***
Главная » Загальна психологія » 6.2. Ненормативність на різних рівнях психічного розвитку



6.2. Ненормативність на різних рівнях психічного розвитку

Психічні аномалії також залежать від рівня, якого стосуються: організму, індивіда, особистості [8, 54], що свідчить про користь системно-діяльнісного підходу до аналізу психічного розвитку взагалі і ненормативного зокрема.

Рівень організму

Як і нормативний, ненормативний психічний розвиток на цьому рівні життя може бути схарактеризований через функції психіки: пізнавальну, регулятивну, інструментальну. Серед них пізнавальна дає приклади затриманого і випереджаючого психічного розвитку.
Затриманий психічний розвиток (ЗПР) відзначається відставанням темпу становлення пізнавальних процесів. Молодший школяр може володіти розвиненим мовленням, запам'ятовувати вірші і казки, справлятися із завданнями, які потребують практичних навичок, але погано читати, писати, рахувати. Не користується він і набутими знаннями, хоча непогано розв'язує завдання, що потребують застосування чуттєвого досвіду.
Сюди ж належать різні форми інфантилізму (лат. infantilis — дитячий), ознаками якого є незрілість емоційно-вольової сфери, втомлюваність, відсутність ініціативи і відповідальності, примхливість. Проте у більшості випадків затримується саме пізнавальна діяльність.
У процесі експериментального навчання діти цієї категорії, на відміну від розумово відсталих (тип дезонтогенезу — недорозвинення), згодом починають демонструвати задовільну научуваність — здатність до навчання [13, 19, 23, 64, 96]. З віком затримка головним чином долається. Аналіз електроенцефалограми активності мозку таких дітей свідчить про незрілість його функціональних блоків (Айpaneтянц та ін., Кам-манн, Краснушкіна та ін., див.: [25], Переслені,див.: [19]). Це стосується насамперед блоку програмування, регуляції і контролю діяльності. У його роботі має місце функціональна асиметрія в бік правої півкулі і недостатня активність лобових часток. Уповільнений і час передачі сенсорної інформації до лівої півкулі з правої, в зв'язку з чим сприймання здійснюється переважно за рахунок останньої.
Ці дані узгоджуються з думкою про те, що «стійка затримка психічного розвитку має органічну природу» [96, 21], що ЗПР спричинюється «рези-дуальними (залишковими) станами після перенесених у внутрішньоут-робному розвитку або під час пологів, або у ранньому дитинстві слабко-виражених органічних ушкоджень центральної нервової системи, а також генетично зумовленою недостатністю головного мозку» [19, 7].
За результатами психологічних досліджень, у дітей із ЗПР часто несфор-мовані сенсорні еталони, внаслідок чого їм важко розрізняти близькі за звучанням слова (Сабурова, див.: [64]), а їх зорове сприймання характеризується малою швидкістю перцептивних дій (Шошин, див.: [19]). Це пояснює, чому, навіть маючи нормальний слух та зір, такі діти помічають менше довколишніх предметів, ніж їхні однолітки з нормативним розвитком. У них знижена також стійкість уваги, причому в одних показники уваги у процесі виконання завдання поступово знижуються, в других зосередження уваги настає лише після виконання якихось дій, третіх відрізняють періодичні коливання стійкості уваги (Жаренкова, див.: [19]). Страждають і такі властивості уваги, як переключення та розподіл [35].
Отже, на тлі незрілості структур мозку простежується недостатня опосередкованість пізнавальних процесів — складових пізнавальної функції психіки. Заявляє про себе фундаментальна закономірність психічного розвитку (тема 5). Проте якщо у нормі має місце поступове зростання рівня опосередковування, то у дітей із ЗПР — його затримка. На прикладі пам'яті — це переважання механічного запам'ятовування над довільним (Єгорова [22], Подобід, див.: [19])1. Навіть у підлітковому віці діти із затримкою психічного розвитку здебільшого орієнтуються на механічне запам'ятовування і майже не використовують можливостей перебудування матеріалу. На прикладі мислення — наочно-дійове переважає над словесно-логічним: діти не аналізують умови задачі і відразу ж, не плануючи своїх дій, здійснюють спроби наочно-образного розв'язку (Єгорова, див.: [19]).
Ці дані знаходять пояснення в культурно-історичній теорії Л. С. Ви-готського. В усіх цих випадках натуральна лінія розвитку переважає культурну, тобто виявляють себе біологічні умови психічного розвитку,^ перешкоджають процесам опосередковування. Натомість, на перший план виступає недоопосередкованість — у вигляді недорозвинення пізнавальної функції психіки. З позицій цієї теорії, причини недоопосе-редкованості полягають, з одного боку, в незадовільній організації спільної діяльності дитини з дорослим, а з другого — у процесах інтеріоризації, які не забезпечують своєчасного переходу дитини від натуральної до культурної лінії розвитку. Тому в пізнавальній діяльності і переважають природні, до того ж зі зниженим темпом функціонування, механізми.
Затримку в розвитку пізнавальної функції можуть демонструвати не лише діти із ЗПР, а й діти з інтернатного закладу [60]. Про це свідчить розподіл IQ (за Д. Векслером) вихованців загальноосвітньої школи-інтер-нату для дітей-сиріт і дітей, які залишилися без піклування батьків (310 осіб, віком від 5 до 18 років) (табл. 17). Така затримка діагностується у 44,4% з тих, хто потрапив до груп «знижена норма» та «погранич-ний рівень».
Випереджаючий розвиток є у цьому плані протилежністю затриманого. Пізнавальна функція тут надмірно опосередкована, про що свідчать, наприклад, явища психічної акселерації (Штейнборн, Мейєр-Пробст, див.: [25]) і, ще яскравіше, — обдарованості [39, див. 75, 50, 61, 77]! Обдарованим дітям притаманні високий рівень пізнавальної активності, потяг до творчості, вже з 6-річного віку провідною характеристикою їхнього мислення є проблемність — пошук невідповідностей і суперечностей. Головне те, що вони використовують оригінальні й різноманітні способи пізнавальної діяльності і тому продуктивно мислять, досконало володіють прийомами запам ятовування, характеризуються довільністю уваги і, загалом, «уміють вчитися».
Таким чином, провідною закономірністю ненормативного психічного розвитку на рівні організму є відхилення ступеня опосередкованості ційно збудливі підлітки агресивні, конфліктні, схильні до реакції опозиції. Рівень пізнавальної діяльності в них знижений (часто через педагогічну занедбаність). У підлітків з розгальмованістю потягів недорозвинена воля, знижений рівень саморегуляції і самоконтролю, нерідко вони крадуть привабливі речі, демонструють реакції, зумовлені сексуальними потребами. Практично у всіх емоційно незрілих підлітків діагностується мінімальна мозкова дисфункція, має місце неправильне виховання.
Таким чином, у разі ненормативного розвитку регулятивна функція недоопосередковується за рахунок недорозвинення емоційної сфери. Емоції слугують тут прямим виразником потреб підлітка.
Ненормативність інструментальної функції полягає у типах акцентуації, які відрізняються від психопатій (тип дисгармонійного дезон-тогенезу) ситуативністю, нестабільністю, тимчасовою соціальною дезадаптацією [43; 44]1. З віком акцентуації вписуються в загальну картину індивідуальності.
Отже, ненормативний психічний розвиток на рівні організму — це відхилення ступеня опосередкованості функцій психіки — недорозвинення (надрозвинення) пізнавальних, емоційно-вольових та інструментальних процесів на ґрунті незрілості (ранньої зрілості) мозку.
З часом ознаки психічної ненормативності на цьому рівні стають менш помітними, проте виразнішим стає ненормативний розвиток на рівні індивіда.

Рівень індивіда

Ненормативність на цьому рівні характеризують психічні новоутворення, що відображають відсутність соціальних умов, необхідних для повноцінного розвитку дитини. Найчутливіша до них потреба у спілкуванні: при її незадоволенні страждають самосвідомість, відкритість світу, форми спілкування, орієнтовані на особистість іншого, прив'язаність
[18; 42; 81; 98}.
У формуванні таких новоутворень істотну роль відіграє неправильне виховання. Наприклад, емоційне неприйняття сприяє формуванню жорстокості (Філонов, див.: [78]). Уже у рольовій грі жорстокі діти не зважають на бажання інших, б'ються, вибирають у партнери слабших і менших за себе. Гіперопіка стримує формування відповідальності та інших, пов'язаних з волею, властивостей [81]. Потурання зумовлює неадекватний рівень домагань, шкодить умінню самостійно висувати цілі й досягати їх у спільній діяльності [24], розвиває жадібність (Філонов, див.: [78]). Завищені вимоги нерідко спричиняють неврози (Хамаганова, див.: [103]). Жорстокість породжує пасивних, безініціативних, брехливих або ж жорстоких людей [11; 51].
Отже, неправильне виховання — своєрідна соціальна ситуація розвитку, що призводить до формування ненормативних властивостей характеру — соціально засуджуваних способів задоволення потреб. Зокрема, жорстокість — нездатність до емпатії — може бути способом задоволення потреби в самоствердженні за рахунок приниження іншого. Жадібність — ненаситне прагнення до привласнення певних предметів і засоби їх досягнення — потреби в освоєнні світу. Брехливість, яка починається зі спроб дитини щось приховати, переростає у стійку тенденцію до створення у довколишніх образу ідеального Я — потреби бути особистістю. Формування таких властивостей припадає на сенситивний період виникнення відповідних їм потреб (Філонов, див.: [78]). Неповне виховання також обмежує соціальну ситуацію розвитку дитини, бо нерідко має своїм результатом вередливість, упертість. До того ж, у підлітків, як відгук на відсутність батька, формується неповна, а часом і неадекватна статева ідентичність, вони ухиляються від тісних контактів з довколишніми, можуть відмовлятися від самовизначення, вибирають негативні зразки для наслідування [24; 31; 106].
Умовне виховання, яке супроводжує відсутність матері і побутує в інтернатному закладі, взагалі згубно впливає на психічний розвиток. Як справедливо наголошують психоаналітики (Айнсворз, Боулбі, Шпіц, див.: [45], Фрейд [98, 99]), мати — необхідний компонент соціальної ситуації розвитку дитини, від якого залежать майже всі психічні новоутворення, причому не лише перших років життя. За її відсутності надовго залишаються незадоволеними ті потреби, які, за А. Маслоу, посідають нижчі щаблі в їх ієрархії: потреба в безпеці, потреба в любові і прихильності, потреба у визнанні й оцінці.

Незадоволеність потреб породжує механізми психологічного захисту, покликані знизити чутливість дитини до чинників, що впливають на них, і забезпечити асоціальну адаптацію. Проте новоутворення, що виникають при цьому (способи такої адаптації), мають компенсаторний характер і тому є, швидше, квазінормативними (від лат. quasi — начебто) властивостями характеру. Вони не можуть повною мірою компенсувати відсутність нормативних властивостей: у критичних життєвих ситуаціях індивід вдаватиметься до «природних» для нього способів задоволення потреб. Та й у будь-якому разі психологічний захист обмежує можливості людини, змушує її боронитися від світу, натомість, щоб продуктивно взаємодіяти з ним.
Таким чином, властивості характеру, які виникають на ґрунті неправильного, неповного та умовного виховання, є ненормативними психічними новоутвореннями. Як і нормативні, вони породжуються діяльністю у певній соціальній ситуації розвитку, в процесі якої виникають і нові потреби, і нові способи їх задоволення. Але якщо у першому випадку це соціально прийнятні способи, то у другому — такі, що не відповідають соціальним нормам. Саме з позицій останніх відповідні цим способам властивості характеру кваліфікуються як ненормативні. Серед них жорстокість, жадібність, брехливість тощо нерідко стають підґрунтям протиправної поведінки. Не випадково 85% тяжких насильницьких і 50% усіх інших злочинів безпосередньо пов'язані з деформацією сфери потреб осіб, які ці злочини скоїли (Кудрявцев [33; див.: [52], Петелін, див.: [52]).
Отже, якщо на рівні організму має місце недоопосередкованість (над-опосередкованість) діяльності за рахунок недорозвинення (надрозвинен-ня) функцій психіки, то на рівні індивіда — опосередкованість за рахунок ненормативних (квазінормативних) властивостей характеру.
Рівень особистості має власну логіку не нормативності.

Рівень особистості

Як і у нормативному випадку, за ненормативним психічним розвитком на цьому рівні криються процеси закономірного ускладнення і перехрещування видів діяльності, виходу індивіда за наявні обмеження, вироблення певної позиції і створення власної філософії. Проте якщо психічна норма — це творчість, гармонійний образ світу, і, найголовніше, — вчинок, то відхиленням від норми буде самореалізація на шкоду іншим, конфліктний образ світу, проступок як вчинок, що суперечить нормам моралі.
Механізми проступку, як і будь-якого акту з'ясування стосунків людини зі світом, лежать у відношенні між потребами та ситуацією їх задоволення. У межах цього відношення формуються властивості характеру (як нормативні, так і ненормативні): потреба виявляє себе у знайдених і відпрацьованих у соціальній ситуації розвитку способах її задоволення. Здійснюючи проступок, індивід ненормативним способом задовольняє якусь потребу. Однак проступок часто не випливає з властивостей його характеру, більше того — проступком індивід заперечує їх і саме так заявляє про себе як про особистість.
Потреби, які породжують проступок, належать до особливого виду — потреб особистості. Як і будь-які інші, вони виникають у межах певної діяльності, задовольняються у ній, у ній же й збагачуються — вимагають для свого задоволення все ширшого кола предметів [41, т. 2]. Отже, потреба — завжди тенденція до пошуку нових зв'язків з реальністю. Проте якщо органічні потреби — це прагнення до дедалі досконалішої адаптації, індивідні — до освоєння, то потреби особистості — до втілення свого Я в світ. Потреби особистості є взагалі «відкритими»: напевно, немає таких способів активності, які б урівноважували потребу в самореа-лізації, самоствердженні, творчості, бути особистістю тощо з життєвою ситуацією. Власне, це потреби в над ситуативній активності, які у разі ненормативного психічного розвитку втілюються шляхом проступку. У процесі діяльності потреби особистості опредметнюються і стають мотивами — конкретними зв'язками індивіда зі світом. Мотиви начебто втягують індивіда в життєву ситуацію, водночас розширюючи її межі. Проте ситуація нерідко чинить опір його активності й змушує індивіда хоча б в ідеальному плані виходити за наявні обмеження. Цей план отримує свою логіку розвитку й на межі зіткнення з ситуацією породжує тенденцію втілити своє Я всупереч ситуації. Це вже потреба особистості, яка шукає свій ідеальний мотив. Ним може бути певний образ світу, який все більше дистанціюється від образу сприймання. Чуттєве вступає в суперечність з абстрактним.
Це змінює зміст відповідної діяльності — вона стає полімотивованою: зовнішньо зберігає попередню спрямованість, а внутрішньо несе у собі ідеальні мотиви, що дестабілізують її. Вони перехрещуються з мотивами, що реально спонукають діяльність, і це робить мотиваційну сферу індивіда суперечливою й насиченою конфліктним смислом. При цьому потреби особистості не знаходять втілення у реальних мотивах і тому залишаються незадоволеними. Це передумови надситуативної активності — вчинку або ж проступку.
Якщо шляхом вчинку індивід виходить на продуктивний рівень життя, то через проступок — на деструктивний. Якщо вчинок — це надситуативна активність як творчість, то проступок — як адаптація. Спільність механізму вчинку і проступку не виключає своєрідності мотиваційної сфери індивіда, який вдається до проступку. Напевно, потреби особистості у цьому випадку настільки домінують над органічними та індивідними, що стають гіперпотребами. Прагнення втілити своє "Я" в дійсність, заявити про себе підпорядковує собі всі інші тенденції індивіда. На цьому ґрунті розвивається егоцентризм — орієнтація лише на своє Я, нездатність розмірювати свої прагнення з інтересами інших. Усі стосунки індивіда зі світом центруються довкола його потреб особистості. Образ світу начебто переломлюється через Я і змінюється залежно від стану само- | свідомості.
Підстави для цього явища з'являються ще в ранньому онтогенезі — під впливом неправильного (завищених вимогу гіпер протекції тощо), непов ного і, особливо, умовного виховання. Принаймні, нормативний психічний
розвиток на цьому рівні — це поступова децентрація стосунків дитини зі світом: останній постає у своєму незалежному від її потреб існуванні. Відповідно дитина усвідомлює свою залежність від світу співвідносить своє прагнення з можливостями1 та вимогами дорослих. Водночас ненормативний розвиток — це фіксація на задоволенні влас| них потреб, які внаслідок цього стають центром стосунків дитини зі світом. Вирішальним чинником тут є перший компонент. Якщо вчинком індивід виходить за межі відношення «потреби — ситуація» і створює нову соці альну ситуацію розвитку, то проступком — змінює ситуацію відповідно до своїх потреб.
На відміну від нормативної — децентрованої особистості, ненормативна особистість є егоцентричною. її відрізняє егоцентрична позиція — ставлення до довколишніх як до засобу досягнення власних цілей, тоді як децентрична позиція, навпаки, є ставленням до іншого як до цілі. Проступок несе у собі егоцентричну позицію, вчинок — децентричну.
Отже, проступок — надситуативна активність як адаптація на підставі егоцентричної позиції. Чинячи проступок, індивід так чи інакше завдає шкоди довколишнім: розв'язує свої проблеми за їхній рахунок. Це аморальна дія, яка може бути й злочином, хоча далеко не кожен злочин є проступком. Його можуть скоювати акцентуйовані підлітки [82] та носії ненормативних властивостей характеру (ФІлонов, див.: [78]). Чимало серед злочинців також осіб з ознаками психічного дезонтогенезу [32].
Проступок як злочин передбачає перехрещування стосунків індивіда зі світом, перебудову його мотиваційної сфери, дію, яка кваліфікується з позицій норм права. Класичним прикладом тут буде злочин, скоєний персонажем роману Ф. Достоєвського «Злочин і кара» Родіоном Расколь-никовим. Він засвідчує, що, як і проступок взагалі, проступок як злочин має не лише психологічну логіку, а й соціальне підґрунтя [20; 33].
Перехрещування стосунків індивіда зі світом активізує процеси свідомості та самосвідомості, змушує його створювати образ ситуації, що склалася, та шукати в ньому місце свого Я. Децентрована особистість розмірює образ ситуації і своє Я й вчинком створює нову ситуацію. Егоцентрична підкоряє цей образ своїм потребам, здійснює проступок — використовує ситуацію на шкоду тим, для кого вона також життєво важлива. У свою чергу, це передбачає роботу свідомості, адже проступок, як і вчинок, відбувається за різноспрямованих мотивів: одні спонукають до продовження діяльності у попередньому напрямі, інші — до задоволення актуалізованих потреб.
Ця робота полягає у пошуку способів виправдання проступку і може супроводжуватись усвідомленням конфліктного смислу значень свідомості — докорів сумління. Індивід, який піднявся до рівня особистості, несе тягар відповідальності за скоєне перед собою і людьми, характеризується конфліктною свідомістю і самосвідомістю.
Хоча проступок випливає не зі свідомості, а з реальних стосунків індивіда зі світом, рівень життя, за якого він можливий, є власне психологічним. Як і рівень нормативної особистості, він має власну логіку — логіку психічної причинності. Біологічні і соціальні умови психічного розвитку характеризують у цьому випадку нижчі рівні життя.
Моральні дімюдини мають конкретно-історичне значення, що не виключає можливості їх переоцінки з часом. Здебільшого це трапляється тоді, коли вони зачіпають інтереси суспільства, а не окремої людини. Наприклад, оцінка дій історичних осіб нерідко змінюється залежно від епохи1. Очевидно, ненормативність має свої соціальні критерії, але у цьому випадку вони є породженням аморальної культури. Нормативне за нормами моральної культури за таких умов приводитиме до соціальної дезадаптації. Індивід буде змушений або ж освоювати конкретно-історичні соціальні норми, або ж орієнтуватися на загальнолюдські, заздалегідь прирікаючи себе на вчинки, які розцінюватимуться як проступки.
Та найчастіше проступком індивід втручається в сферу міжособистіс-них стосунків. Стверджуючи егоцентричну позицію, він створює собі кращу життєву ситуацію, збіднюючи ситуацію іншого: здійснює діяльність, нові мотиви якої «перетнулися» з мотивами інших людей. Розриваючи стосунки з близькими людьми, індивід, можливо, й виборює собі нову ситуацію життя, але шкодить їм: розв'язує свої проблеми за їхній рахунок. Виступаючи проти колеги, поведінка якого суперечить груповим нормам, індивід зміцнює свій статус, проте робить це, нехтуючи його інтересами. Норми загальнолюдської моралі дають підставу кваліфікувати ці акти як проступки.
Отже, ненормативний психічний розвиток є особливим типом онтогенезу, що відбувається, залежно від рівня життя, у межах між психічною нормою і психічною аномалією за біологічних, соціальних та психологічних умов (табл. 18).
На рівні організму, на ґрунті незрілості {ранньої зрілості) фізіологічних систем, це недорозвинення (надрозвинення) функцій психіки. На рівні індивіда на перший план виступає соціальна ситуація розвитку дитини, що сприяє формуванню ненормативних (квазінормативних) властивостей характеру. На рівні особистості, де діє вже власна — психологічна логіка розвитку, ненормативність виявляється у проступку, до якого вдається егоцентрична особистість.
Таким чином, на підставі системно-діяльнісного підходу створено теоретичну модель ненормативного психічного розвитку. При цьому систематизовано відповідний емпіричний матеріал психології розвитку, що є критерієм адекватності підходу до реальності, яку він покликаний описувати і пояснювати.




Смотреть другие вопросы в разделе: Загальна психологія





Все материалы размещены исключительно с целью ознакомления и принадлежат их авторам. Любое копирование строго запрещено. Если вы являетесь автором того или иного труда и не хотите, чтобы он был здесь опубликован, свяжитесь с администрацией