***
Главная » Загальна психологія » Формування засад наукової психології



Формування засад наукової психології



Цей етап, за В. А. Роменцем, пов'язаний із дійовим компонентом вчинку. Дія розуміється тут як активність, що спрямована на певну мету {ціль), здійснюється за допомогою якихось засобів і втілюється своєрідним способом. Дія має тенденцію переходити у вчинок та нести в собі тягар його змісту.
Цільовий аспект дії репрезентовано в теоріях, що вбачають у психіці пристосувальні функції. Причому одні з них склали психологію як природничу науку, інші — психологію як науку про суб'єктивний досвід.
Психологія як природнича наука — це теорії, об'єднані розумінням причинної зумовленості психічних явищ і їхньої ролі у процесі адаптації (лат. adaptatio — пристосовувати) організму до середовища. До того ж вони підкреслюють виняткове значення руху — різноманітних зовнішніх виявів активності організму у виникненні та функціонуванні психіки. Засновниками теорії такого плану були Ч. Дарвін, /. М. Сеченов, І. П. Павлов.
Ч. Дарвін (1809—1882) започаткував цей напрямок своїм еволюційним вченням, яке виклав у 1859 р. у праці "Походження видів шляхом природного добору" [19]. На підставі узагальнення емпіричного матеріалу природознавства вчений показав, що фізичні здатності живої істоти є результатом еволюції (від лат. evolutio — розгортання), яка здійснюється шляхом природного добору — виживання і відтворення організмів, найкраще пристосованих до умов середовища. Цей добір відбувається в процесі боротьби за існування, причому перевагу над іншими отримували не лише найсильніші, а й найрозумніші істоти.
Спадкове закріплення найкращих ознак відбувалося внаслідок статевого добору: сильніші фізично і психічно особини мали змогу обирати кращих статевих партнерів (закон «боротьби за самицю») і залишати витриваліших нащадків. Статевий добір став також механізмом виникнення індивідуальних відмінностей між живими істотами, адже закріплювалися різноманітні форми поведінки та психічні явища, що регулюють їх. Предметом спадковості при цьому є насамперед рух. У статті «Вияв емоцій у людини і тварини» [68] Ч. Дарвін твердить, що рух, котрий часто повторюється і через який емоції демонструють свою пристосувальну функцію, закріплюється у міміці й пантоміміці тварин і через незліченну кількість поколінь проявляється у виразних рухах людини.
На ґрунті еволюційного виникло рефлекторне вчення І. М. Сеченова (1829—1905). У праці «Рефлекси головного мозку» [52] (1863) він розглядає психічні явища як конкретний механізм взаємодії організму з довколишнім середовищем. Дія такого механізму відбувається за рахунок мозку як органа психіки та м'язових рухів, за участі яких лише й може існувати психіка. Тому навіть найскладніші психічні1 явища за своїм походженням є рефлексами — відповідями на зовнішні подразнення. Вони завжди починаються з дії цих подразників і супроводжуються більш чи менш виразними рухами м'язів. Психіка виконує регулятивну функцію: за допомогою м'язових рухів приводить організм у відповідність з впливами середовища. М'язові відчуття є джерелом інформації про часові та просторові властивості середовища, на їх ґрунті виникають спочатку елементарні, а згодом складні форми мислення.
Отже, психіка виникає, вдосконалюється у рефлекторній діяльності організму і виявляється в ній. З цих позицій воля є результатом багаторазового повторення та закріплення одних і тих самих дій, мислення — рефлексом із загальмованим, а пристрасть — із підсиленим закінченням. На відміну від Р. Декарта І. М. Сеченов поширив принцип рефлексу на всі без винятку вияви психіки, що дало змогу розглядати її як предмет суто наукового, на той час фізіологічного, вивчення.
Ідеї /. М. Сеченова плідно застосовувались у працях його учнів [6], широко використовувались радянською психологією.
І. П. Павлов (1849—1936) створив вчення про вищу нервову діяльність, де розкрив принципи роботи головного мозку людини і тварини [35]. Він, слідом за /. М. Сєченовим, поширив ідею рефлексу на всю поведінку живих істот. Головним механізмом поведінки, твердив Павлов, є умовний рефлекс, що виникає підчас зближення в часі незначущого («умовного») та біологічно значущого («безумовного»), найчастіше харчового, подразника. Між нервовими центрами, що відповідають цим подразникам, у корі головного мозку утворюється слід — тимчасовий нервовий зв'язок. Умовний подразник виконує в цьому разі функцію сигналу — повідомлення організмові про необхідність реагування, а безумовний — функцію підкріплення — забезпечення умовного рефлексу. Тепер умовний подразник уже сам викликає відповідну реакцію організму. Нові умовні рефлекси утворюються на основі вироблених раніше. Так постають складні і водночас гнучкі нервові механізми пристосування організму до змін середовища. У тварини ці механізми складають першу сигнальну систему, що регулює їхню поведінку шляхом переробки інформації від органів чуття. У людини, завдяки слову («сигналу сигналів»), є друга сигнальна система, яка створює практично необмежені можливості її поведінки.
Теорію /. П. Павлова викладено у сучасних американських підручниках з психології [79). Вона справила великий вплив на біхевіоризм і до кінця 50-х років визначала характер досліджень у радянській психології. Це був період фізіологічного редукціонізму (від лат. reductio — повернення) — зведення психічних явищ до фізіологічних. У будь-яких виявах людської психології вбачалася дія механізму умовних рефлексів. Власне психологічна проблематика у цей час відійшла на задній план. Якщо справедливою є думка про те, що цінність теорії визначається часом, упродовж якого вона зупинила рух науки, то вчення •/. П. Павлова вона, безперечно, стосується.
Психологія як наука про суб'єктивний досвід є опозицією спробам природничо-наукового пояснення природи і сутності психіки. її представники наголошували на її доступності самоспостереженню, або інтроспекції (від лат. introspectare — дивитися всередину). Помітний внесок у розробку цього напрямку здійснили В. Вундт, У. Джеме, В. Дільтей.
В. Вундт (1832—1920) закликав вивчати внутрішній, безпосередній досвід — те, як уявляється людині її зовнішній досвід, опосередкований практикою пізнання. У такий спосіб стверджувалося паралельне існування внутрішнього і зовнішнього світу — позиція, що дістала назву психофізичного паралелізму. У своїх численних працях В. Вундт відшукову-вав закони суб'єктивної сфери, які потім застосовував для пояснення змісту як елементарних, так і складних психічних явищ1. Засадовим у тлумаченні психіки він зробив поняття про аперцепцію (від лат. ad — до і perceptio — сприймання) — внутрішню структуру, що організовує і психічне життя людини, і її поведінку.
В. Вундт створив першу у світі психологічну лабораторію (1879), де разом з учнями експериментально досліджував суб'єктивні реакції людини на різні подразники, асоціації, пасивні та активні стани свідомості [див.: 66]. Проте складні психічні явища (мислення, волю) він вважав непідвладними експериментові і застосовував до них історичний підхід. Учений став засновником створення психології народів — науки про особливості психічного життя представників різних культур.
У. Джеме (1842—1910) вбачав завдання психології у вивченні свідомості — мінливого потоку вражень, які йдуть від відчуттів та думок [20]. Свідомість має біологічні функції і разом з іншими психічними явищами, зокрема емоціями, слугує пристосуванню людини до навколишнього світу. Вона є функцією мозку і підпорядковується діям рефлекторного принципу. Та все ж свідомість має власну активність і може спрямовувати нервові процеси так, щоб вони приводили до найсприятливіших для неї результатів. Вона характеризується своїми станами, кожний з яких глибоко індивідуалізований, фактично є виявом самосвідомості — уявлення людини про саму себе. Джемсові належить також ідея про існування різних рівнів самосвідомості та зв'язок свідомості з самооцінкою — результатом зіставлення людиною якихось своїх якостей аналогічними якостями інших людей.
У своєму прагненні віднайти основи свідомості У. Джеме ставить під сумнів її існування. Проте, за оцінкою В. А. Роменця, він, як ніхто інший, детально схарактеризував її структуру.
В. Дільтея (1833—1911), як і В. Вундта та У. Джемса, бентежить, що психіку важко розглядати лише як «суб'єктивне» явище. У зв'язку з цим він обґрунтовує думку про існування двох психологій: пояснювальної та описової [див.: 67). Перша, як і природничі науки, які вона наслідує, пояснює психічні явища, відшуковуючи їх причини та розчленовуючи на окремі складові. Друга, а саме її позиції відстоює В. Дільтей, проголошує цілісний підхід до людини, притаманний гуманітарним наукам. Описова психологія має вивчати зміст духовного життя людини, співвідносячи його зі світом культури. Метод такого вивчення — пізнання зв'язку між психічними явищами шляхом проникнення у внутрішній досвід через самоспостереження та переживання. Саме з описовою психологією пов'язується майбутнє науки.
За схемою В. А. Роменця (див. табл. 2), теорія В. Дільтея стосується способу, а не мети дії як компонента вчинку. Проте вона доповнює характеристику психології як науки про суб'єктивний досвід, що й зумовило її виклад поряд з теоріями В. Вундта та У. Джемса.
Ідеї цього вченого знайшли подальший розвиток у працях Е. Шпрангера [див.: 67]. Саме В. Дільтей започаткував поділ психології на природничу та гуманістичну, який може бути застосований для характеристики і її нинішнього стану.
Акцент на засобі як аспектові дії поклав початок теоріям, які за визначальну харктеристику людської психіки брали творчість — здатність виходити за межі безпосередньо даного і відкривати його новий зміст. Ґрунтовну теорію такого плану створив харківський учений О. О. Потебня (1835—1891).
Предметом його досліджень стала мова — засіб спілкування між людьми, вироблений народом у процесі історії. У праці «Думка і мова» [40] розглядається її зв'язок з думкою — теоретичним пізнанням дійсності. Він реалізується через слово — одиницю мови, що складається зі звукової частини, внутрішньої форми і значення. Провідну роль у думці відіграє внутрішня форма слова — позначене й усвідомлене уявлення про конкретний предмет чи явище. На перших етапах розвитку мислення слово є засобом поєднання членороздільного звука з образом — чуттєвим уявленням. Ускладнення внутрішньої форми слова зумовлює появу поняття — узагальненого уявлення. У міфологічному мисленні має місце нерозчленованість образної і поняттєвої сторін слова, в художньо-поетичному — переважає образ, у науковому — поняття. Звертаючись до сучасної йому психології, О. О. Потебня відшуковував у психічному житті людини дію законів асоціації та аперцепції.
Дослідження адаптивного і творчого моментів у людській психіці зумовили наступний крок історичного самопізнання людини. Вчинкова природа психіки заявила про себе способом дії. На перший план наукової психології виступила проблема особистості. У ході пошуків її розв'язання сформувалися напрямки психології.

Смотреть другие вопросы в разделе: Загальна психологія





Все материалы размещены исключительно с целью ознакомления и принадлежат их авторам. Любое копирование строго запрещено. Если вы являетесь автором того или иного труда и не хотите, чтобы он был здесь опубликован, свяжитесь с администрацией