***
Главная » Загальна психологія » 10.1. Природа відчуттів



10.1. Природа відчуттів

Проблема відчуттів здавна є ареною боротьби матеріалізму й ідеалізму в психології. Ідеалістичному підходу «від відчуттів до зовнішнього світу» протистоїть матеріалістичний: «від зовнішнього світу до відчуттів». Відповідно по-різному тлумачать природу відчуттів.
Наслідком першого підходу стала рецепторна (від лат. гесіреге — отримувати) теорія, представники якої намагаються пояснити виникнення відчуттів, виходячи з аналізу процесів, що відбуваються в органах чуттів людини. Відомий фізіолог минулого століття Й. Мюллер (1801 —1858), підсумовуючи результати досліджень, писав: «Одна й та сама зовнішня причина викликає різні відчуття в різних органах чуттів залежно від їх природи... Відчуття, властиві кожному чутливому нерву, можуть бути викликані багатьма і внутрішніми, і зовнішніми впливами... Відчуття передає у свідомість не якості або стани зовнішніх сил, а якості і стани чутливого нерва, які визначаються зовнішньою причиною, і ці якості різні для різних чутливих нервів» (цит. за: [8, 7]). Коли різні рецептори — периферичні елементи органу чуття, подразнювати одним і^ тим самим стимулом (припустімо, електричним струмом, як це робив Й. Мюллер), то сформульований ним принцип специфічної енергії органів чуттів має підставу, адже кожний орган чуттів відповідає на подразнення притаманною лише йому енергією. Можливий висновок: відчуття — не канал зв'язку суб'єкті з об'єктом, а властивість нервової системи породжувати стани свідомості.
Рецепторна концепція має поширення і в наші дні. Наприклад, побутує уявлення, що справді наукове пояснення природи відчуттів передбачає вивчення роботи органу чуття (від моменту дії подразника на рецептор і до переробки нервових імпульсів в центрах мозку), а з іншого — фізичних властивостей самого подразника. Зіставлення цих двох уявлень і приведе, начебто, до бажаного результату: дасть можливість зрозуміти, як виникають відчуття.
Можна розібратись, як виникає і передається нервовий імпульс, викликаний дією, наприклад, світла та яких фізичних змін він зазнає в кіркових представництвах органу чуття [19]. Але це ще не пояснюватиме, чому людина відчуває світло. Буде незрозумілим, як виникає сенсорний образ, тобто як здійснюється перехід від фізіологічного до психічного. Відтак, рецепторна концепція відчуттів засвідчує актуальність психофізіологічної проблеми і продовжує лінію фізіологічного редукціонізму. Навіть найпростіше психічне явище, а саме таким є відчуття, — предмет психології. Тому воно не може розглядатися лише в межах відношення «мозок — психіка». Потрібно звернутися до аналізу моментів, що опосередковують це відношення.
Саме такий підхід до проблеми відчуттів демонструє рефлекторна теорія, підвалини якої заклав /. М. Сеченов [16]. З її позицій відчуття, як і інші психічні явища, є ланкою у взаємодії живої істоти з навколишнім світом. Це означає, що їх виникнення пов'язане з впливами зовнішніх подразників на органи чуття, з процесами, які відбуваються у нервовій системі, та м'язовою активністю організму. Остання має виняткове значення у виникненні відчуттів. Це видно на прикладі рухів руки, ока, язика — органів, що контактують з предметом, властивості якого відображаються. За /. М. Сєченовим, вони беруть безпосередню участь у побудові чуттєвого образу. Цей образ регулює рухи, виконує функцію сигналу, що визначає їх характеристики (мал. 8).
Рефлекторна теорія відчуттів отримала дальший розвиток у ряді психологічних досліджень (Веккер [4]; Леонтьев [8]; Запорожець, Зінчен-ко, див.: [14]; Соколов, див.: [21]). Так, О. М. Леонтьев на прикладі дотикових відчуттів встановив, що властивості предмета відображення уподібнюються в динаміці рухів руки. Відчуття, відповідно до відомого
психофізіологічного парадоксу, локалізуються там, де реально розташований предмет, а не в рецепторі, як слід було б очікувати, виходячи з рецепторної теорії. Для ілюстрації О. М. Леонтьев наводить приклад: військовий хірург обстежує кульове поранення за допомогою зонда — медичного інструмента у вигляді металевого стержня. Він вводить його в рану і визначає місцезнаходження кулі, досить чітко відчуваючи її. При цьому куля повинна відчуватись у точці її контакту з нервовими закінченнями, тобто на шкірі руки.. Проте сенсорний образ кулі начебто накладається на предмет, що перебуває в тілі пораненого. Можливе лише таке пояснення: цей образ виникає там, де будується, тобто за прямої участі рухової активності, діяльності.
Механізм уподібнення характерний і для інших органів чуттів, у тому числі й для тих, що нібито не пов'язані з рухами. Так, виявлено, що необхідною умовою звуковисотного слуху є рухові реакції голосового апарату. При їх вимкненні досліджувані втрачали здатність розрізняти звуки за висотою [8]. Коли ж спочатку неточно, а потім все точніше вони «проспівували» потрібну висоту, показники рухів їхніх голосових зв'язок дедалі більше наближалися до фізичних параметрів звуку. При цьому помітно поліпшувалося розрізнення звуків за висотою, тобто орган слуху «користується» «невласними» рухами, які відтворюють звуковий подразник під час слухання. Про це ж свідчать і самоспостереження: відвідавши концерт, глядач нерідко відчуває «втому» в горлі.
Саме таке розуміння природи відчуттів підтверджує сліпоглухоніма О. /. Скороходова: «Я прагну уявити собі життя людей, рух в місті. Але шум і звуки уявляються мені як безперервні вібрації, які я відчуваю, коли перебуваю на вулиці або їду в трамваї, тролейбусі і т. ін. ... Якщо ж я захочу все-таки уявити людські голоси, то звуки відчуваю на кінчиках моїх пальців, тому що деяких моїх знайомих, а також власний голос я «слухаю» руками» [11, 181].
Отже, за допомогою руху людина відтворює властивості навколишніх предметів як відповідні характеристики сенсорного образу. Рух начебто усуває фізичні ознаки об'єкта й переводить їх у форму образу суб'єкта. Під час цього у русі перебуває не лише орган чуття, а й часто об'єкт, що істотно для виникнення відчуттів [4].

Підтверджують рефлекторну теорію і дані про фізіологічні механізми відчуттів.
Основу механізмів становить робота аналізаторів (від гр. a^aXvovc, — розклад, розчленування) або органів чуттів, які приймають і переробляють певні подразники з внутрішнього і зовнішнього середовища організму. Будь-який аналізатор є складником нервової системи людини і має периферичний відділ (рецептор), аферентні (доцентрові) і еферентні (відцентрові) нерви та складно організовані мозкові центри (представництва у підкірковихл кіркових відділах головного мозку). При подразненні рецептора виникає нервовий імпульс, який по аферентному нерву передається у відповідні центри, які включають групи (ядра) нервових клітин, пов'язаних з окремими, розсіяними в корі і спеціалізованими, невронами. Після переробки в мозкових центрах збудження передається еферентному нерву і виявляється в рухових реакціях рецептора (крізь мікроскоп можна бачити, що рухається навіть подразнювана голкою ділянка шкіри). Це вже безпосередній контакт рецептора з об'єктом, що викликає аферентні збудження, які надходять у мозкові центри. Тут вони трансформуються і, повертаючись, коригують м'язові рухи. Отже, фізіологічні механізми відчуттів мають вигляд рефлекторного кільця — циркуляції нервового збудження, яке розмикається в місці контакту аналізатора з предметом відчуттів. Завдяки цьому рухи ніби обстежують об'єкт, уподібнюючись його властивостям.
Мозкові центри аналізаторів мають досить чітку просторову локалізацію. Так, представництво зорових відчуттів зосереджено переважно в потиличних ділянках кори головного мозку, слухових — у середній частині верхньої скроневої звивини, дотикових — у задній центральній звивині і т. ін. Тут здійснюється аналіз імпульсів, що надходять, причому ядра виконують функцію вторинного — тонкого аналізу і синтезу, а розсіяні неврони — первинного, грубого. Наприклад, в ядрі музичні звуки розрізняються за висотою, а в окремих невронах вони відділяються від шумів. Нейрофізіологічні дослідження показують, що аферентні імпульси вибірково збуджують невронні поля (Богословський, див.: [14], Ізмайлов та ін. [6]; Хохберг, див.: [21]). Є поля, які збуджуються тільки у відповідь на дію суворо визначеного подразника: лінію, кут, край тощо.
Цікаво, що у новонароджених кошенят неврони в мозкових центрах зорових відчуттів функціонують, як і в дорослих кішок [20]. І це незважаючи на те, що їхні очі відкриваються лише на восьмий день. Проте якщо кошенят у період від чотирьох до шести тижнів після народження тримати в темряві, їхній зір буде на тривалий час порушено. Навіть якщо в цей час хоча б на кілька днів закрити тільки одне око, то і його чутливість помітно знизиться. Це свідчить, що функціональна система організму, яка відповідає за зір, на момент народження живої істоти вже сформована і готова реагувати на певні подразники. Проте вона має свій сенситивний період — час, потрібний для переходу до активного стану. В цей період на органи чуттів (тут — на органи зору) повинні впливати відповідні подразники (світлові): вони змушуватимуть невронну структуру реагувати, тобто приходити у стан збудження. Коли ж цього не відбувається, рівень її активності знижується.
Свої сенситивні періоди має і розвиток відчуттів дитини [1, див. 5.2], що залежить від стимуляції зовнішнього середовища.
Отже, фізіологічні механізми відчуттів — це генетично і онтогенетично зумовлені периферичні і центральні процеси виникнення, передачі і трансформації енергії, зумовленої дією подразників на відповідні аналізатори живої істоти. Однак вони не спричиняють відчуття, а лише «обслуговують» їх виникнення. Відчуття — продукт діяльності організму, яка, ґрунтуючись на цих механізмах, відтворює властивості предметів реальності у вигляді сенсорного образу.
Уже в ранньому віці дитина відчуває і розрізняє фонеми (від гр. фшутцха
звук) — одиниці звукової будови слів мови, основні тони кольорового спектру, різноманітні властивості навколишніх предметів: обриси, колір, смак, запахи, звуки тощо. Це предмети не лише природи, а й культури. Виробляючи ці предмети й наділяючи їх новими властивостями та відповідними значеннями, людина вдосконалює свої відчуття і дедалі повніше відображає довколишнє. Тому розвиток відчуттів дитини відбувається у межах освоєння (під час спільної з дорослим діяльності) предметів культури. Отже, відчуття є продуктом історичного й онтогенетичного розвитку людини.
Подальший онтогенез відчуттів відбувається в процесі ускладнення стосунків індивіда зі світом, зокрема в зв'язку з оволодінням ним професійною діяльністю. Добре відомі випадки високого розвитку слухових відчуттів у музикантів, смакових — у дегустаторів, дотикових — у робіт-ників-шліфувальників, зорових — у текстильників, металургів. Це означає, що саме у діяльності закладена можливість удосконалення відчуттів, збагачення змісту сенсорного образу.




Смотреть другие вопросы в разделе: Загальна психологія





Все материалы размещены исключительно с целью ознакомления и принадлежат их авторам. Любое копирование строго запрещено. Если вы являетесь автором того или иного труда и не хотите, чтобы он был здесь опубликован, свяжитесь с администрацией