***
Главная » Загальна психологія » 10.3. Загальні закономірності відчуттів



10.3. Загальні закономірності відчуттів

Загальними закономірностями відчуттів є: якість, просторова локалізація, тривалість, інтенсивність.
Якість відчуттів — відмітна ознака сенсорного образи, яка дозволяє відрізняти його від такого ж образу іншої модальності (лат. modus — спосіб). Так, залежно від природи подразника і відповідної спеціалізації аналізатора зорові відчуття будуть принципово іншими, ніж слухові, нюхові та ін. Якість відчуттів може змінюватись і в межах одного виду. Наприклад, зорові відчуття, своєрідність яких полягає у відображенні світла, розрізняються за насиченістю, інтенсивністю, емоційним тоном тощо. Слухові відчуття, якість котрих визначають фізичні характеристики звукових впливів, мають певну висоту, гучність, тембр. Загалом, якість відчуттів — відображення світу у розмаїтті його властивостей.
Просторова локалізація відчуттів — відтворення у відчуттях місцезнаходження діючого подразника. Це вже неодноразово згадуваний психофізіологічний парадокс: властивість, дана у відчуттях, належить до предмета, а не до рецептора. Відбувається це завдяки рухам, які відтворюють просторово-часові характеристики подразників [4]. Тобто, як випливає з рефлекторної теорії, рухи будують сенсорний образ властивостей предмета там, де цей предмет дійсно розташований. Тому локалізація, наприклад, дистантних відчуттів вказує місце подразника у просторі, контактних — місце його безпосередньої дії на певну ділянку шкіри.

Тобто відчуття мають предметну віднесеність, їх джерело бачиться людині в середовищі (у тому числі і в середовищі її організму), а не в органах чуття.
Тривалість відчуттів залежить від часу, протягом якого сенсорний образ не змінює своєї якості. При цьому відчуття виникають не відразу після початку дії подразника, а через деякий період, який називається латентним (лат. latentis — прихований). Він залежить, насамперед, від спеціалізації аналізатора. Так, відповідь на світловий подразник центральної частини сітківки настає через 0,16 — 0,18 с; на слуховий — через 0,14 — 0,16; на шкірний електроподразник — через 0,10 — 0,12; на тепловий контактний — через 0,50 — 0,80; на нюховий (дія пари деревно-стружкових плит) — через 0,90 — 1,00 с [18]. Відмінності в часі пояснюються, очевидно, будовою рецептора та особливостями роботи відповідного аналізатора, зокрема швидкістю проходження збудження аферентними та еферентними нервами.
Після припинення дії подразника нервова система, в силу притаманної їй інерційності, протягом певного часу зберігає слід від збудження. Тому відчуття не тільки не виникають, а й так само не зникають раптово. У зоровому аналізаторі це явище виступає у формі послідовного образу, який може бути позитивний або ж негативний. Перший за силою світла та кольоровим тлом відповідає сенсорному образу, другий змінює свої характеристики. Якщо подивитися на засвічену електричну лампочку, а потім заплющити очі, то те відчуття світла, яке матиме місце, є прикладом позитивного послідовного образу. Якщо ж після цього розплющити очі і перевести їх на білу стіну, то можна побачити білу пляму на темному тлі. Це негативний послідовний образ. При кольорових подразниках він формується шляхом переходу основного кольору у додатковий. Послідовні образи супроводжують також роботу інших аналізаторів, але виявляються не так очевидно, як у зоровому.
Інтенсивність (від лат. intensio — напруження) відчуттів — кількісна характеристика ступеня яскравості, виразності відображення людиною властивостей предметів і явищ. Вона залежить від сили діючого подразника, стану аналізатора, його місця в сенсорній організації людини. Цей бік відчуттів досліджує психофізика, на підставі даних якої можна кількісно описати закономірності виникнення, розвитку і функціонування відчуттів [11; див.: 23; 24].
Предметом таких досліджень є передусім чутливість — здатність аналізатора певним чином реагувати на появу подразника і зміну його фізичних параметрів. Так були встановлені пороги відчуттів — величини подразників, що викликають або змінюють сенсорний образ певної якості. При цьому мінімальна величина подразника дістала назву нижнього абсолютного (від лат. absolutus — необмежений, безумовний), а максимальна, за межами якої подразник втрачає свою якість і стає больовим, — верхнього абсолютного порогу відчуттів. Виявлено також диференціальні (від лат. diiferens — відмінність) порога, які характеризуються мінімальним приростом величини подразника, супроводжуваним ледь помітним посиленням або послабленням відчуттів. Прикладом нижнього абсолютного порогу буде сила світла, яка починає відчуватися, верхнього — момент осліплення зорового аналізатора дуже яскравим світлом, диференціального — зміна яскравості світла, яка помічається. Абсолютні й диференціальні пороги можуть змінюватись залежно від стану аналізатора, віку лю-
дини, особливостей її професійної діяльності.
Зона чутливості визначається ділянкою, обмеженою кривими, утвореними значеннями верхнього і нижнього абсолютних порогів. На мал. 11 зображено зону чутливості слухового аналізатора людини: залежність порогів слуху від частоти звукових коливань (нижня і верхня криві) та ділянки чутливості до звуків мови (горизонтальний штрих) і музики (вертикальний штрих).
Подразники, які не викликають відчуттів, називають підпороговими. Проте вони все ж впливають на аналізатор: тією чи іншою мірою змінюють його чутливість. Підпороговими часто бувають подразнення від внутрішніх органів людини на початкових стадіях захворювання. Дитячим лікарям, наприклад, відомі випадки, коли дитина, ще не усвідомлюючи симптомів наступних змін в організмі, починає «лікувати» свою ляльку. Доросла людина у подібних випадках може бачити сновидіння, сюжет яких вказує на захворювання.
Чутливість аналізатора має кількісні межі [7; 11; 15; 18; 23; 24]. Для слухового аналізатора вона становить від 1 дБ (нижній абсолютний поріг) до 130 дБ (верхній абсолютний поріг). Найбільшу чутливість має зоровий аналізатор: людське око здатне відчути силу світла в 0,001 кд (0,001 свічки), джерело якого розташоване на відстані 1 км. Ледь помітне зменшення нижнього абсолютного порогу цього аналізатора дало б змогу відчувати силу світла як переривчастий потік світлових хвиль. А нижній поріг слухового аналізатора настільки малий, що за мінімального підвищення його чутливості відчувалися б випадкові удари молекул у барабанну перетинку.
Диференційний поріг також отримав кількісну оцінку (закон Вебера), згідно з яким відношення між збільшенням подразника, що ледве відчувається, і його попереднім значенням є постійною величиною, характерною для цього аналізатора. Так, для зорових відчуттів диференційний поріг становить 1/100 (потрібно додати 1/100 від попереднього рівня освітленості, щоб його зміна стала помітною), для слуху — 1/10, для
дотику — 1/30. З цього закону випливає, що диференційний поріг тим вищий, чим більша початкова величина подразника. Проте за умови біля-порогових подразників ця закономірність порушується.
Дослідження залежності між інтенсивністю відчуттів і силою подразника привели до численних спроб надати їй математичного виразу (Бардін, Забродін, див.: [14], Стівенс, див.: [21], П'єрон, див.: [23]). Найвідоміша з них дістала назву основного психофізичного закону Фехнера. Його описує формула
S = K1gJ + С,
де S — інтенсивність відчуттів, J — сила подразника, К і С — константи. За законом, інтенсивність відчуттів прямо пропорційна логарифму сили діючого подразника. Або: зростанню сили подразника відповідає збільшення інтенсивності відчуттів в арифметичній прогресії. Дещо інакше описує цю залежність закон Стівенса: між рядами відповідних змін подразників і відчуттів існує не логарифмічна, а степенева залежність: S = К • /?л, де К — константа, яка залежить від вибраної одиниці виміру; R — сила подразника; п — показник, який залежить від модальності відчуття. Тому інтенсивність відчуттів може бути прямо пропорційна величині подразника лише тоді, коли показник степеня функції дорівнюватиме одиниці. Проте з'ясувалося, що в одних випадках експериментальні дані підпорядковуються закону Фехнёра, а в інших — закону Стівенса. Це пояснюється, напевно, неоднозначністю і складністю фізіологічних механізмів відчуттів, а також різними умовами експерименту.
Чутливість аналізатора залежить від явищ, які проливають додаткове світло на закономірності протікання відчуттів. Такими є: адаптація, взаємодія, сенсибілізація і синестезія.
Адаптація (від лат. adapto — пристосовую) — зміна чутливості аналізатора в бік її зниження або підвищення під впливом постійно діючого подразника. На прикладі зорових відчуттів це явище спостерігається у випадках поліпшення зору в темряві і погіршення при сильному освітленні. При цьому діапазон зміни зорової чутливості надзвичайно великий (понад 200 порядків). Здебільшого це досягається за рахунок автоматичної зміни просвіту зіниці ока. Значну роль відіграють також хімічні і нейрофізіологічні процеси, що відбуваються головним чином у рецепторах. Переважно периферичну природу має й адаптація інших аналізаторів, бо її час також великою мірою залежить від спеціалізації рецептора. Так, для адаптації зору треба близько 30 хв, нюху — 1—-2 хв, слуху — всього 15 с Ці відмінності, як і механізм адаптації в цілому, можна пояснити біологічною доцільністю пристосування рецептора до дії відносно постійних і специфічних чинників середовища. Рецептор начебто налаштовується на дію фізичних характеристик подразника, що забезпечує адекватну відповідь організму на нього.
Взаємодія— зміна чутливості одного аналізатора під впливом стану іншого. Це наслідок сенсорної організації людини, в якій робота однієї аналізаторної системи позначається на роботі іншої. Так, відомо, що звуки певної частоти можуть загострювати чи притуплювати зорову чутливість; що приємні запахи, як правило, знижують нижній абсолютний поріг зорового аналізатора, а неприємні підвищують; що слабке світло підсилює слухові відчуття, а сильне — погіршує. Ці ефекти мають місце, не лише при дії порогових, а й підпорогових подразників: опромінення шкіри ультрафіолетовими променями супроводжується зниженням зорової чутливості [3]. Вони ж свідчать про центральну природу процесів взаємодії аналізаторів. Імовірно, це відбувається на рівні верхніх відділів стовбура і зорового горба, де зближуються волокна, які несуть збудження від різних органів чуттів [10].
Сенсибілізація (від лат. sensibilis — чутливий) — підвищення чутливості аналізатора під час дії специфічних або неспецифічних подразників. На відміну від підвищення чутливості внаслідок адаптації, яка має периферичну природу, сенсибілізація найчастіше є прямим наслідкбм посилення збудливості центральних відділів аналізаторів. Причинами такого посилення можуть бути зміни у роботі залоз внутрішньої секреції (наприклад, у жінок при вагітності), вплив на аналізатор попереднього подразника (наприклад, при дії короткочасного світла на око), стан очікування людиною значущого для неї подразника (наприклад, очікування оператором на появу потрібного сигналу). В усіх цих випадках спостерігається тимчасове зниження нижнього абсолютного порогу відчуттів. Триваліші зміни настають внаслідок систематичних вправ, яких часто потребує певна професійна діяльність. Це відома гострота зору в мисливців, дотику в шліфувальників, висока чутливість нюху і смаку в дегустаторів.
Випадком сенсибілізації може бути підвищення чутливості внаслідок компенсації — посилення роботи одного аналізатора за відсутності іншого. Саме тому в сліпих дуже розвинений слух, у глухих — зір, у сліпоглухонімих — дотик. Сенсибілізація виявляє себе також в результаті дії підпорогових, неспецифічних подразників. Встановлено, наприклад, що залежно від місця подразнення шкіри фокусований ультразвук спричинює дотикові, больові відчуття, відчуття вібрації, тепла, холоду, лоскотання, свербежу [3].
Синестезія (вія гр. ошашФпск; — одночасне відчуття) — перенесення якості одного відчуття на інше, внаслідок чого до відчуття, специфічного для того чи того аналізатора, додається відчуття, неспецифічне для нього. У невеликої кількості людей синестезія виявляється у вигляді «кольорового слуху», при якому звук, поряд зі слуховими відчуттями, викликає й зорові. В техніці це явище прагнуть використати, створюючи світлому-зичні установки. У частини людей синестезія виявляється в «холодних» або «теплих» відчуттях певного кольору. При цьому жовтогарячий колір здається теплим, а синьо-зелений — холодним. Подібним чином пов'язані відчуття звуку і світла. Дослідження довели, що запахи речовин, молекули яких містять більшу кількість атомів вуглецю, співвідносяться з темнішими відтінками, а з малою кількістю таких атомів — зі світлими [10]. Очевидно, синестезія є виявом своєрідної сенсорної організації людини.
Психофізичні дослідження чутливості аналізаторів засвідчили зумовленість відчуттів дією фізіологічних процесів організму. Однак ця обставина не повинна затіняти дійсної природи і життєвого призначення відчуттів. Починаючи з виникнення у філогенезі у вигляді стадії елементарної сенсорної психіки, вони опосередковують активне ставлення організму до навколишнього середовища. Як образ окремих властивостей середовища, відчуття орієнтують відносно них організм і забезпечують його життя. В процесі еволюції і відповідного ускладнення діяльності, яка дедалі більше підпорядковується умовам життя, цей образ збагачується: несе в собі ширше коло властивостей предметів і явищ довкілля. У подальшому над відчуттями надбудовуються складніші форми психічного відображення дійсності.
В онтогенезі відчуття також опосередковують діяльність, орієнтують індивіда у властивостях безпосереднього оточення. Проте це вже не лише природне середовище, а й світ культури. Об'єкти природи отримують у цьому світі нові різноманітні властивості, що позначаються. Тому відчуття індивіда вдосконалюються в процесі освоєння ним продуктів матеріальної і духовної культури. В такий спосіб він дедалі повніше відображає притаманні їм властивості — відчуває'іх. Причому, чим більше властивостей предметів і явищ свого оточення відчуває індивід, тим повніше він це оточення відображає. Збагачуючи сенсорний образ, він поглиблює образ світу.
Е.-Б. Кондільяк правомірно вважав відчуття необхідною умовою існування складніших психічних явищ. Однак він не розумів, що це реальна активність живої істоти відносно предметів і явищ навколишнього середовища, а отже, не бачив, що лише ускладнення цієї активності спричиняє появу нових психічних здатностей людини.
Відчуття, між тим, є елементом чуттєвої пізнавальної діяльності індивіда, що включає в себе також сприймання (тема 11).



Смотреть другие вопросы в разделе: Загальна психологія





Все материалы размещены исключительно с целью ознакомления и принадлежат их авторам. Любое копирование строго запрещено. Если вы являетесь автором того или иного труда и не хотите, чтобы он был здесь опубликован, свяжитесь с администрацией