***
Главная » Загальна психологія » 8.1. Спілкування як міжсуб'єктні взаємини



8.1. Спілкування як міжсуб'єктні взаємини

На відміну від предметної діяльності, яка реалізує суб'єкт-об'єктні стосунки, спілкування — зв'язок суб'єкта з суб'єктом [38]. Уже комплекс пожвавлення — це, з одного боку, вияв ставлення немовляти до матері, а з другого — привертання уваги матері до себе. У відповідь мати не лише виявляє ніжність, а й розкриває дитині свої можливості. Отже, навіть у найпростішому вигляді спілкування — це взаємини, в процесі, яких його суб'єкти заявляють про себе і висловлюють своє ставлення один до одного. Однак суб'єкт-суб'єктні стосунки не існують безвідносно суб'єкт-об'ектних. У будь-якому разі вони є способом вияву суспільних стосунків між людьми і несуть у собі не тільки інформацію, а й суспільні цінності, соціальні норми [2; 3; 10; 23; 35; 55].
Отже, спілкування і предметна діяльність перебувають у взаємозалежності і взаємозв'язку. Тому не випадково спілкування виявляє риси діяльності, адже, як і діяльність, воно спонукається певними мотивами, спрямовується на досягнення якихось цілей, має свій операційний зміст. До того ж, чим більше діяльність об'єднує її учасників, тим інтенсивніше і глибше спілкування між ними. В свою чергу, на діяльності позначається форма спілкування. Про це, наприклад, свідчить експеримент, під час якого кілька груп студентів з приблизно однаковим рівнем інтелекту розв'язували математичні задачі різної складності. У першій серії кожен член групи розв'язував задачу сам і спілкувався з іншими лише з приводу отриманих результатів. У другій члени групи, розв'язуючи задачі, повідомляли один одного про свої пошуки і помилки. З'ясувалося, що результати першої серії в усіх групах були майже однакові. Друга серія виявила істотні відмінності між ними за такими параметрами, як успішність, швидкість розв'язання, ступінь точності. При цьому більшої продуктивності досягли групи, структура спілкування яких вдало поєднувалася з кооперуванням зусиль [47].
Про взаємозв'язок спілкування і предметної діяльності свідчить також відома схема періодизації психічного розвитку у дитячому віці (див. тему 5), за якою такий розвиток відбувається шляхом закономірного переходу від діяльності до спілкування та від спілкування до діяльності [72].
В онтогенезі спілкування дитини з дорослим складається особлива комунікативна (від лат. communico — поєдную) діяльність, мотивом якої є ті чи ті властивості дорослого [1; 14; 36; 37; див.: 48]. Вона складається з дій дитини, адресованих дорослому і спрямованих на нього як на свій об'єкт; її операціями є мовні і немовні засоби, що ними користується дитина. Потреба в спілкуванні, на якій ґрунтується ця діяльність, формується вже у віці немовляти. Проте це відбувається лише тоді, коли дорослий наділяє немовля властивостями, притаманними йому самому. Завдяки цьому крім задоволення потреби в їжі, теплі, комфорті тощо, дитина отримує додаткові впливи комунікативного характеру (посмішки, дотики, погладжування тощо). Згодом вона виділяє цей момент взаємин з дорослим і відповідає йому комплексом пожвавлення, з якого, власне, й починається комунікативна діяльність.
Так, якщо у перші два тижні життя дитини поява дорослого, який посміхався, погладжував її, говорив ласкаві слова, не викликала змін у поведінці, то вже починаючи з третього тижня немовлята вдивляються в дорослого, стежать за ним очима. На четвертому тижні вони вже посміхаються у відповідь на посмішку дорослого, жвавішають, побачивши його. На другому місяці немовлята прагнуть привернути до себе увагу дорослого, повторюючи схвалювані ним дії. Якщо ж дорослий не виявляв жодних дій, а лише схилявся над дитиною з незворушним виразом обличчя, то невдовзі це призвело до плачу. Більше того, коли в одній групі немовлят задовольняли лише біологічні потреби, а в іншій — ще й потребу в спілкуванні, то вже через місяць перша група відставала від другої у вазі та зрості (Заззо, цит. за: [37]).
У перші сім років життя комунікативна діяльність проходить ряд форм: ситуативно-особистісну, ситуативну-ділову, позаситуативно-пізнавальну і позаситуативну-особистісну. Своєрідність кожної визначають зміст потреби в спілкуванні, провідні мотиви, а також місце спілкування в житті дитини. Ці форми закономірно змінюють одна одну і забезпечують повноцінний психічний розвиток дитини за умови задоволення відповідної потреби. Якщо ж цього не відбувається, порушується онтогенез спілкування, а разом з ним і психічний розвиток: він стає ненормативним.
Застосування технічних засобів, що фіксують мікрорухи очей немовляти і матері під час спілкування, показало, що вони мають вигляд своєрідного «танцю», різні «па» якого певним чином узгоджені між собою [19]. Тобто, вже на початковій стадії свого становлення спілкування має вигляд діалогу. Ще виразніше це демонструє розгорнуте спілкування, яке здійснюється за допомогою суспільно вироблених знаків — від жестів до наукових понять [13].
Загалом є підстави вважати, що мовлення як головний засіб спілкування спочатку було лише діалогічним. Наприклад, лучижанам (представникам слов'янської народності, яка здавна живе на території Німеччини), важко про щось зв'язно розповісти рідною мовою. Очевидно, через ізольованість їхнє мовлення зупинилося на діалогічній стадії розвитку. Про це ж свідчить також аналіз записів ритуалів: вони складаються із запитань і відповідей, загадок і відгадок [19].
Діалогічний характер має й індивідуальна свідомість, адже її поява пояснюється процесом інтеріоризації стосунків між дорослим і дитиною. Тому спілкування є інтерсуб'єктним процесом — внутрішнім діалогом, який суб'єкт веде сам із собою. У художній формі це явище знайшло втілення в романах Ф. М. Достоєвського. Його герої розмовляють багатьма «голосами». Відповідно «двоголосими» стають вживані ними слова. У репліці такого діалогу слово береться в широкому значенні, яке потім переосмислюється, заперечується, пародіюється, стилізується тощо. Перехід героя на нову позицію у такому діалозі позначається на будові та вимові слова. У такий спосіб внутрішній діалог стає засобом самоспілку* вання.
Роль такого діалогу посилюється в умовах самотності — переживання ізольованості від довколишніх, яке супроводжує дефіцит довірливого спілкування. Парадоксально, але такий стан поширений серед мешканців великих міст, тобто у місцях великого скупчення людей, до того ж забезпечених різноманітними засобами комунікації. Більше того, анкетування великих груп людей дає підставу вважати слово «самотність» (разом зі словами «бюрократизм», «безглуздість», «бездуховність», «нерозуміння», «черга», «байдужість», «свобода», «розпад сім'ї», «відчуження») символом останніх десятиліть [70]. Самотність — це нездатність індивіда реалізувати себе через спілкування, здійснити акт персоналізації, заявити про себе як про особистість.
Самотність, як і труднощі, що з ними стикається індивід, спілкуючись з довколишніми, є свідченням актуальності психологічної допомоги. Поширеною її формою є соціально-психологічний тренінг — спеціально організоване психологом спілкування у межах експериментальної групи (5; 18; 19; 20; 22; 34; 51; 52; 57; 65; 73; 74). Як і у разі ненормативного психічного розвитку, ця форма залежить від підходу психолога. Найві-домішими серед них є: біхевіористичний, гуманістичний і діяльнісний.
Біхевіористичний підхід ґрунтується на експериментальних даних про можливість зміни поведінки в бажаному напрямку за допомогою певних стимулів та підкріплення потрібних реакцій. Працюючи у межах цього підходу, психолог формує необхідні уміння шляхом створення відповідних їм ситуацій. Зокрема, тренінг упевненості в собі будується на стимуляції відкритого вияву людиною своїх почуттів і думок перед групою або ж на рольовому програванні ситуацій, що потребують упевненості [57]. При цьому психолог, часто використовуючи аудіо- та відеозаписи впевненої поведінки, моделює потрібні способи спілкування й закріплює їх, винагороджуючи учасника групи (наприклад, жетонами).
Гуманістичний підхід полягає в ідеї рівності психолога з кожним членом групи. Він має лише допомагати людині зайняти активну позицію стосовно власної проблеми спілкування, адже вважають, що вона сама зможе впоратися з нею. Разом з членами групи він прямує до психологічної зрілості — від уявлення про зовнішню визначеність життя до його саморегуляції психологічними засобами. Цей підхід має два основні напрямки: ґештальттерапію і трансактний аналіз.
Ґештальттерапія (від нім. Gestalt — образ) будується на вправах, які загострюють увагу учасника групи на тому, що і як він робить у конкретний момент [51]. Для цього член групи бере на себе певну роль, стає учасником діалогу (внутрішнього також), покликаного відтінити його реальну і можливу позиції щодо якоїсь проблеми. Предметом трансактного (від лат. transactio — звершення) аналізу є життєві ігри — форми поведінки, до яких вдається людина, реалізуючи певні життєві сценарії [5]. При цьому у процесі спілкування вона виявляє специфічні стани свого Я: Батько, Дорослий, Дитина, Група слугує оточенням, на тлі якого її член краще усвідомлює себе, властиві йому ігри, сценарії, яких дотримується. Це дає можливість долати проблеми, що перешкоджають спілкуванню.
Діяльнісний підхід має на меті розвиток компетентності в спілкуванні — здатності індивіда ефективно взаємодіяти з довколишніми [52]. Формою тренінгу тут може бути дискусія — обговорення емоційних аспектів ситуацій, що виникають у процесі функціонування групи. Функція психолога полягає у формуванні і підтриманні групових норм. При цьому разом з іншими учасниками групи він займається самодіагностикою: з'ясовує, наскільки адекватно і повно сприймають вони самих себе, один одного, групові процеси. Це сприяє формуванню рефлексії, вмінь диференціювати і висловлювати свої почуття та емоції, здібностей сприймати, оцінювати і розуміти іншого.
Ефективність кожного підходу залежить від умов, загальних для всіх форм психологічної допомоги.




Смотреть другие вопросы в разделе: Загальна психологія





Все материалы размещены исключительно с целью ознакомления и принадлежат их авторам. Любое копирование строго запрещено. Если вы являетесь автором того или иного труда и не хотите, чтобы он был здесь опубликован, свяжитесь с администрацией