***
Главная » Загальна психологія » 2.2. Методологічні принципи психології



2.2. Методологічні принципи психології


Методологічні принципи психології є водночас певним баченням її предмета і шляхів його дослідження. Зрозуміло, що методологічні принципи, наприклад, гуманістичної психології, психоаналізу або ж біхевіоризму істотно відрізняються. Кожен напрямок має свої методологічні засади, які, незалежно від ступеня їх усвідомлення вченими, визначають способи розв'язання психологічних проблем. Останні є предметом психологічного аналізу, в якому методологічні принципи відіграють роль засобу. Отже, результатом аналізу буде психологічне пояснення — розв'язання проблеми, висловлене за допомогою відповідної системи психологічних понять і категорій. Якщо таке пояснення досягає рівня необхідного узагальнення, відповідає критеріям повноти, несуперечливості, прогностичності тощо, то воно набуває вигляду психологічної теорії.
Повинна мати методологічні принципи й психологія, предметом якої є психіка як осередок життя (див. 1.2). Визначити їх можна шляхом корекції системи методологічних принципів психології, запропонованої О. М. Ткаченком [76; 77]. Це принципи детермінізму, відображення, єдності психіки й діяльності, розвитку, системності. Кожен з них виконує в психологічному поясненні певні функції, які характеризують природу та сутність психіки, можуть бути підґрунтям систематизації психологічного знання.
Принцип детермінізму— основоположний методологічний принцип матеріалістичної психології, що фіксує причинову зумовленість психіки і включає її у зв'язки і відношення об'єктивних явищ, що існують поза суб'єктом. При цьому кожна наступна форма детерміністичного пояснення включає психіку у більш повну, порівняно з попередньою, систему зв'язків матеріального світу, що відкриває її нові грані |84]. Ідеалістична психологія виборює право на індетермінізм: заперечує зовнішню зумовленість психіки і розглядає її як самодетерміноване явище.
Важливо, що природничо-наукова (сцієнтистська) психологія сповідує принцип детермінізму, а гуманістична — індетермінізму. Проте, як показав В. А, Роменець, при порівнянні навіть протилежних психологічних систем може бути застосованийтг/шя^и взаємної доповнюваності. Це «забезпечує повноту людського існування без будь-якого обмеження виявів життєдіяльності, адже кожен з них є невід'ємним атрибутом людської істоти» 164, 34].
З погляду на психіку як на осередок життя характер її детермінації не може не залежати від рівня життя. Ці рівні так чи інакше заявляють про себе в психології1. Напевно, не випадковим був і напрямок розвитку теоретичної думки С. Л. Рубінштейна [66; 67]: від проблеми «свідомість і мозок» до проблеми «буття і свідомість» і, зрештою, — «людина і світ». У цей «порівневий» шерег стають і сучасні спроби систематизувати психологічні знання про людину, використовуючи для цього категорії індивід (тілесне існування), суб'єкт (душевне життя) та особистість — індивідуальність — універсальність (духовне буття) [70].
За О. М. Ткаченком, організм — характеристика людини на вихідному — фізіологічному — рівні. Психіка виступає тут у вигляді природних, генетично закладених властивостей, які дають змогу людині орієнтуватись у навколишньому світі, пристосовуватись до нього, закріплювати результати індивідуального досвіду. Це рівень біопсихічної детермінації, де психіка, породжуючись взаємодією організму з середовищем, регулює його поведінку. Індивід-людина як об'єкт суспільних стосунків. Він живе у суспільстві, вступає з ним у взаємини, є виразником якихось його рис. Тому психіці індивіда притаманні різноманітні, однак типові для багатьох членів суспільства властивості. Це рівень соціопсихічної детермінації, на якому психіка опосередковує взаємини людини з суспільством. Особистість — вищий рівень вияву активності людини як індивіда та якісно інша форма організації його життя. Йдеться про сукупність неповторних, унікальних властивостей психіки — внутрішній світ людини.
О. М. Ткаченко також вважає особистість продуктом соціопсихічної детермінації, проте не бере до уваги здатності людини до надситуатив-ної активності. Вона заявляє про себе як про особистість тим, що виходить за наявні обмеження, а то й діє всупереч їм [55]. Прикладом такої активності може бути вчинок.
На кожному з цих рівнів психіка характеризується по-різному. На рівні організму вона зумовлюється стимуляцією з навколишнього середовища та фізіологічними станами людини. Принцип детермінізму описується тут формулою «зовнішнє через внутрішнє» [67]. На рівні індивіда, за О. М. Ткаченком, має місце детермінація психіки продуктами теперішньої і минулої взаємодії людини з матеріальними й ідеальними продуктами суспільно-історичної діяльності суспільства. Це вже не лише зовнішні, а й внутрішні чинники, якими є психічні явища, притаманні індивіду. На рівні особистості їх відношення змінюється на користь останніх. Завдяки набутому досвідові та появі унікального в психіці людина демонструє здатність до самореалізації та творчості. Тут буде доречною формула «внутрішнє через зовнішнє» [35, т. 2]. Детермінація у цьому разі має вигляд психічної причинності: психіка набуває нових властивостей, які задаються вже власною логікою її розвитку. Психічне демонструє тенденцію до звільнення від зовнішньої залежності. Без урахування цієї обставини важко пояснити психіку людини у всій повноті її виявів.
Отже, у межах застосування принципу детермінізму психіка постає детермінованим і самодетермінованим явищем, включеним у систему людської активності.
Принцип відображення конкретизує принцип детермінізму, показуючи, що психічні явища несуть у собі зовнішній зміст. Згідно з цим принципом, психіку можна тлумачити як суб'єктивний образ об'єктивного світу. У ній відображається світ, що існує поза суб'єктом. Але й суб'єкт належить до цього світу, «несе» його в собі, виявляє до нього певне ставлення. Відтак, психіка є не лише суб'єктивним, а й суб'єктним явищем [11; 55; 73]. По-перше, тому, що ступінь повноти й адекватності образу світу залежить від зусиль, що їх докладає суб'єкт. По-друге, він привносить у цей образ своє небайдуже ставлення до світу. По-третє, суб'єкт живе у світі і психіка одвічно включена в його взаємини з ним, є осередком його життя.
Це означає, що принцип відображення має бути доповнений принципом суб'єкта, який наголошує на власній активності психічного, його здатності бути чинником життя. Тоді принцип відображення — суб'єкта характеризує психіку як суб'єктивно-суб'єктне небайдуже життєве явище. Цю загальну характеристику психіки конкретизує її порівневий аналіз.
На рівні організму заявляє про себе сигнальний характер психіки: її функція полягає у випередженні фізичного контакту організму з об'єктом. Це функція випереджувального відображення як сигналу про наближення або віддалення, посилення або послаблення біологічно важливих стимулів середовища. Причому це відбувається за допомогою біологічно нейтральних, а не біологічно значущих подразників: саме вони сигналізують про появу властивостей, необхідних організмові, і цим готують його відповідну активність [35, т. 1].
На рівні індивіда психічне відображення має знаковий характер. Привласнюючи продукти культури, людина одночасно оволодіває також їх замінниками — знаками. Інтеріоризуючись, вони самі стають знаряддям психіки, внаслідок чого остання стає опосередкованою знаками «вищою функцією» [19], Якщо сигнальний характер психіки засвідчує можливості принципу відображення, то знаковий — також І принципу суб'єкта.
На рівні особистості психіка демонструє вчинковий характер: функціонує у цілісних життєвих актах, які реалізують ставлення людини до світу [7; 64; 66; 67]. Це вже прерогатива принципу суб'єкта. Його застосування дає змогу зрозуміти психіку як властивість людини активно діяти у світі й розширювати межі власного життя: від пристосування — до творчості.
Суб' єктивність-суб' єктність, небайдужість, життєвість психіки, її сигнальний, знаковий та вчинковий характер є свідченням існування її як осередку життя.
Тому погляд на психіку крізь призму функції відображення є недостатнім. Адже продукт цієї функції — образ світу, який опосередковує життя своєю здатністю орієнтувати людину в довколишньому, втілюється в її активності (й саме тому збагачується [35, т. 2]). Це вже регулятивна функція, без якої психіка була б пасивним утворенням, завжди вторинним, «відображальним» стосовно свого об'єкта; так само пасивним був би і її суб'єкт. Окрім цього, психіка є своєрідним засобом, що ним довільно чи мимовільно користується суб'єкт. Це її інструментальна функція. У психології це поняття практично не використовують. Проте оскільки психіка виконує відображальну (пізнавальну) функцію — відтворює світ у формі образу, а також регулятивну — узгоджує цей образ з дійсністю, то вона має й інструментальну функцію — виявляється у вигляді способу життя — шляхів і форм використання суб'єктом засобу, яким виступає психіка.
Пізнавальна, регулятивна та інструментальна функції психіки у сукупності забезпечують пристосування організму до середовища, освоєння індивідом культури, самореалізацію та творчість особистості. Завдяки їм процеси опосередковування, властиві психіці, набувають вигляду багаторівневого і багатофункціонального механізму її існування та розвитку.
Кожну функцію можна пов'язати з певним колом психічних явищ. Наприклад, функцію відображення виконуватимуть відчуття, сприймання, пам'ять, мислення, уява; регулятивну — увага, емоції, воля; інструментальну — особистість, свідомість, несвідоме, темперамент, характер, здібності. Звичайно, одне й те саме явище можна співвіднести з різними функціями. Та й виокремлення останніх є, певною мірою, умовним заходом, покликаним підкреслити різнобічність психіки. Проте вона має свою структуру, і без спроби її аналізу психологічне пізнання буде неповним.
Принцип ЄДНОСТІ психіки і ДІЯЛЬНОСТІпроливає світло на механізми функціонування психіки. Згідно з цим принципом, психіка виникає, розвивається і існує в діяльності як способі життя суб'єкта. Психіка є продуктом, компонентом і умовою діяльності як активності, шляхом якої людина реалізує свої стосунки зі світом. При цьому якісна відмінність психіки людини від психіки тварин пояснюється тим, що у першому випадку діяльність є суспільно-історичною, а у другому — біологічно доцільною. І зміст, і засоби навіть суто індивідуальної за формою людської діяльності несуть у собі історію суспільства. Цей принцип спрямований проти редукції психіки лише до суб'єктивного і закликає вивчати її опосередковано — шляхом аналізу діяльності [35; 67]. Логіка психології людини осягається через логіку її діяльності.
Діяльність — багаторівнева система активності. Організм виявляє біологічно доцільну поведінку, яка забезпечує пристосування до середовища. Індивід здійснює акти освоєння — привласнення та відтворення досвіду, накопиченого попередніми поколіннями. На рівні особистості людина підіймається над обставинами свого життя й у такий спосіб заявляє про свою здатність до самореалізації та творчості. У першому випадку психіка демонструє сигнальний характер, у другому — знаковий, в останньому — вчинковий.
Із ускладненням діяльності відповідно ускладнюються і функції психіки. При цьому пізнавальна функція перебуває під впливом процесу інтеріоризації діяльності — переходу від зовнішньої, предметно-практичної, форми до внутрішньої, теоретичної. Відтак, психіка, що спочатку має вигляд чуттєвого образу світу, який виникає завдяки роботі органів чуттів, стає раціональним образом — таким, що здійснюється засобами внутрішньої діяльності. Це безмірно розширює можливості суб'єкта: він починає оперувати знаннями, привносячи в них і свій досвід. У такий спосіб будується образ світу — цілісна, чуттєво-раціональна, багаторівнева і багатовимірна система уявлень про себе, про інших людей, природу та суспільство. Цей процес включає в себе чуттєве відображення тривимірного простору, часу та використання значень [35, т. 2].
У межах регулятивної функції психіка опосередковує стосунки людини зі світом як сторона діяльності. У межах інструментальної функції є вже засобом життя суб'єкта.
Отже, за принципом єдності психіки і діяльності психіка має розглядатись у зв'язку з процесами пристосування, освоєння, самореалізації та творчості.
Принцип розвитку зобов''язує підходити до психіки як до продукту ускладнення взаємин людини зі світом. Це відбувається у філогенетичному, історичному та онтогенетичному планах.
Філогенез психіки — її ускладнення в процесі еволюції організмів. На кожному щаблі останньої психіка забезпечує їх пристосування до вимог природного середовища. При цьому її розвиток відбувається шляхом переходу від однієї стадії до іншої [35, т. 1; 78]. Історіогенез психіки — якісно вищий етап її розвитку, на якому вона виявляє свою суспільно-історичну природу, є продуктом і чинником культури, психологією світової історії [64]. Онтогенез психіки — послідовні зміни, зумовлені ускладненням активності людини протягом життя [19]. Є підстави вважати, що він залежить від рівня життя [47].
Онтогенез психіки на рівні організму *— це розвиток, який характеризує аналіз відношення «мозок — психіка». Йдеться про відношення між психічним і фізіологічним, тобто про зміст психофізіологічної проблеми. Спосіб її розв'язання задає орієнтири аналізу психічного розвитку.
З позицій принципу взаємної доповнюваності психічне і фізіологічне— два аспекти активності, адже, з одного боку, вона опосередковується психікою, a з другого — певними фізіологічними процесами. Однак це якісно відмінні Явища, про що свідчить, наприклад, предметність психічного образу: світ, який відображає людина, міститься не в її голові, як слід було б очікувати, оскільки таке відображення будується за допомогою голови, а поза нею — в системі об'єктивних координат [35, т. 2]. Як і інші властивості образу {пізнавальної функції психіки), предметність є свідченням унікальності психіки, неможливості її редукції до явищ іншого, у цьому разі фізіологічного, порядку.
Отже, і на цьому рівні життя психічне відноситься не до мозку, а до світу. На відміну від психічного, фізіологічне стосується організму й локалізується в одному з ним просторі. Передусім, це процеси, які продукуються системою взаємодіючих і надбудованих один над одним блоків мозку [39]. Якщо ж брати організм у цілому, то це процеси функціональних систем організму [6]. Звичайно, психічне прямо залежить від цих процесів, проте не є їх наслідком. Швидше, воно є наслідком життя, яке здійснюється через ці процеси.
Оскільки фізіологічне дозріває — набуває нових властивостей в результаті закономірного (гено- і фенотипно зумовленого) ускладнення процесів організму, то на ґрунті дозрівання здійснюється й онтогенез психіки на цьому рівні.
Онтогенез психіки на рівні індивіда може бути описаний шляхом аналізу відношення «людина — суспільство». В межах цього відношення виявляються і пізнавальна, і регулятивна, і інструментальна функції психіки, однак провідною є регулятивна, яка несе на собі тягар опосередко-вувань, що пов'язують людину з суспільством. Відповідно психічний розвиток здійснюється в процесі діяльності як освоєння продуктів культури.
Мається на увазі певний спосіб розв'язання психосоціальної проблеми — проблеми взаємовідношення психічного і соціального. За принципом взаємної доповнюваності, останні отримують свої взаємопов'язані характеристики на базі категорії ідеального, що описує об'єктивовану у продуктах культури сферу значень. Завдяки значенням предметний світ «переломлюється» в діяльності дитини, робить її означеною, а отже — усвідомленою. Діяльність є процесом освоєння значень.
Спочатку це спільна діяльність: дорослий допомагає дитині жити в світі «позначених» речей та соціальних норм. Далі, на етапі інтеріоризації, діяльність все більше «індивідуалізується» [7]. При цьому психіка, що її опосередковує, набуває новоутворень [19, т. 4]. Відбувається це періодично, з переходом від одного віку, з притаманною йому діяльністю, до іншого.
Отже, психічний розвиток на рівні індивіда відбувається в процесі освоєння дитиною значень.
Онтогенез психіки на рівні особистості — розвиток, який висвітлює відношення «людина — світ». Це якісно вищий рівень життя — предмет проблеми людини в психології. На відміну від індивіда, який освоює надбання попередніх поколінь, особистість виробляє власне ставлення до світу — позицію, й за допомогою вчинку здійснює акти самореалі-зації та творчості у світі як бутті природи і культури. Тут домінує інструментальна функція психіки.
Вчинок характеризує людину як особистість. Саме вчинок дає змогу особистості вийти за власні межі, долати опір, що їй чинить світ, втілювати себе у ньому. Особистість заявляє про себе в момент вчинку як складно структурованої, наповненої глибоким змістом, розгорнутої в часі і просторі активності. Вчинок має зовнішню самодетермінацію; репродуктивну і творчу спрямованість; свідому і несвідому регуляцію. З одного боку, це реакція на обставини життя, з іншого — самодетермінована активність як вияв свободи людини, її здатності діяти всупереч зовнішнім детермінантам. З одного боку — вчинок несе в собі досвід людини, її минуле, а з другого — заперечує його, створюючи нові обставини життя, майбутнє. Нарешті, це і усвідомлювана активність, і вияв змісту несвідомого.
Вчинок — ґрунт, на якому виростає особистість. Вона породжується вчинком, проте й вчинок породжується особистістю. Це єдиний процес, що виникає в межах взаємин людини зі світом і формується в зв'язку з їх ускладненням. Привласнюючи суспільний досвід, формуючись як об'єкт суспільних стосунків, індивід прагне оволодіти ними й стати суб'єктом життя — використовувати власні можливості як засіб досягнення своїх цілей. Особистість і є прагненням індивіда вийти за наявні обмеження й стати суб'єктом власної активності [61]. Таке прагнення може реалізуватися лише шляхом вчинку, потенційний етап якого складається протягом життя індивіда. З появою вчинку життя людини збагачується, набуває вигляду багаторівневих стосунків зі світом, через які вона виявляє себе і як організм, і як індивід, і як особистість.
Особистість розвивається сама й розвиває свої стосунки зі світом протягом життєвого шляху — закономірної історії й логіки свого життя. Власне, особистість сама є етапом життєвого шляху індивіда, позначеного вчинками.
Отже, людина народжується як організм, стає індивідом, протягом життєвого шляху творить з себе особистість.
Відношення «людина — світ» надбудовується над відношеннями «мозок — психіка» та «буття — свідомість» й включає їх у себе. їх аналіз дає змогу зрозуміти онтогенез психіки як такий, що здійснюється на ґрунті дозрівання, освоєння значень та вчинків. Це перехід від одного рівня життя до іншого — від пристосування, через освоєння, до творчості. Системно-структурний принцип, за 0. М. Ткаченком, є узагаль-нювальним у системі інших методологічних принципів психології (детермінізму, відображення-суб'єкта, єдності психіки і діяльності, розвитку). Цей принцип спонукає розглядати психіку як детерміноване і самодетерміноване явище, що є різнорівневим осередком життя і перебуває у розвитку. Він дає підставу схарактеризувати запропонований підхід до аналізу психіки як системно-діяльнїсний і подати його результати у структурованому вигляді (табл. 4). Можна бачити, що в межах застосування кожного принципу психіка людини отримує свої взаємодоповнюючі визначення: постає явищем, включеним у безперервний процес її життя.
Системно-діяльнісний аналіз є методологією створення цієї роботи. Це позначилось і на її структурі. Зокрема, пізнавальна функція психіки є предметом розділу III, регулятивна — розділу IV, інструментальна — розділу V. Розділ II конкретизує уявлення про психіку як осередок життя. До того ж він слугує засобом систематизації відповідного емпіричного матеріалу психології.
У межах системно-діяльнісного підходу знімається протиставлення природничо-наукової і гуманітарної парадигм, про що вже йшлося у темі 1. Він передбачає поєднання їх на підставі принципу взаємної до-повнюваності.
Цей принцип стосується й методів психологічного дослідження — способів збагачення емпіричного матеріалу психології.




Смотреть другие вопросы в разделе: Загальна психологія





Все материалы размещены исключительно с целью ознакомления и принадлежат их авторам. Любое копирование строго запрещено. Если вы являетесь автором того или иного труда и не хотите, чтобы он был здесь опубликован, свяжитесь с администрацией