***
Главная » Загальна психологія » 7.3. Особистість як суб'єкт діяльності



7.3. Особистість як суб'єкт діяльності

Із позицій системно-діяльнісного аналізу психіки, особистість — це категорія психології, що розкриває свої пояснювальні можливості в межах аналізу відношення «людина — світ» — аспекту основної проблеми психології (3.3), це особлива якість індивіда, що виникає на певному етапі його психічного розвитку (5.3), у тому числі ненормативного (6.2.). У будь-якому разі особистість отримує своє визначення (через систему категорій і понять психології) шляхом співвіднесення з категорією діяльності (табл. 19).
Так, коли йдеться про відношення «людина — світ», то діяльність характеризується як вчинок — акт з'ясування стосунків людини зі світом, коли про онтогенез психіки — як процес розв'язування суперечностей, що закономірно виникають протягом віку і спричиняють психічні новоутворення, притаманні особистості. Наприклад, у разі ненормативного психічного ррзвитку таким новоутворенням є егоцентризм, що його несе в собі проступок як вчинок на ґрунті порушення норм моралі.
Усе це характеризує особистість як особливий вимір психології людини, як особливий простір життя, на якому індивід заявляє про себе як про суб'єкт власної діяльності. Отже, суб'єктом не народжуються. Індивід стає суб'єктом своєї діяльності, а в ширшому плані — життя, протягом життєвого шляху, в процесі свого сходження до особистості.
Це принциповий момент, який відрізняє системно-діяльнісний підхід від суб'єктно-діяльнісного [3; 4; 11; 12; 52; 53]. Людина не стає суб'єктом уже в утробі матері (Брушлінський)у вона не може бути «автором» своєї психіки (Татенко) тому, що тоді суб'єкт доведеться визнати «гомункулусом»1 — джерелом діяльності. І якщо питання про природу суб'єкта не надто важливе для гуманістичної психології, на ідеали якої зорієнтований суб'єктно-діяльнісний підхід, то без відповіді на нього неможлива природничо-наукова ( сцієнтистська) психологія.
З її погляду, психіка — життєве явище, тобто явище, що виникає, закономірно ускладнюється в процесі життя й існує як його осередок, тобто у ньому самому. Відтак, розвиток психіки (філогенез, історіогенез і онтогенез) — це розвиток, спрямований на дедалі більше опосередковування життя. Психіка «йде» за життям, а не «веде» його, за собою. На певному етапі ускладнення життя» а саме з переходом останнього до соціальних форм (що надбудовуються над біологічними, водночас видозмінюючи їх) і відповідними видозмінами діяльності як «одиниці» життя, людина отримує можливість певним чином ставитись до своєї психіки — використовувати її як засіб свого життя. Це ознака переходу від одного рівня життя-ц& іншого —- від рівня індивіда до рівня особистості. Тут на перший план виступає інструментальна функція психіки. Саме у цьому разі можна говорити про особистість як про суб'єкта діяльності, життя.
Одначе йдеться не про протиставлення компонентів відношення «суб'єкт — життя» або, як це роблять представники суб'єктно-діяльніс-ного підходу, — «суб'єкт — психіка». Життя в процесі саморуху породжує свій суб'єкт. Особистість як суб'єкт діяльності — це здатність «керувати» життям притаманним лише людині засобом — вчинком1. Отже, особистість виявляє себе суб'єктом власного життя, шляхом вчинку (використовуючи свою психіку як засіб, «інструмент»). Але при цьому вона сама є моментом вчинку, а не чимось зовнішнім стосовно нього. Вона «керує» ним з нього ж самого. При цьому інструментами особистості є реальні процеси її життя. Вона послуговується ними як засобом, але цей засіб перебуває в потоці її власної активності, а не поза нею.
Тому це не відношення «суб'єкт— психіка». Це відношення «суб'єкт — життя», компоненти якого становлять єдність. Формою останньої є вчинок. Особистість виявляє себе за допомогою вчинку, в якому вона народжується і можливостями якого користується. Це і свідомість, і несвідоме, і здібності, і характер. Це і є самодетермінація (психічна причинність), адже відношення «суб'єкт — життя» реалізується шляхом саморозвитку, саморуху.
Вчинок зумовлений життєвим шляхом особистості, і саме життя є підґрунтям її активного ставлення до світу. Вона здійснює вибір, у тому числі й власної діяльності, й несе тягар відповідальності за нього, залишаючись при цьому в межах власної діяльності, яка її ж і породжує. Свобода особистості насправді «полягає у свідомому використанні нею власних інструментальних (фізіологічних і психологічних) засобів для реалізації своєї спрямованості» [9, 14]. Проте звідки ж виникає така спрямованість? З альтернативних відповідей — «з суб'єкта» або «з діяльності» — системно-діяльнісний підхід обирає другу.
У цьому зв'язку виняткового значення набувають дослідження процесу інтеріоризації1. їх результати є тим теоретичним [емпіричним матеріалом психології розвитку, що дає підставу обґрунтувати цей вибір.
В інтеріоризації вбачають три аспекти: індивідуалізацію, інтимізацію і вироблення внутрішнього плану свідомості [6].
Індивідуалізація — перехід від діяльності, виконуваної дитиною разом з іншими, до/її індивідуальних, внутрішніх форм. У такий спосіб дошкільник набуває'нових властивостей: наприклад, у рольовій грі знаходить підстави для гуманного ставлення до однолітків [1]. Дитина виявляє себе особистістю як суб'єктом стосунків з довколишніми (див. табл. 19). Інтимізація — перехід від переживання причетності разом з іншими людьми (переживання «ми») до самосвідомості (явище «відкриття Я»). У підлітковому віці це відбувається шляхом трансформації оцінок, які дитина отримує від учителя, на саму себе [35]. У подальшому — це вже власні оцінки, що ними керується дитина, будучи особистістю як суб'єктом стосунків з носіями соціальних норм.
Вироблення внутрішнього^ плану свідомості — перехід від суспільної до індивідуальної свідомості. Його засобом є мовлення, яке із зовнішнього трансформується у внутрішнє, набуваючи при цьому форми діалогу з самим собою [50]. Найзначніший його продукт — світогляд — виразно характеризує юнацький вік. Юнак - особистість як суб'єкт соціальних стосунків.
Особистість, таким чином, стає суб'єктом власної діяльності в процесі закономірного її ускладнення.
Проте це не означає, що особистість є продуктом інтеріоризації. Особистість, швидше, є продуктом тих перетворень діяльності, які супроводжують інтеріоризацію і породжують суперечності її розвитку. Останні стосуються мотиваційної сфери індивіда і є рушійними сили становлення особистості (див. 5.3).
При цьому одні суперечності виникають при перетинанні мотивів окремої діяльності, інші — мотивів різних видів діяльності, треті — мотивів спільної діяльності.
Суперечності першого типу породжуються логікою розвитку діяльності і не залежать від свідомості індивіда. Прикладом тут може бути явище зсуву мотиву на ціль: збагачуючись, діяльність починає спонукатися тим, що раніше було її метою/Внаслідок цього з'являються нові мотиви, а отже, нові види діяльності, які поглиблюють зв'язки індивіда зі світом, розширюють коло його діяльності, змушують долати перешкоди. Оскільки ці перешкоди створюють довколишні, то саме у стосунках з ними індивід виявляє себе особистістю — суб'єктом таких стосунків.
Суперечності другого типу зумовлюються втратою домінуючого мотиву діяльності: через певні обставини зникає предмет життєво важливої потреби. Це призводить до втрати мотивами смислоутворювальних функцій і може мати своїм наслідком життєву кризу — переживання втрати смислу життя. Вихід з кризи передбачає перебудову мотиваційної сфери, переведення її з «горизонтального» у «вертикальний» стан. При цьому особистість серед однозначних мотивів має вибрати найприйнятніший або ж віднайти новий, який би повернув утрачене. Як зазначалося у 7.2, це здійснюється за рахунок діяльності переживання, що характеризує особистість як суб'єкта власного життя.
Суперечності третього типу полягають у міжособистісних конфліктах — зіткненнях мотивів людей, що взаємодіють між собою. Вони виявляються у гострих емоціях при розумінні тими, хто конфліктує, несумісності їхніх цілей, цінностей, норм. Якщо такі конфлікти не знаходять задовільного розв'язання, то, нагромаджуючись, зачіпають усю систему взаємин індивіда з довкіллям і можуть трансформуватись у конфлікт особистості зі світом.
Проте особистість може вийти з цієї критичної ситуації якомога повніше, як «інструмент», використовуючи свою психіку в процесі відповідної діяльності, наприклад, творчості. У цьому разі особистість стає суб'єктом вчинку як творчості.
Отже, системно-діяльнісний аналіз психіки дає зрозуміти становлення особистості як суб'єкта діяльності, не виходячи за межі теоретичного й емпіричного матеріалу психології, й не надаючи поняттю суб'єкта містичного змісту.
Видом діяльності, проте не за генетичною, а за функціональною ознакою, є спілкування (див. тему 8).



Смотреть другие вопросы в разделе: Загальна психологія





Все материалы размещены исключительно с целью ознакомления и принадлежат их авторам. Любое копирование строго запрещено. Если вы являетесь автором того или иного труда и не хотите, чтобы он был здесь опубликован, свяжитесь с администрацией