***
Главная » Загальна психологія » Напрями психології у XX ст.



Напрями психології у XX ст.

Стан сучасної психології визначають такі її основні напрями, як Гештальтпсихологія, біхевіоризм, психоаналіз, генетична психологія, когнітивна психологія, гуманістична психологія, діяльнісний підхід.
Гештальтпсихологія {ти. Gestalt — цілісна форма, образ) — напрям у західній психології першої третини XX ст., що висунув програму вивчення психіки як цілісної внутрішньої структури — ґештальта. Це первинна індивідуальна властивість психіки, що перебуває у відповідності з фізіологічними процесами мозку і зовнішнім світом. Такий підхід дозволив показати зумовленість сприймання співвідношенням предмета («фігури») і його оточення («фону»), з'ясувати роль інсайту (англ. insight — проникливість, збагнення) та переструктурування чуттєвих даних у мисленні (Вертгеймер [11; див.: 67]; Келер, Левін, див.: [67]). З позицій підходу, нове у психіці є наслідком реорганізації та перецентрації існуючих у ній же ґештальтів.
Ідеї ґештальтпсихології збагатили дослідження пізнавальних процесів і знайшли своє продовження у когнітивній психології.
Біхевіоризм (від англ. behaviour — поведінка) — напрям, який предметом психологічного дослідження вважає те, що підлягає методам об'єктивного вивчення. Насамперед це поведінка — сукупність зовнішніх дій людини і тварини, ланцюг реакцій на зовнішні стимули («стимул-реакція»). Засновник цього напрямку Дж.Уотсон (1878—1958) [56; див.: 67] започаткував дослідження навичок — автоматизованих дій, сформованих шляхом багаторазових повторень. Законами формування навичок (наприклад, «закон спроб, помилок і закріплення випадкового успіху») пояснювалось утворення різноманітних психічних явищ. Було також виявлено спільні для людини і тварини закономірності научіння — засвоєння набутого досвіду.
Еволюція цього напрямку зумовила появу необіхевіоризму, який також спирається на поведінковий принцип, але вже по-іншому визначає характер відношень між стимулами та реакціями й допускає наявність "проміжних змінних" між ними у вигляді очікувань, гіпотез, пізнавальних схем тощо (Міллер та ін., Скіннер, Халл, див.: [23]; Толмен, див.: [67]). Наприклад, за Б. Ф. Скіннером, научіння полягає у збагаченні досвіду організму за рахунок відповідей, що підкріплюються. Основою підкріплення є оцінка ймовірності повторення цієї відповіді у майбутньому. У сучасних варіантах необіхевіоризм прагне використати досягнення інших напрямків психології [78].
Психоаналіз — напрям, засновником якого був 3. Фрейд (1856— 1939) [58—60; див.: 67]. Він розглядав психічне життя людини як багаторівневе явище, глибинним рівнем якого є несвідоме, що має сексуальну й агресивну складові. Перша є джерелом психічної енергії (лібідо) і перебуває в конфлікті зі свідомістю. Внаслідок цього конфлікту особистість — також багаторівневе явище, інстанціями якого є: Ід (лат. it — Воно), Его (ego — Я) і супер-Его (Над-Я); Ід — носій інстинктів, що підкоряється принципу задоволення (зняття інстинктивного напруження шляхом галюцинаторного виконання бажань); Его підпорядковане принципу реальності (задоволення через пристосування до вимог світу); супер-Его — носій моральних норм, виконує функцію критики, витоки якої сягають ще дитячих вражень.
Принцип реальності і принцип задоволення несумісні між собою, тому особистість завжди перебуває у стані напруження, від якої рятується за допомогою механізмів психологічного захисту, такими, наприклад, як: витіснення (переведення того, що не відповідає принципу реальності, у зміст несвідомого), проекція (перенесення власних переживань на об'єктивну реальність), регресія (повернення на більш ранню стадію розвитку), сублімація (різні форми розрядки лібідо) тощо.
Несвідоме проявляється у свідомості опосередковано — у вигляді обмовок, описок, помилок пам'яті, сновидінь. Воно часто є причиною неврозів (від гр. \>eupov — нерв) — нестійких розладів нервової діяльності. Метод аналізу несвідомого, що застосовується при лікуванні неврозів, поясненні сновидінь, творчості, незрозумілих людині форм її поведінки, полягає у виявленні сексуального значення симптомів та звільненні від них.
3. Фрейд створив оригінальну і, як показав час, життєздатну теорію, але в основу її поклав явище, непідвладне свідомості. Тому свідомість дослідника може лише будувати припущення з приводу несвідомого та накладати його гіпотетичні ознаки на реальність людського життя. Саме довільність засад теорії й привела до численних її модифікацій {Адлер [2; 23J; Еріксон [70; 71]; Фромм [61—63; див.: 23]; Хорні [65]; Юнг [72; 73]). При цьому зміст головних понять теорії 3. Фрейда зазнав істотних змін (див.: Райкрофт [42]). Наприклад, у понятті джерела розвитку сексуальне часто розширюється до поняття біологічного і соціального (як у теоріях А. Адлера, К. Хорні, Е. Фромма), саме ж соціальне поєднується з чинниками культури не лише теперішнього, а й історичного минулого людини (теорія К. Юнга). Та все ж представників психоаналізу об'єднує визнання опозиції «несвідоме — свідомість» і пошук у відношеннях між її компонентами закономірностей розвитку та функціонування психіки. Погляди 3. Фрейда вийшли за межі психології й позначились на стані розвитку різних форм культури XX ст. Створений ним напрямок започаткував психологічну допомогу людині і тим утвердив психологію як науку, що має свою реальну практику.
Генетична (гр. yevebxt, — походження) ПСИХОЛОГІЯ — напрям, який вивчає насамперед проблему розвитку інтелекту дитини. Його засновник Ж. Піаже (1896—1980) [37, 38, див. 67] вбачає в такому розвиткові результат трансформацій операцій (від лат. operatio — дія) — зовнішніх дій дитини — з предметами. Завдяки інтеріоризації (від лат. interior — внутрішній) — процесу закономірного переходу зовнішніх дій у внутрішні — ці операції стають власне інтелектуальними структурами. Вони характеризуються рухливістю, здатністю швидко переходити від одного змісту до протилежного, що забезпечує широкі можливості їх розвитку. Якщо початковим періодом розвитку інтелекту є сенсомоторний (від лат. sensus — відчуття і motor — рух), то наступні прямо пов'язані з логікою операцій. Першим з них є період конкретних операцій — припадає на молодший шкільний вік, становлення другого періоду — формальних операцій — завершується у підлітковому віці.
На перших етапах свого інтелектуального розвитку дитина виявляє реалізм: вважає довколишні об'єкти саме такими, якими їх подають органи чуттів, а себе — за точку їх відліку. Саме звідси починається рух інтелекту до об'єктивності (визнання за об'єктами їх незалежного існування), взаємності (співвіднесення свого уявлення про світ з уявленнями інших) та релятивізму (відкриття того, що об'єкти перебувають у взаємозв'язку, а їх оцінка є відносною).
Реалізм є виявом дитячого егоцентризму — неявної розумової позиції, з якої випливають такі особливості дитячого мислення, як синкретизм (об'єднання в судженні різнорідних явищ), однопорядковість (відсутність зв'язку між судженнями), трансдукція (лат. transductio — переміщення) (перехід від часткового до часткового, минаючи загальне), нечутливість до суперечностей. Егоцентричним є й мовлення дитини: діючи з предметами, вона звертається більше до себе, ніж до іншого. За всім цим прихована нездатність дитини виконати логічні операції додавання і множення, що ними володіє дорослий. У першому випадку вона не може утворити з двох множин нову, яка складається з елементів, що належать також цим множинам (тварини = безхребетні + хребетні), у другому — знайти сукупність множин, спільну для двох множин (же-невці + протестанти = женевські протестанти).
Для того щоб подолати егоцентризм і перейти до децентрації, дитина має оволодіти внутрішніми операціями, насамперед зворотністю думки. Це відбувається під час розумової активності, коли дитина, відштовхуючись від результатів першої дії, починає виконувати дію, їй симетричну, що «повертає» об'єкт у його попередній стан. Цим вона врівноважує себе з об'єктом: він починає існувати в системі реальних координат, ефект Піаже (для дитини дві кульки з пластиліну перестають бути однаковими, як тільки одна з них, до того ж у дитини на очах, змінює свою форму) зникає. Дитина відмовляється від позиції реалізму, шукає своє місце у системі можливих точок зору на об'єкт, встановлює з ним відношення, підпорядковані принципу рівноваги.
Це результат соціалізації, яку Ж. Піаже розуміє як адаптацію дитини до соціального середовища, в процесі якої вона стає здатною до співробітництва з іншими людьми, узгодження з ними своєї точки зору на об'єкт пізнання. Така здатність формується у віці 7—8 років. До цього дитина не може знайти компроміс між протилежними процесами адаптації — асиміляцією (від лат. assimilatio — уподібнення) — пристосуванням об'єкта до суб'єкта, за якого об'єкт втрачає свої специфічні риси, і акомодацією (лат. accomodatio — пристосування) — пристосуванням раніше сформованих реакцій суб'єкта до нових способів реагування на об'єкт.
На взаємодії процесів асиміляції й акомодації ґрунтується перехід від реалізму до об'єктивності, взаємності, релятивізму. На цьому етапі з'являється зворотність думки, дитина звільняється від егоцентризму. За Ж. Піаже, переходи між періодами пов'язані з дозріванням нервових структур, які відкривають нові можливості розвитку. Час переходу (вік) може варіюватися залежно від досвіду дитини та особливостей її на-вчання.
Теорію Ж. Піаже можна вважати випадком логічного редукціонізму у психології, але за здатністю охопити і пояснити розвиток дитячого інтелекту їй немає рівних.
Когнітивна (англ. cognition — знання, пізнання) психологія— напрям, представники якого досліджують внутрішню організацію психічних процесів: сприймання, пам'яті, уваги, мислення. Вони часто вдаються до аналогій між обробкою інформації технічними пристроями (комп'ютерами) і людиною і на цій підставі створюють численні моделі психічних процесів [10]. Наприклад, сприймання подається як цикл послідовних змін, опосередкованих когнітивною картою (схемою) — психологічними і нервовими структурами, що формуються в людини з набуттям досвіду. Така схема забезпечує пошуки у пам'яті слідів минулих вражень, організованих у мозку за принципом каталогу бібліотеки [30; див. 23].
Представники когнітивної психології твердять про вирішальну роль у поведінці знань — результатів пізнавальної діяльності. На нинішньому етапі свого розвитку вона прагне об'єднання з іншими напрямками, зокрема з новітніми варіантами біхевіоризму та генетичною психологією. Гуманістична (лат. humanus — людяний) ПСИХОЛОГІЯ визнає предметом дослідження унікальну особистість, вбачаючи в ній активну, свідому істоту, яка відповідає за своє життя і прагне до втілення моральних ідеалів. Особистість потребує зв'язків з іншими людьми, відчуває необхідність постійного самовдосконалення, шукає сенс життя (Маслоу [28]; Слодобчиков, Ісаєв [53]; Роджерс [44; див.: [23]; Роменець, див.: [341; Франкл [57]; Штерн, див.: [23]).
Так, А. Маслоу джерелом психічного розвитку особистості вважає її прагнення до самоактуалізації — якомога повного вияву своїх можливостей. Це прагнення ґрунтується на потребі в самоактуалізації — «вершині» в ієрархії потреб людини, яку складають також потреби в повазі і самоповазі, потреби в любові з боку довколишніх і належності до спільності, потреби в безпеці (захист від страху і тривоги) і фізіологічні потреби (спрага, голод, продовження роду тощо). З ними щільно пов'язані пізнавальні («знати і розуміти») та естетичні потреби («сприймати прекрасне»), але вони не входять до ієрархії, є вторинними стосовно її складових. Потреба в самоактуалізації виявляється лише тоді, коли задоволені потреби, що перебувають на нижчих щаблях ієрархії. За А. Маслоу, навіть тоді, коли в людини задоволені начебто всі потреби, вона все ж відчуває неспокій доти, доки не діє так, як думає і як здатна діяти.
З позицій цього напрямку, людина може звернутися до психолога за психологічною допомогою з тим, щоб досягти нею свого ідеального Я. Саме гуманістична психологіязаявила про себе на теренах колишнього СРСР. Напевно, це стало реакцією на переважно природничо-наукову орієнтаціюу радянської психології.
ДІЯЛЬНІСНИЙ ПІДХІД об'єднує вчених, для яких психіка — функція мозку, явище, що виникає у процесах активності живої істоти и опосередковує їх своїми специфічними функціями. Цей підхід виник на ґрунті філософії марксизму — офіційної ідеології колишнього СРСР і був відмітною ознакою радянської психології. Однак і тоді, за оцінкою американського наукознавця Л. Р. Грехема, вчені «щиро створювали інтелектуальні конструкції.., які становлять величезний інтерес як видатні досягнення філософського матеріалізму» [17 J0]. До таких він відносить Л. С. Ви-готського, С. Л. Рубінштейна, О. М. Леонтьева.
Л. С. Виготському (1896—1934) належить культурно-історична теорія психіки, яка реалізувала історичний підхід до вищих психічних функцій [12]. За теорією Виготського, вищі («культурні») функції виникають на базі нижчих («натуральних»), спільних для людини і тварини, але підпорядковуються законам, що випливають із суспільного життя людини. Подібно до знарядь праці — зовнішніх засобів розвитку людства — існують внутрішні засоби, застосування яких істотно перебудовує психічні процеси. Це культурні знаки, найхарактернішим виявом яких є значення мови. Виступаючи спочатку як зовнішній засіб, що опосередковує спілкування дитини з дорослим, ці знаки шляхом інтеріоризації стають своєрідним внутрішнім інструментом, який надає людині змогу усвідомлено і довільно керувати своєю психікою. В такий спосіб асоціації перетворюються на цілеспрямоване мислення чи творчу уяву, механічна пам'ять стає словесно-логічною, імпульсивні реакції — довільними діями.
Отже, «натуральні» психічні функції стають «вищими», збагачуючись за рахунок опосередковування — використання людиною досконаліших внутрішніх засобів. Тому вищі психічні функції — це прижиттєво сформовані, соціальні за походженням, психічні процеси, які спочатку існують як форма взаємодії між людьми, а пізніше — як інтеріоризований процес, що соціально характеризує індивідуальну психіку. У своєму розвитку вони проходять соціальну і власне психологічну стадії. На останній стадії вищі психічні функції набувають вигляду автоматизованих внутрішніх операцій. Процес формування вищих функцій проходить через зону найближчого розвитку — здатність дитини у співдружності з дорослим виконувати те, чого вона не спроможна робити самостійно. Вищі психічні функції локалізуються в головному мозку як цілісно функціонуючі нервові структури. Ідеї Л. С Виготського знайшли подальший розвиток у працях таких його учнів, як О. М. Леонтьев [26], О. В. Запорожець [22], Л. І. Божович [7], П. Я. Гальперін [14], Д. Б. Ельконін [69], М. І. Лісіна [27], і стали вагомим внеском у світову психологію розвитку [77].
С. Л. Рубінштейн (1889—1960) здійснив аналіз природи психіки, виділивши два плани — онтологічний (від гр. OV(OVTO^) — суще), який розкриває сутність буття психіки, і гносеологічний (від гр. yvcooi^ — пізнання), що пояснює закономірності її пізнання [51]. З онтологічної точки зору психіка, психічне є матеріальним явищем, тоді як з гносеологічної — ідеальним, похідним від матеріального. Воно розглядається у контексті реальних відношень суб'єкта (від лат. subjectus — основа) — носія практичної і пізнавальної активності і об'єкта (від лат. objectum — предмет) — предмета його активності. Ця активність має характер соціальної за змістом діяльності, у процесі якої суб'єкт змінює об'єкт відповідно до своїх потреб, змінюючись при цьому сам. Діяльність — спосіб існування людини як суспільної істоти.
У діяльності суб'єкта відбувається психічне відображення об'єкта у вигляді образу — ідеальної форми його існування. Як і психіка загалом, цей образ є детермінованим (від лат. determinatio — обмеження, визначення) — причиново зумовленим явищем («зовнішні причини діють через внутрішні умови»). Так, особистість є цілісною системою внутрішніх умов, через які переломлюються всі зовнішні впливи. Він має рефлекторну природу, а тому охоплює і відображальні процеси мозку, і їх зовнішні вияви. Обґрунтовується думка, що головною «клітинкою», з якої має сформуватися система наукової психології, є дія. Перед психологією ставиться завдання вивчати життєвий шлях людини.
Ідеї Л. С Рубінштейна продовжили його учні: К. О Абульханова-Славська [lj, Л. І. Анциферова [4], А. В. Брушлінський [8].
О. М. Леонтьев (1903—1979) розробив психологічну теорію діяльності, до основи якої покладено проведений ним аналіз розвитку психіки у філогенезі (від гр. \|ruA,ov — плем'я, рід, вид) і соціогенезі (від лат. so-ci(etas) — суспільство і гр. yivta^ — походження) [26]. За О. М. Леонтьє-вим, кожна стадія такого розвитку є результатом ускладнення будови діяльності як форми зв'язку живої істоти з довколишнім середовищем. Психіка формується в діяльності, посідає у ній певне місце, виявляє через неї свої особливості. На відміну від тварини, людина у процесі діяльності наділяє значеннями предметний світ, унаслідок чого він постає перед нею в об'єктивному, незалежному від потреб існуванні — як образ свідомості. Значення, у свою чергу, стають формою існування свідомості, і вони, засвоюючись дитиною під час комунікативної діяльності (спілкування) з дорослим, зумовлюють усвідомлення нею дійсності. При цьому діяльність дитини має форму освоєння —- привласнення здобутків попередніх поколінь, об'єктивованих у продуктах матеріальної і духовної культури.
До складу індивідуальної і суспільної свідомості входять чуттєві образи («тканина свідомості») і значення. Перші несуть в собі чуттєву інформацію про дійсність, другі — узагальнені відомості про неї. Крім цього, індивідуальній свідомості притаманний особистісний смисл, а саме унікальне ставлення людини до світу і самої себе. З діяльністю пов'язане й становлення особистості — людини як суб'єкта соціальних стосунків. Людина демонструє активність, що характеризує її як особистість, коли вибирає серед сукупності своїх діяльностей основні, виявляючи тим самим своє ставлення до світу.
Для О. М. Леонтьева був принципово важливим шлях психологічного аналізу: від діяльності до психіки. Це відмінна ознака діяльнісного підходув психології [5; 16].
У рамки діяльнісної парадигми (від гр. гсаросдіуца — приклад, взірець) вписується й теорія психічного розвитку в онтогенезі українського психолога Г. С Костюка (1899—1982).
За теорією, психічний розвиток зумовлюється єдністю біологічних (спадкового, яке визначає анатомо-фізіологічну будову організму) і соціальних (матеріальних і духовних цінностей, доступних дитині) умов [24; 25]. Від них залежать індивідуальні і типологічні відмінності у психіці людини, але провідну роль у психічному розвитку відіграє навчання і виховання — спеціально організоване засвоєння дитиною надбань попередніх поколінь. Дитина вибірково сприйнятлива до соціальних умов, саме ж середовище змінюється для неї у зв'язку з дозріванням, визначеним генотипом (від гр. yevoC, — походження і тип), ростом інтелектуальних можливостей, виникненням нових видів діяльності. Єдність біологічного і соціального виявляється у взаємозв'язку дозрівання, навчання і виховання.
За Г. С Костюком, психічний розвиток відбувається нерівномірно (є фази прискорення й уповільнення), еетерохронно (в той час як розвиток одних прискорюється, інших — уповільнюється), шляхом надбудови нових структур над уже утвореними. При цьому первісні психологічні структури формуються за участю безумовно-рефлекторних механізмів дитини. Нові структури виникають через диференціацію — виокремлення якихось елементів, й інтеграції — їх нового об'єднання. Між новими та вже існуючими структурами виникають суперечності, які стають рушійними силами психічного розвитку (це може бути розходження між новими потребами дитини і досягненим нею рівнем володіння засобами, необхідними для їх задоволення).
На певному етапі онтогенезу формуються психічні властивості: розумові, емоційні, вольові, моральні, трудові; характерні риси свідомості й самосвідомості дитини. Якщо до цього вона характеризувалась як індивід — носій природних психофізіологічних властивостей, то відтепер — і як особистість. її характеризує свідомість, самосвідомість та несвідоме, активність у процесах спілкування і діяльності.
Г. С. Костюк визнавав і "спонтанний характер психічного розвитку", але загалом розробив суто детерміністичну теорію, яка знайшла втілення у колективній праці його учнів [13].
На думку академіка В. А. Роменця, на кожному етапі історії психології (міфологічному, філософському і науковому) людина, щоразу зосереджуючись на певному компоненті вчинку, здійснює самопізнання закономірним чином: спочатку зводить психіку до ЇЇ виявів, потім освоює її як реальність і, зрештою, здійснює процес її цілеспрямованого пізнання (див. табл. і, 2).
XX ст. (табл. 3) щодо цього має свої відмінності: вчинок заявляє про себе післядією, яка виконує особливу культурно-історичну функцію у психології — спонукає людину до рефлексії (від лат. reflexio — відображення). Самопізнання трансформується у самоаналіз. Відтак людина знову звертається до себе, але вже на рівні історичного самоусвідомлення, що відкриває перед нею шлях до самостворення.
Відбувається це в ході розвитку культури XX ст. Якщо ж розглядати напрямки психології, то вони «ніби втратили предмет своєї дисципліни у наукових пошуках, психологія має повернутись до самої себе» [34, 102]. Для цього вона із сціентистської (від лат. scientia — знання, наука) має перетворитися на гуманістичну, тобто культурно-історичну.
Очевидно, психологію майбутнього очікує поява нових теорій — ланок безперервного процесу пізнання людиною самої себе.

Смотреть другие вопросы в разделе: Загальна психологія





Все материалы размещены исключительно с целью ознакомления и принадлежат их авторам. Любое копирование строго запрещено. Если вы являетесь автором того или иного труда и не хотите, чтобы он был здесь опубликован, свяжитесь с администрацией