінності мислення великою мірою залежать від генотипу, проте за відсутності відповідного навчання важко сподіватися на продуктивне мислення. Ці чинники поєднуються в діяльності, яка потребує мислення і опосередковується ним.
Як і діяльність у цілому, мислення характеризується рухливістю складників: дії, автоматизуючись і позбавляючись контролю з боку свідомості, стають операціями; операції, підпорядковуючись меті, — діями. Проте реальний процес мислення здійснюється шляхом поєднання розгорнутих, усвідомлюваних, і згорнутих, неусвідомлюваних, компонентів [70; 78; 93; 94].
При цьому і ті, й другі виконують функцію прогнозування. Наприклад, під час гри в шахи одні рухи очей гравців простежують конкретний хід фігури, другі співвідносять поле, куди можна поставити фігуру, з самою фігурою, треті начебто об'єднують попередні рухи, «збільшують» їх. Вони немов «програють» наступне пересування фігур по полю, визначають співвідношення елементів наявної і можливої в майбутньому ситуації. Неусвідомлювані компоненти мають свою логіку функціонування, наслідком якої можуть бути не прямі (ті, що шукаються), а побічні продукти. Останні інколи виявляються принципово новими, що характеризує процес їх досягнення як творчість.
З'ясувалося також, що під час неусвідомлюваного розв'язування задачі важливу роль відіграють емоції. Найінтенсивніше вони виявляються під час висунення гіпотез стосовно способів розв'язування. Як показав аналіз гри тих самих шахістів, емоції випереджають словесне формулювання гіпотези і сигналізують індивіду про ту галузь, у якій може бути знайдено принцип розв'язування. Якщо ж це не дає успіху, вони забезпечують повернення мислительних операцій до відправного пункту. На наступних етапах емоції оцінюють операції, впливаючи на характер пошуку невідомого, на завершальних — активізують пошук та оцінюють отриманий результат.

Окрім мислительних, у мисленні беруть участь також операції, що лише обслуговують процес розв'язування задачі: граматичні, математичні, технічні тощо. Це суспільно вироблені правила, які передаються індивідові у вигляді знань і закріплюються як навички. Включаючись у діяльність, вони виконують роль своєрідних допоміжних знарядь мислення [87]. Прикладом може бути таблиця множення, яку застосовують при розв'язуванні простих арифметичних задач. Проте це надто загальні способи дій, які далеко не завжди можна застосувати для пошуку невідомого. Наприклад, під час експерименту досліджуваному пропонували задачу на вимірювання об'єму верхньої частини посудини, не заповненої водою [56]. Оскільки ця частина мала неправильну форму, виміряти її за допомогою загальновідомих способів було неможливо. Розв'язок задачі полягав у тому, щоб перетворити воду, налиту в посудину, на засіб вимірювання об'єму (треба було перевернути посудину догори дном). Цього можна було дійти, лише вдавшись до мислення.
Цей експеримент загострює питання про взаємовідношення мислення і знань. Справді, якщо усталені знання перевіряються практикою, то що ж тоді є критерієм істинності мислення? Іншими словами, що пов'язує мислення з реальністю? Звичайно, воно має свій «зовнішній критерій» — ту саму практику, проте він стосується результату, а не процесу мислення. Якщо мислення — конкретизація загального уявлення, то яка ж тоді природа останнього і як цей процес співвідноситься з дійсністю?
У математиці це питання з'ясовував Д. Гільберт. Для нього такими уявленнями були аксіоми (від гр.— значуще, прийняте положення) — твердження теорії, що приймаються без доведення. Саме аксіоматичний метод — метод виведення з аксіом істинних тверджень — він обрав засобом обґрунтування основ математики. Спочатку критерієм істинності аксіоми Гільберт вважав несуперечливість її наслідків («Положення, будь-який наслідок якого є несуперечливим, повинно вважатись істинним» [79, 50]), а в останній період наукової діяльності — досвід («Ми забули, що геометричні теореми колись виникли з досвіду» [79, 253]). Це був крок до визнання дії як визначальної характеристики процесу мислення і ланки зв'язку з реальністю.
По-іншому відповідає на це питання Гештальтпсихологія {Арнхейм [4; див.: 96]; Вертгеймер [19]; Дункер, див.: [77; 96]; Майєр\ Секей, див.: [77]). Операції мислення (а для ґештальтпсихологів це центрація, групування, реорганізація) вона розглядає як «частини цілого», що відповідають структурним вимогам ситуації. Відтак, мислення є актом бачення, усвідомлення структурних особливостей проблемної ситуації; дією, що відповідає цим вимогам; зміною ситуації у напрямку покращення її структури, а його завданням є «перехід від сукупності окремих елементів поверхової структури до об'єктивно кращої або адекватної структури» [19, 278].
З цих позицій М. Вертгеймер проаналізував шлях А. Ейнштейна (1879—1955) (що, як і Д. Гільберт, користувався аксіоматичним методом) до теорії відносності. Він показав, що аксіоми, з яких виходив Ейнштейн, були результатом переосмислення ним традиційного розуміння відношення між швидкістю світла і рухом системи відліку. Встановивши прогалину в класичному трактуванні часу, вчений здійснив конкретизацію, поставивши ряд запитань: Як виміряти швидкість світла в системі, що рухається? Як за цих умов виміряти час? Що означає одночасність у такій системі? Що означає одночасність у випадку, коли події відбуваються в різних місцях? Усе це, зрештою, привело його до необхідності взяти до уваги відносний рух, від якого тепер мав залежати вимір часу і простору. Звідси випливав ще один крок: визнання швидкості світла інваріантою — незмінною, яка залишатиметься такою при переході від однієї системи відліку до іншої. Це не лише наповнювало новим змістом поняття часу і простору, а й вело до подальшої конкретизації — створення нової фізики.
За Вертгеймером, Ейнштейн перейшов (витративши на це сім років) від одного ґештальта — традиційного пояснення фізичних явищ — до іншого, змінивши при цьому значення його елементів, тобто критерієм мислення, підставою аксіоми є образ, а не дія (операція).
Проте з цього дослідження все ж таки не можна зрозуміти відношення образу і дії, адже якщо мислення — це рух від образу до образу, то, можливо, механізмом такого руху є дія?
Відповідь на це запитання дає аналіз експериментів К. Дункера (див.: [77; 96]). Досліджуваному пропонували таку інструкцію: «Ваша задача полягає у тому, щоб визначити, яким чином слід застосувати певний вид Х-променів, що мають велику інтенсивність і здатність руйнувати здорову тканину тіла, щоб вилікувати пухлину шлунку?» Процес розв'язування мав вигляд низки гіпотез: «Захистити суміжні ділянки від ураження за допомогою пластин», «Посилати промені через канал стравоходу», «Зробити ділянку з пухлиною більш чутливою шляхом ін'єкції», «Посилати більш слабкі промені з різних боків так, щоб вони перетинались у центрі».
Психологічним змістом цієї задачі є усвідомлення суперечності між інтенсивністю променів і властивостями здорової тканини, а розв'язком — знайдення способу послаблення шкідливої дії променів. Шлях розв'язку, за К. Дункером, — поступове переструктурування умов задачі, їх нове бачення, утворення нового ґештальта.
Очевидно, що, як і у попередньому випадку, тут застосовується принцип конкретизації: результат отримується, виходячи із загального уявлення. Для А. Ейнштейна такі уявлення задавалися традиційною фізикою, для досліджуваного — умовами задачі «на опромінення». І той, і другий рухалися до нового образу (аксіоми, розв'язку), змінюючи (конкретизуючи) попереднє уявлення. Звичайно, такі зміни можна описати в термінах групування, центрації, реорганізації тощо, але немає й перешкод для застосування термінів аналіз, синтез, абстрагування, узагальнення, порівняння. Так, висування питань у першому і гіпотез у другому випадку можна вважати аналізом умов задачі, а кожен новий результат, отриманий при цьому, — синтезом.

Отже, є підстави розглядати перехід до нового образу як такий, що має аналітико-синтетичний характер. Звідси випливає, що образ, який має непересічне значення для пошуку невідомого і передусім для усвідомлення принципу розв'язування, будується за рахунок особливої внутрішньої дії, тобто дія, а не образ є критерієм і визначальною характеристикою навіть найскладніших варіантів процесу мислення.
Таким чином, мислення — активна взаємодія суб'єкта з об'єктом, аналітико-синтетична діяльність, що здійснюється шляхом мислительних (розумових), дій і операцій. Продуктом цієї діяльності є новий образ, побудова якого має власні закономірності, однією з яких є конкретизація — принцип переходу від загального уявлення до нового ґештальта.
Цей образ, як проілюстрував аналіз мислення А. Ейнштейна, може набувати вигляду аксіом, що знову ж таки зазнають конкретизації. Все це характеризує мислення як процес, рух, активність. При цьому зазнають змін і об'єкт, і суб'єкт мислення: суб'єкт збагачується новими знаннями про світ, розвиває свої здібності, перетворює об'єкт на предмет, що відповідає його пізнавальній потребі, переходить на вищий рівень психічного розвитку.
А. Ейнштейн у розмові з М. Вертгеймером висловив сумнів, «чи можна в дійсності зрозуміти диво мислення» [1, 262]. Справді, мислення, як і психіка в цілому, є явищем, що не має вичерпного пояснення. Проте для психології це задача, і вона розв'язує її, рухаючись шляхом конкретизації: від загальних уявлень про роботу мислення до все нових і нових теорій. Фундаментальні принципи роботи мислення проявляються у логіці психологічного пізнання. Диво, про яке йдеться, все ж відкриває свої таємниці.
Наступну тему присвячено уяві. Так конкретизується спосіб, в який індивід відтворює і творить світ, максимально абстрагуючись від чуттєво даної реальності.

Смотреть другие вопросы в разделе: Загальна психологія





Все материалы размещены исключительно с целью ознакомления и принадлежат их авторам. Любое копирование строго запрещено. Если вы являетесь автором того или иного труда и не хотите, чтобы он был здесь опубликован, свяжитесь с администрацией