***
Главная » Загальна психологія » 3.3. Людина і світ



3.3. Людина і світ

Проблема людини — це, власне, проблема філософії, яка вивчає питання походження і призначення людини, її місця у бутті. Однак ця проблема вводить психіку в контекст взаємин людини зі світом, що свідчить про її значення для психології. Йдеться про вищі рівні функціонування психіки — рівень індивіда, насамперед особистості.
На відміну від індивіда, який освоює надбання попередніх поколінь, у формі образу відтворює світ і на цій підставі діє, особистість виробляє власне ставлення до світу і прагне втілити його. В такий спосіб вона підіймається над обставинами життя і самореалізується — об'єктивує свої можливості. Це здійснюється за рахунок вчинку як характерної для цього рівня активності. Завдяки вчинку особистість виходить за власні межі, долає перешкоди, що їй чинить світ, втілює себе у ньому.
Процес історичного усвідомлення вчинку послідовно фіксує ряд його компонентів, кожен з яких є кроком до з'ясування людиною своїх взаємин зі світом (Роменець [48; див.: 41], тема 1). Ситуативним компонентом вчинку людина знаходить їм підставу в умовах свого життя. Вона наділяє ці умови надзвичайними властивостями, борониться від них, прагне поєднатися з ними. Нездійсненність такого прагнення зумовлює появу мотиваційного компонента вчинку — віднаходження джерел буття в самій собі. Людина посідає місце центру Всесвіту, стає «мірилом усіх речей», здійснює духовне і матеріальне виробництво, усвідомлює власну могутність. Вона шукає себе у вироблених речах, проте не знаходить. Це змушує її пильніше придивлятися до здійснюваної активності й шукати в ній можливостей повнішого й адекватнішого самовияву. З'являється дійовий компонент вчинку — утвердження власного буття через перетворення світу, боротьбу з існуючими обмеженнями, самореалізацію. Проте це не вичерпує онтологічного питання — питання про сенс життя. Тому на зміну дійовому компонентові приходить післядійовий —- у вигляді рефлексії як сповненого драматизму самопізнання. За висловом В. А. Ро-менця, «блудний син» повертається до свого «батька» [41, 103]. Психологія повертається до людини.
Отже, вчинок є складно структурованою, сповненою глибокого змісту, розгорнутою в часі і просторі активністю, що характеризує людину як особистість.
Проблема особистості здавна є центральною проблемою психології. За цей час сформувалася велика кількість теорій, що часто взаємовиклю-чають одна одну, описано багатоманітні вияви особистості [5; 31; 43; 44; 47; 51; 52; 61—64]. Проте погляд на особистість крізь призму відношення «людина — світ» як визначальну характеристику вбачає її стосунки з довколишнім. У цьому зв'язку можна виділити два основні способи ставлення до світу: пізнавальний і практичний [52].
Пізнавальне ставлення — процес проникнення в сутність відношень і властивостей буття. Здійснюючи пізнавальну діяльність, людина в теоретичній формі освоює світ, будує його свідомий образ. На рівні індивіда такий образ набуває вигляду світогляду — узагальненого образу світу і себе у ньому. Це сукупність поглядів на світ, які насичені особистісним смислом і відбивають приналежність індивіда до певної культури. Про останнє свідчить, наприклад, наявність «протестантського» і «католицького» світоглядів, поширених у країнах з домінуванням відповідних форм релігії [24]. Перший наголошує на значенні індивідуальних зусиль і орієнтує людину на пошук царини їх застосування, другий визнає заданість людського життя волею Бога й не спонукає до зовнішньої активності. Отже, світогляд індивіда, як і образ світу взагалі, несе на собі помітні ознаки його суспільного буття.
На відміну від індивіда особистість за допомогою своєї свідомості виходить за межі безпосередньо даного, своєї культури. На підставі світогляду вона створює власну «філософію» — систему самостійно вироблених уявлень про світ та своє місце в ньому. Особистість не просто відтворює світ в образі, а в теоретичній формі творить його. Ця філософія стає змістом позиції (лат. positio, від ропо — розміщую, ставлю) — стійкого ставлення до якогось аспекту дійсності. Своєю позицією особистість заявляє про себе, вона «стоїть» на ній, виборює її [5]. Позиція відкриває перед особистістю шлях до виходу за наявні обмеження, до боротьби за власну свободу, зрештою — до якісно нового рівня існування: над обставинами життя [52].
Якщо індивід — існування всередині буття й відповідний такому існуванню світогляд, підпорядкованість незалежним від його свідомості детермінантам, то особистість — це прагнення звільнитися від обставин свого життя, створити власну «філософію» й у такий спосіб проникнути в сутність буття, втілити себе в ньому. Вона сама є частиною буття, що усвідомлює себе, самоусвідомлюваним буттям.
Практичне ставлення до світу індивід виявляє, здійснюючи діяльність, спрямовану на освоєння і перетворення об'єктів. Як і пізнавальна, практична діяльність виникає на основі потреб — станів, викликаних необхідними для підтримання людського життя об'єктами, і скеровується на досягнення певних цілей. У процесі цієї діяльності породжуються нові потреби, на підставі яких виникають нові мотиви, що й забезпечує безперервність дієвих стосунків індивіда зі світом. Індивід живе насамперед за рахунок практичної діяльності. Діючи практично, він задовольняє потреби, що перебувають у межах його стосунків з довкіллям, ставить і досягає цілі, що знаходяться в межах його можливостей. Власне, це пристосувальна активність — пошук і забезпечення найсприятливіших і відповідних його світоглядові умов життя.
Особистість виявляє практичне ставлення до світу, втілюючи власну філософію. При цьому вона здійснює акт самореалізації — накладає на об'єкт діяльності відбиток своєї неповторності. Таку діяльність можна оцінювати як творчість — вироблення матеріальних або ідеальних цінностей. Однак цінність не обов'язково має загальне значення. Це значення створює сама особистість, тому вона може стосуватися лише її. Це може бути нестандартний матеріальний предмет, в який особистість привнесла себе, або ж (переважно) втручання в царину етики (лат. ethica, від гр. vfio^ — звичай), тобто соціальних норм. їй взагалі притаманна здатність до персона-лізації (лат. persona — особистість) — ідеальної представленості своїх рис в інших людях [43]. Вона здійснює своєрідні внески в тих, хто її оточує, залишаючи в їхній свідомості слід у вигляді образу своєї особистості.
Вступаючи у стосунки з іншими людьми, особистість керується власним розумінням моралі (від лат. moralis — моральний) — ідеалу міжлюдсь-ких взаємин. У цьому плані моральним ставленням до іншої людини є любов до неї — прагнення досягти міжособистісного єднання. Любляча людина ввіряє іншій своє життя; віддає їй саму себе — найцінніше, що має, своє Я\ ділиться з нею своїми матеріальними і духовними надбаннями; з турботою, відповідальністю, повагою ставиться до неї; прагне проникнути в неї, збагнути її [63; 64] .
Це не обов'язково еротична (від гр. єрсо£ — кохання, пристрасть) любов, яка визначається статевою потребою. Це, швидше, любов до близької людини, ближнього взагалі, любов до надприродної істоти — Бога. Любов'ю людина стверджує своє буття, бо лише через ставлення до іншого сама існує як людина. Це також ствердження існування іншого і вияв його сутності [52]. Людина чинить погано стосовно іншої людини тому, що не любить її, та й себе також. За Е. Фроммом, любити іншу людину може лише той, хто любить, приймає себе. Любити водночас себе та іншого, взагалі людей — це проблема, що постає перед особистістю, їй слід поєднати в собі «Я» і «Ми». Можливий шлях її розв'язання — в усвідомленні того, що «Я» існує лише у співвіднесенні з «Ми», де «Ми» — світ, що існує до нас і без нас, світ матеріального й ідеального, це родина, релігія і нація, зрештою, культура.
Пізнавальне і практичне ставлення до світу є взаємопов'язаними характеристиками людської психології. Образ світу виникає в діяльності, регулює її, втілюється в її продукті. Та на рівні індивіда вони відносно самостійні, про що свідчить існування людей з переважно теоретичним або практичним ставленням до дійсності. Як і інші, ця властивість індивіда зазнає впливу культури. Не випадково говорять про «людину Сходу» — самозаглиблену, споглядальну і «людину Заходу» — прив'язану до матеріальних цінностей, практично спрямовану.
Проте особистість поєднує в собі і теоретичне, і практичне ставлення до дійсності. І поєднує за допомогою вчинку, в якому останні стають його внутрішньою і зовнішньою складовими. Вчинок як одиниця особистості, як акт самореалізації та творчості, є єдністю пізнавального і практичного ставлення до світу.
Вчинком індивід стверджує себе як особистість, втручається в царину етики, порушує її усталеність, привносить в неї себе. Вчинок, власне, є зверненням особистості до людей, боротьбою за своє розуміння моралі. В такий спосіб вона прагне подолати холодність світу, привласнити його, віднайти у ньому своє місце. Цей процес пов'язаний з подоланням труднощів, тому боротьба особистості зі світом у певні моменти набуває надзвичайної гостроти. В такому випадку життя може стати трагедією (лат. tragoedia) — розладом стосунків з людьми, усвідомленням неможливості реалізувати себе в ситуації, що склалася. За цих умов особистість може піддатися тиску обставин й поступитися позицією, яку відстоювала. Але вона здатна пережити трагедію й повернутися на вищий рівень стосунків зі світом.
Особистість розвиває свої стосунки зі світом протягом життєвого шляху — закономірного процесу самореалізації і творчості, історії і логіки свого життя. Власне, особистість є етапом життєвого шляху індивіда. Адже людина народжується як організм, стає індивідом, протягом життєвого шляху творить з себе особистість.
Проблема життєвого шляху є провідною в психології, що прагне збага--тити свій предмет, вивчаючи людське життя [2; 3; 5; 18; 23; 29; 48; 50; 52]. В історії психології ця проблема тлумачиться залежно від рівня розуміння вчинкової природи людини. Тому на перших її етапах наголошується фатальна заданість життєвого шляху ситуацією вчинку; пізніше, в епоху Відродження, провідна роль відводиться мотивації, у наступні епохи прийшло розуміння виняткового значення в житті людини її зовнішньої, перетворювальної активності, тобто дійового компонента вчинку; XX століття характеризується прагненням до рефлексії як підстави самопізнання людини і пізнання нею життєвого шляху.
На житті людини істотно позначається певний устрій суспільства, який сприяє або перешкоджає самореалізації, визначає ступінь свободи від заданих суспільством обмежень. Це соціальна ситуація життєвого шляху. Тоталітарне суспільство, наприклад, розглядає людину крізь призму державних інтересів, вбачає в ній лише члена певної соціальної групи, принижує її роль у громадському житті, визначає та контролює можливі сфери вияву, ідеологізуе процес її виховання. При цьому на тлі інтенсивного нівелювання особистості розквітають педагогічні теорії «гармонійної» та «всебічно розвиненої» людини. На відміну від тоталітарного демократичне суспільство покликане виробляти й забезпечувати дотримання законів, що охороняють права людини — соціальні норми, які регулюють її стосунки з державою, організаціями, іншими людьми. Це право на свободу слова, свободу віросповідання, недоторканність житла, невтручання в приватне життя тощо.
Проблема прав людини є додатковим свідченням суперечності між особистістю і суспільством. Хоча особистість є продуктом суспільного життя людини, форми організації цього життя призначені радше для індивіда з його прагненням до пристосування, ніж для особистості з її спрямованістю на твдрчість. Індивід використовує можливості соціальної ситуації свого життя і завдяки цьому освоює соціальні норми, встановлює й розвиває стосунки з довколишніми, здобуває освіту, обирає професію й працює, створює сім'ю, досягає якогось рівня добробуту. Проте на певному етапі свого розвитку починає ставитись до таких можливостей як до обмежень і прагне звільнитись від них. Вони справді скеровують життя в суспільно задане русло, але активність особистості є надмірною відносно них, стикається з ними як з перешкодою.
Суперечність між людиною і соціальною ситуацією її життєвого шляху нерідко загострюється, а це інтенсифікує процеси її самосвідомості, спонукає до активності, яка може мати або пристосувальний, або творчий характер.
Соціальна ситуація існує не сама собою. Вона проектується на індивідуальну ситуацію життєвого шляху — конкретні обставини життя, які створюються безпосереднім оточенням людини. Це, насамперед, її сім'я, яка задає певні соціальні норми, орієнтує на якісь цінності, готує до вибору життєвого шляху. Так, вона відіграє неабияку роль у формуванні сценарію (від лат. scaena — сцена, майданчик) — наміру людини певним чином організувати своє життя [7J. Індивідуальну ситуацію створюють також довколишні, які приймають або не приймають домагання індивіда, сприяють або перешкоджають досягненню поставлених ним цілей. Суперечність з суспільством на рівні індивідуальної ситуації життєвого шляху також може розв'язуватись за рахунок вчинку, який створює нову ситуацію, відкриває (або й закриває) нові можливості.
Ситуація життєвого шляху не є чимось суто об'єктивним, безвідносним до свідомості. У формі образу людина відображає обставини свого життя й певним чином ставиться до них. Тому ситуація змістовно, а не формально поєднується з іншим чинником життєвого шляху — самою людиною. Проте людина часто оцінює життєві ситуації як об'єктивно дані й незалежні від неї. У цьому разі ситуація набуває значення непідвладної їй сили, яка диктує напрямок життя і якій вона змушена скорятися. Людині залишається тільки пристосовуватись до неї й відповідним чином будувати своє життя. Це рівень індивіда з притаманним йому ситуативно зумовленим життєвим шляхом.
Розуміння життєвих ситуацій як залежних від бачення світу, власної «філософії» — ознака особистості, яка розглядає ситуацію і саму себе в єдності, дивиться на себе як на компонент ситуації, а на ситуацію як на образ обставин свого життя. Вона досліджує ситуацію й саму себе, співміряє їх між собою, прагне знайти їх оптимальне поєднання. Залежно від пошуків ситуація відкриває свої різноманітні властивості, адже несе в собі і комічне, і трагічне, і добро, і зло [52]. Це уможливлює вибір певного напряму життєвого шляху — лінії життя. Ситуація вибору є передумовою життєвого шляху особистості — шляху боротьби з наявними обмеженнями, самореалізації і творчості через вчинок.
Індивід також здійснює вибір, проте обирає шлях пристосування до вимог ситуації, тоді як особистість стає на шлях творення свого життя. Лінія життя особистості, спрямована в майбутнє, стає стратегією (від гр. атратпуіа — воєначальник) життя, яке ґрунтується на здатності будувати його з урахуванням своїх індивідуально-психологічних особливостей та можливостей, що їх відкриває конкретно-історичний етап розвитку суспільства [2]. Стратегії підпорядкована тактика (гр. тоскна— мистецтво командування військом) життя — лінія, що діє в межах конкретної індивідуальної ситуації. За вибір лінії життя особистість несе відповідальність — тягар вимог, до яких цей вибір зобов'язує [5]. Це відповідальність не лише за скоєне, а й за згаяне [52].
Людина здавна прагнула пояснити логіку (від гр. А,оуікг| — наука про умовивід) свого життєвого шляху, усвідомити його закономірності. При цьому ототожнення людини з характеристиками індивіда приводить до розуміння фатальної детермінованості життєвого шляху ситуацією. З погляду на людину як на особистість логіка життя полягає в послідовності вчинків. На підставі таких уявлень виникає відповідне поняття про долю як про зовнішньо- або самодетерміновану логіку життя [29].
Загалом подібним чином пояснює свою долю кожна людина. Якщо вона не вірить у себе, сприймає світ як ворожу їй силу і, пристосовуючись, борониться від нього, то доля є для неї законом, якому слід скорятись. Якщо ж вона любить себе і людей, прагне проникнути в сутність буття, поєднатися зі світом, то доля стає для неї справою життя. Отже, логіка життя великою мірою визначається рівнем життя лют™. Життєвий шлях індивіда несе на собі відбиток ситуації, життєвий шлях особистості — боротьби за вихід із царства необхідності в царство свободи.
Життєвий шлях людини є періодичним процесом онтогенезу, який ґрунтується на закономірних змінах в людському організмі та стосунках зі світом, характерних для кожного періоду [3; 17, т. 4; 31]. Такий період — вік — є відносно обмеженим у часі станом фізичного і психічного розвитку. Віком є раннє та дошкільне дитинство, підлітковий вік, юність, зрілість, старість. Кожен вік — це нові стосунки людини зі світом і відповідні зміни свідомості. Необхідність розібратись у своїх стосунках з довколишніми чи не найгостріше усвідомлюється в юнацькому віці. В цей час відбувається інтенсивна робота свідомості та несвідомого, яка справляє помітний вплив на формування світогляду та вироблення власної філософії. Причому на різних рівнях життя цей процес неоднаковий. За О. М. Леонтьєвим, особистість постійно з'ясовує свої стосунки зі світом, прагне знайти в них своє місце.
Історія життєвого шляху є біографією (від гр. (Зш£ — життя, уросфсо — пишу) людини, в якій можна виділити зовнішній і внутрішній бік. Зовнішню біографію складає ланцюг подій — того, що сталося з людиною протягом її життя. Це різноманітні ситуації, які залежать від характеру її активності. Події в житті індивіда спричиняються відносно незалежними від його зусиль обставинами і настають унаслідок продовження обраної лінії життя. Події життєвого шляху особистості також готуються її попереднім життям, але вони роблять свій внесок у формування потенційного етапу вчинку, здійснення якого стає переломним моментом біографії, задає їй нову точку відліку. Внутрішня біографія — здобутки і втрати на життєвому шляху, що певним чином оцінюються людиною. Це лінія відображення зовнішньої біографії й пошук нових життєвих шляхів, який значно ускладнюється на рівні особистості.
Проте внутрішня біографія далеко не завжди відповідає зовнішній. Людина може виділяти, оцінювати й глибоко переживати події, що не стають фактами її зовнішньої біографії. В свою чергу, внутрішня біографія далеко не завжди об'єктивується й стає відомою іншим людям. Тому красномовним є вислів «Під кожною могильною плитою лежить всесвітня історія». Внутрішня історія життєвого шляху людини не простіша й не менш драматична, ніж історія людства.
Пошук людиною свого життєвого шляху пов'язаний з її відповіддю на онтологічне питання — про смисл життя, своє призначення у світі. Людина прагне зрозуміти, заради чого вона живе й заради чого варто жити. З цим питанням на певному етапі свого життя стикається кожен. Розв'язування його неабиякою мірою залежить від ситуації життєвого шляху, насамперед соціальної. Відомо, наприклад, що Сучасна людина нерідко переживає відчуття втрати сенсу життя: вона не знає ні того, що їй потрібно, ні того, що має робити, ні того, чого хоче [61].
Втрата людиною сенсу життя є свідченням життєвої кризи (від гр. кркл£ — вихід, закінчення) — невідповідності подій усвідомлюваного людиною відрізку часу стратегії життя та її уявленням про долю. Вихід з життєвої кризи полягає в знаходженні смислу — відновленні лінії життя. В цьому людині можуть допомогти спеціальні форми психологічної^ допомоги, проте у більшості випадків вона сама знаходить сенс життя й виходить з кризи. На переконання В. Франкла, що більше людина віддає себе справі, людям, то швидше вона повертається до себе, стає сама собою.
Загальна тривалість життя визначається фізичним часом як формою послідовної зміни життєвих явищ. Проте людське життя характеризується також психологічним часом — відображенням часових відношень між явищами життєвого шляху. Психологічний час не збігається з фізичним: може випереджати або відставати від нього [18]. Людина відносить події до теперішнього, майбутнього або минулого, сприймає їх як безперервні або перервні, обмежені або безмежні, стислі або розтягнуті. На цей вимір накладається уявлення людини про свій вік, імовірну тривалість життя і його закономірності. Цікаво, що психологічний час не обов'язково означає наближення до старості. Якщо говорити про особистість, то певні життєві події можуть повернути їй відчуття молодості [5].
Життєвий шлях завершує смерть — припинення людського буття й перехід до його заперечення — небуття. Можливо, що саме усвідомлення неминучості смерті породжує релігію (25]. Але ж у смерті можна вбачати завершення життя [52], яке в цьому разі матиме не лише свій закономірний початок, а й закономірний кінець. Усвідомлюючи це, людина може подолати страх смерті — болісне очікування припинення життя. Таке ставлення до смерті виявляє, як правило, людина, що відповідально ставилась до життя: творила саму себе, пізнавала сутність світу, втілювала себе в ньому. Вона бачить у смерті не лише факт припинення існування, а й межу, до зустрічі з якою слід готуватись, яка спонукає до підведення підсумків.
Підсумок складається з усього того, що відбувалося протягом життя: подій, вчинків, здобутків і втрат. Але це також і те, що продовжуватиметься після смерті. Стосовно особистості, то це результати її самореалі-зації й творчості — матеріальні й ідеальні внески, які вона робить в інших людей та в скарбницю суспільного досвіду. Завдяки цьому особистість, живе й після смерті — у вироблених нею речах, втілених ідеях, людях, які зберігають її образ у своїй пам'яті.
Відношення «людина — світ» є завершальним у межах основної проблеми психології. Воно надбудовується над відношеннями «мозок — психіка», «буття — свідомість», ґрунтується на них, включає їх в себе. Отже, аспекти цієї проблеми (психофізіологічна проблема, психогностична проблема, проблема людини) поєднуються з позицій принципу взаємної доповнюваності.
Результати аналізу основної проблеми психології у вигляді характеристик, що їх отримала психіка людини, наведено у табл. 7.
Основна проблема є наріжною для психології. І хоча вона не вичерпує психологічної проблематики, психолог стикається з нею, розв'язуючи будь-яке питання своєї професійної компетенції. Без урахування цієї обставини, без знання історії проблеми, без усвідомлення її значущості важко сподіватися на успіх у дослідженні психічного.
Тема «Основна проблема психології» завершує розділ «Психологія як наука». Його побудовано із застосуванням методу конкретизації — переходу від абстрактного до конкретного, від найзагальнішого знання до найповнішого його відтворення у формі теоретичного образу.
Абстракцією в цьому разі стала взята в історичному контексті категорія психіки. Аналіз цієї категорії змусив вийти за її межі і співвіднести з категорією вчинку, Це призвело до переосмислення предмета психології, зокрема до включення в нього категорії життя. З цього погляду психіка розуміється як осередок життя — різнорівневих форм активності, за допомогою яких людина (і тварини) реалізує свої стосунки зі світом. Відповідно психологія розглядається як наука про призначення, будову, закономірності розвитку та функціонування психіки у житті людини і тварин.
У процесі дослідження методологічних принципів психології, для якої психіка є осередком життя, сформувався системно-діяльнісний аналіз психіки, який було конкретизовано в ході аналізу основної проблеми психології. Було доведено, що психіка виявляє свої характеристики залежно від рівня життя, в межах якого функціонує. Спочатку вона є інструментом пристосування людини до вимог світу, потім освоєння і, зрештою, завдяки вчинку — самореалізації та творчості.
Отже, вчинком починається і завершується аналіз психіки, проведений в межах вступного розділу підручника. Зміст категорії психіки, спершу абстрактний, наповнюється історичними й сучасними здобутками психології. Відбувається перехід від загальних до конкретних знань про неї.
Проте конкретизація — також і перехід від конкретного до загального. Це означає, що емпіричний матеріал психології, аналізу якого присвячено наступні розділи підручника, збагачує історію і логіку пізнання психічної реальності.




Смотреть другие вопросы в разделе: Загальна психологія





Все материалы размещены исключительно с целью ознакомления и принадлежат их авторам. Любое копирование строго запрещено. Если вы являетесь автором того или иного труда и не хотите, чтобы он был здесь опубликован, свяжитесь с администрацией