***
Главная » Загальна психологія » 3.2. Буття і свідомість



3.2. Буття і свідомість

Психогностична проблема охоплює якісно вищий рівень відношення психіки і позапсихічних явищ. Останні у цьому разі характеризуються як буття, а психіка як свідомість — притаманний лише людині ідеальний спосіб відтворення буття. Це рівень індивіда, на якому людина виявляє себе суспільною істотою з властивою їй діяльністю як освоєнням. Стосовно буття свідомість передусім демонструє свою пізнавальну функцію — функцію побудови образу світу, який несе в собі ступінь освоєння людиною буття.
Розв'язати цю проблему — означає відповісти на питання про природу образу світу та процеси його породження і функціонування.
Питання про природу образу світу є похідним від основного питання філософії, що співвідносить категорії буття і свідомості. Про значущість цього питання свідчить поділ філософії на матеріалістичну (що визнає первинність буття) та ідеалістичну (що визнає первинність свідомості). У першому випадку образ світу розглядається як залежне від буття і породжене ним явище, у другому—як незалежне і таке, що визначає саме буття. Так формулюються найзагальніші підходи до аналізу проблеми ідеального (від гр.чбєа — початок) — проблеми походження образів свідомості. Впродовж історії філософії було вироблено чималу кількість як ідеалістичних, так і матеріалістичних концепцій ідеального, проте згадана проблема продовжує дискутуватись (Дубровський [20—22]; Ільєнков [28]; Михайлов [37]; Роменець [48]; Рубінштейн [49]; Ткаченко [59]).
Уперше її порушив Платон, який звернув увагу на існування надприродної субстанції (лат. substantia — наявність, сутність) — ідеї, що панує над людиною і диктує їй способи поведінки. На його думку, сукупність ідей являє собою особливий світ, принципово відмінний від світу речей. Продовжуючи ідеалістичну лінію, німецька класична філософія {Кант, Фіхте, Шеллінг, Гегель)вважала ідеальними всезагальні ідеї: причиново-наслідкові відношення, час і простір, математичні істини, поняття логіки, естетики, норми моралі й права. За Гегелем, ці ідеї є продуктом історичного розвитку «об'єктивного духу», вони становлять культуру народу і через неї визначають життя людини. За ідеалістичними теоріями XX століття, ідеальну природу мають суспільні цінності, значення мови
(Карнап, Уорф).
Представники традиційного західноєвропейського матеріалізму (Ла-метрі, Локк, Юм, Фейербах) розглядали ідеальне як властивість психіки конкретної людини, як суб'єктивний образ об'єктивного світу і пов'язували його з роботою мозку. Загальні ідеї тлумачились як форма існування індивідуального. Такий погляд має місце і в сучасній матеріалістичній концепції, для якої ідеальне є суб'єктивною реальністю, якісно відмінною від реальності об'єктивної [20—22]. За змістом це відображення об'єктивної реальності, за способом існування — свідомість. Функціонує ідеальне завдяки здатності людини оперувати інформацією (від лат. informatio — пояснення, виклад) — знаннями про світ. Матеріальними носіями ідеального, як і інформації, вважають нейрофізіологічні коди
мозку.
Отже, ця концепція ототожнює ідеальне зі свідомістю й ставить його в залежність від роботи мозку. Проте це перешкоджає розумінню природи свідомості, яку також доведеться пояснювати з посиланням на нейрофізіологічні механізми мозку. Неважко побачити, що йдеться про одну з форм фізіологічного редукціонізму: психогпоетична проблема зводиться до психофізіологічної, рівень індивіда — до рівня організму. Та сама свідомість є власне людською формою психіки, і її аналіз потребує засобів, адекватних рівневі, до якого вона належить. Тому її слід співвіднести з категорією ідеального, попередньо уточнивши зміст останньої.
Не можна заперечувати існування нематеріальних і надіндивідуальних явищ — тих, що були поставлені в центр ідеалістичних концепцій ідеального. Світ таких явищ надзвичайно різноманітний, і кожен член суспільства, народжуючись, застає їх «готовими» і непідвладними йому. Вже перший погляд пов'язує їх з продуктами культури як історично визначеного способу організації життя людства. Передусім це продукти духовної культури: суспільні норми, знання, вірування, витвори мистецтва. Звичайно, вони істотно відрізняються від продуктів матеріальної культури — речей, виготовлених для вжитку. Однак і культура духовна, і культура матеріальна виникають на спільному ґрунті, яким є практика -—суспільно-історичний процес освоєння і перетворення людиною дійсності (Маркс). Спочатку практика має характер матеріального виробництва і є процесом олюднення природи — перетворення об'єктів природи на предмети задоволення людських потреб. При цьому видозмінюються стосунки між людьми, виникає й удосконалюється мова як засіб їхнього спілкування, формуються нові здатності самої людини (Енгельс). Стосунки, зокрема, набувають вигляду суспільних відносин і фіксуються в соціальних нормах, які регулюють життя людини в суспільстві. Це вже царина духовно

Тема 3. Основна проблема психології 97
го виробництва: в процесі практики людина створює надіндивідуальні й нематеріальні продукти, так само необхідні для життя, як і речі.
З розвитком історії людства ці ідеальні продукти стають предметом художнього і наукового освоєння дійсності. На цьому ґрунті й виникають всезагальні ідеї, в яких людина фіксує свої досягнення у цій галузі. Вони можуть існувати лише на основі значень — змісту продуктів і матеріальної, і духовної культури, що його несе в собі мова людини. Значення акумулюють досвід попередніх поколінь, за ними криються суспільно вироблeнi способи дій, за допомогою яких люди змінюють і пізнають дійсність Зі]. Тому носіями значень є також речі, акти людської поведінки, жести, формули, схеми, карти; різні символи, мова мистецтва (живопис, архітектура, пісні, танці, виразні рухи), мови програмування тощо. Проте лише у слові, понятті вони набувають незалежного, «відв'язаного» від реальності, існування.
Отже, значення — особлива форма відтворення людиною дійсності, властивість продуктів культури нести в собі згорнутий досвід попередніх поколінь. Зрештою, це той ґрунт, на якому виростає світ всезагальних ідей.
Для людини світ значень є таким, що існував до неї і незалежно від неї. Це світ соціально цінного, не освоївши який, вона не зможе користуватися речами, вступати у нормальні стосунки з іншими людьми й, власне, жити у суспільстві. Це той клас явищ, для позначення якого виникла необхідність у категорії ідеального.
Таким чином, ідеальне — це світ значень, притаманних продуктам культури. Відповідно значення є ідеальною формою існування предметного світу, його властивостей, зв'язків і відношень.
Хоча ідеальне не існує поза людиною, її діяльністю, воно не є лише психічним, бо соціальне і надіндивідуальне. В свою чергу, психічне не може бути лише ідеальним, бо крім знакового має ще й сигнальний (а також вчинковий) характер. У цьому плані власне ідеальним є образ свідомості, який існує тільки на ґрунті значень. Тому психічне є ідеальним мірою того, як образ об'єктивується в слові, включається в систему суспільно виробленого знання, набуває відносної самостійності [49]. Психічне є ідеальним мірою того, як образ об'єктивується в скульптурному; графічному, живописному, пластичному зображенні, в звично ритуальному способі дії з речами і людьми, в кресленнях і моделях, символах^ у всьому іншому, створеному людиною, «починаючи від оздоблення тронної зали і завершуючи дитячими іграшками» [28, 249].
Психічне, свідомість здійснює свій внесок в ідеальне, проте ідеальне має власну логіку розвитку, яка визначається не психікою окремої людини, а суспільно-історичною діяльністю як практикою людства.
Свідомість як ідеальне протиставляється буттю як об'єктивно існуючому. Це особливий рівень відношення психічних і непсихічних явищ, на якому свідомості індивіда протистоїть буття суспільства. Це також особливий рівень психічного відображення дійсності, що надбудовується над психічними процесами, станами, властивостями, але не зводиться до них. Якщо тварина відображає лише те, що потрібно їй для підтримання життя, то індивід відображає світ безвідносно до своїх потреб. Світ як олюднене буття постає в своєму об'єктивному, незалежному від індивіда існуванні і як таке усвідомлюється.
Виникнення свідомості важко збагнути, не взявши до уваги буття ідеального, яке в цьому зв'язку може розглядатись як надсвідомість — об'єктивована в продуктах матеріальної і духовної культури царина значень. Завдяки ідеальному предметний світ переломлюється в свідомості. В свідомості переломлюється буття. Буття стає усвідомленим. Людина сама є самоусвідомлюваним буттям [52].
Психологія завжди прагнула продовжити лінію філософського аналізу свідомості до конкретних процесів її виникнення й функціонування, тобто здійснити логічний перехід від закономірностей, притаманних свідомості людини взагалі, до закономірностей індивідуальної свідомості.
Як і в загальному, в індивідуальному плані процес виникнення свідомості відбувається в межах освоєння дитиною ідеального. Спостереження свідчать, що дитина усвідомлює певну річ, називаючи її, причому коло усвідомлюваного зростає разом з оволодінням нею мовою. Однак не мова породжує свідомість. Адже дитина не оволодіває мовою сама по собі, вона засвоює слова в процесі спільної діяльності з дорослим. Проте слова прив'язані до об'єктів, які вони позначають, і прив'язані саме тим, що у знятій, очищеній від реальності формі несуть у собі їх значення. Діючи з речами, наслідуючи дорослого, дитина освоює культуру [13].
Тому не мова, а, швидше, культура породжує індивідуальну свідомість, але відбувається це за допомогою мови. Без мови немає свідомості. Свідомість існує на ґрунті значень мови і завдяки мові. Мова є формою існування індивідуальної свідомості [17, т. 2].
Одиницею спільної діяльності є операції — способи, за допомогою яких дитина освоює значення, що їх несуть у собі речі та акти людської поведінки. Спершу вони мають вигляд зовнішньої активності — наслідування поведінки дорослого. Відповідно засвоювані значення мають конкретний характер: відображають поверхові, чуттєво дані властивості речей. На цій підставі складається чуттєвий образ світу. З включенням дитини в систему навчання і виховання, які покликані озброїти її знаннями й соціальними нормами, операції (напевно, в зв'язку з процесами інтеріоризації) стають внутрішніми засобами засвоєння значень. Відкриваються широкі можливості для оволодіння узагальненими значеннями (всезагальними ідеями), тобто поняттями. Відтак, над чуттєвим рівнем свідомості надбудовується всезагальний.
Чуттєвий рівень свідомості ґрунтується на відчуттях і сприйманні — відображенні навколишнього світу з боку тих властивостей предметів, які дають органи чуття. Оскільки ці предмети вже позначені, дитина шляхом операцій разом з фізичними характеристиками освоює також їх ідеальне буття. Тому породження чуттєвого образу предмета є одночасним його усвідомленням — віднесенням до існуючого поза нею світу (психофізіологічний парадокс у відчуттях і предметність образу у сприйманні). Проте це не означає, що чуттєвий образ і чуттєвий рівень свідомості — одне й те саме. Образ несе в собі конкретний предметний зміст, свідомість — ідеальне буття цього змісту — закодовані в ньому значення. Співвіднесення цього змісту з його ідеальним буттям й приводить до усвідомлення як єдності чуттєвого образу і свідомості. В результаті об'єкт відображення отримує своє «подвоєння», своє «ідеальне буття» у вигляді образу [31].
Всезагальний рівень свідомості стає можливим завдяки поняттям. Залежно від того, яким саме: життєвим (самостійно виробленим) чи науковим (виробленим у процесі пізнавальної діяльності людства), образ свідомості буває емпіричним (від гр. є|іяєірих — досвід) або ж теоретичним (від гр. дєюрих — розгляд, дослідження). Індивід має можливість шляхом власної діяльності будувати адекватний і змістовний образ світу.
Функціонуючи в межах індивідуальної свідомості, зазначені рівні взаємодоповнюють один одного. Вони ж знаходять відображення в її будові, що її передусім складають чуттєві образи і значення. Перші, наприклад, заявляють про себе своєрідним відчуттям реальності: саме на відсутність такого відчуття скаржаться люди, які через поранення втратили здатність отримувати інформацію від органів чуттів [31 ]. Та навіть у цьому разі свідомість не зникає, що вже підкреслює роль значень як складових свідомості. Оперуючи поняттями — мовними носіями значень, індивід свідомо відображає дійсність і за відсутності чуттєвої інформації про неї. На цій підставі він не лише відтворює минуле, а й створює образ майбутнього, усвідомлюючи при цьому, що такий образ нереальний, тобто позбавлений чуттєвості.
До складу індивідуальної свідомості входить ще й особистісний смисл — індивідуалізоване відображення реального ставлення людини до певних явищ дійсності. Він виникає на підставі значень і, власне, є «значенням для мене» [31]. Ця обставина надає свідомості небезстороннього характеру, підкреслює, що образ світу є приналежністю індивіда, його власністю. Водночас смисл стосується сфери буття, де містяться його джерела, реально пом'якшуючи опозицію свідомості і буття [24]v Свідомість проникнута смислом, він позначає в образі найпривабливіші предмети, нерідко наділяє їх додатковим значенням, породжує надцінні ідеї» зрештою, може спотворювати відображення дійсності. Проте завдяки цьому складникові свідомість є живим психічним утворенням, яке має свою, а не лише зовнішньо детерміновану, логіку розвитку.
Індивід живе в світі і світ живе в індивіді. У свідомості індивід відображає світ, привносячи в процес і результат такого відображення самого себе. Тощ свідомість, як і психіка, є суб'єктивним і суб'єктним явищем. Вона є образом, що відкриває індивідові світ і водночас накладає на світ відбиток його власного буття.
І філософський, і психологічний аналіз свідомості вказують на її зв'язок з діяльністю. В діяльності, шляхом ускладнення операцій, засвоюються спочатку конкретні, а потім узагальнені значення; усвідомлюється світ безпосередньо даного, минулого та можливого. Діяльність зумовлює розширення кола усвідомлюваного: що більше предметів охоплює своєю активністю дитина, то більше явищ вона усвідомлює; що змістовніша ця діяльність, то багатший образ світу. Поступово в дитини формується здатність виходити за межі виконуваних дій, усвідомлювати й передбачати їх результат — мету {ціль). Діяльність стає регульованим процесом, причому не лише зовнішнім, а й внутрішнім. Тепер вона відбувається в плані свідомості, яка набуває рис діяльності, сама стає діяльністю, що активно відтворює буття. На цьому етапі свідомість починає здаватися надприродною субстанцією, начебто не пов'язаною із зовнішньою діяльністю. Проте науковий аналіз передбачає застосування принципу єдності свідомості і діяльності [31; 51].
Усвідомлення мети діяльності, оцінка її результатів іншими людьми формують у дитини уявлення про себе як про суб'єкта діяльності, сприяють становленню самосвідомості. Власне, це «образ-Я», який складається з різнобічних уявлень про себе. Але самосвідомість — не лише зосередження індивіда на собі, а й протиставлення себе світові. В плані самосвідомості він веде зі світом постійний діалог, що переходить у діалог із самим собою. Чим вище рівень самосвідомості (а це неабиякою мірою залежить від віку індивіда та рівня його обдарованості), тим складнішу форму він має. Обдаровані люди вже у ранньому віці ставляться до свого Я з особливою гостротою [56]. Самосвідомість є потужним джерелом самоконтролю, самовдосконалення і, зрештою, самопізнання. Розлади Я часто є першою ознакою психічної аномалії.
Будова психіки не вичерпується свідомістю. Психічним є також підсвідоме — ті явища, які відбуваються поза свідомістю, але у разі необхідності усвідомлюються індивідом. Психічним є й несвідоме, що здавна вивчається психоаналізом [62]. Це реальні явища, які виявляються в свідомості, але не прямо, а через образні символи (від гр. сгицРсЛоу — знак, ознака, прикмета) — закодоване в образі реальне ставлення індивіда до обставин свого життя та самого себе. Вони беруть активну участь у творчості, прийнятті рішення, формуванні ставлення до іншої людини, оцінці дійсності. За механізмами функціонування несвідоме може протиставлятися свідомому. За змістом воно має протиставлятися буттю, бо, як і свідомість, є формою психічного відображення. Специфічна риса несвідомого полягає в злитті образу світу й ставлення до світу, що унеможливлює його безпосереднє усвідомлення.
У межах відношення «буття — свідомість» психіка виявляє себе образом світуу відображенням закодованих практикою властивостей буття. Індивід будує цей образ шляхом власної діяльності, що ґрунтується на грандіозній роботі мозку.
Завершуючи аналіз цього відношення, зазначимо, що протиставлення свідомості буттю можливе лише з гносеологічних, пізнавальних позицій
Зрештою, саме такого протиставлення потребує аналіз психогностичної проблеми. Проте з позицій онтологічного аналізу психіки буття включає в себе й людину з її свідомістю [50; 52]. Більше того, лише усвідомлення світу перетворює його на справжнє буття [24].
Отже, сутб гносеологічна характеристика свідомості є недостатньою, Потрібно розглядати її також як компонент відношення «людина — світ». Проте тут на перший план виходить проблема людини. Відкривається новий обрій психіки.





Смотреть другие вопросы в разделе: Загальна психологія





Все материалы размещены исключительно с целью ознакомления и принадлежат их авторам. Любое копирование строго запрещено. Если вы являетесь автором того или иного труда и не хотите, чтобы он был здесь опубликован, свяжитесь с администрацией