1. Держави на території Китаю

Історія Китаю V-V1 ст. подібна до історії Західної Римської імперії того ж періоду. Тут так само наймані війська зробили декілька державних переворотів. Стародавня Китайська імперія розпалася на князівства, що ворогують між собою. Сусідні кочові племена, що жили на північ і захід від Китаю, почали проникати в глибинні райони країни, розорюючи її. Було зруйновано безліч зрошувальних споруд, населення Китаю скоротилося у декілька разів, спустіли колись багаті міста. Лише в кінці VI ст. відбулося об’єднання Китаю [7].
Після недовгої боротьби на початку VII ст. владу захопив полководець Лі Юань. Оголосивши себе імператором, він поклав початок майже трьохсотрічному правлінню в Китаї династії Тан. Імператор, що отримав титул Сина Піднебіння, керував всією державою за допомогою двох канцлерів, декількох міністрів і майже мільйона чиновників. Його величезна армія вела успішні грабіжницькі війни. У залежність від Китаю на довгий час попали Корея і В'єтнам. До середини VIII ст.. Танська династія контролювала більшу частину Великої шовкової дороги – важливої караванної дороги, яка вела з Центрального Китаю до Середньої Азії і сполучала його з різними країнами Азії.
На початку 70-х років IX ст. в Китаї сталося декілька страшних засух. Гинули урожаї. Селянам нічим було платити податки, яких вимагали землевласники і імператор. Почалися селянські повстання. Розрізнені виступи переросли в 874 р. у велику селянську війну, що охопила північний схід країни. Повстанців очолив торговець злитиму Хуан Чао. Селяни вбивали чиновників, знищували міста як центри несправедливої, на їх думку, місцевій владі [5].
У 884 р. повстання було остаточно пригнічене, а його керівник покінчив життя самогубством. Унаслідок селянської війни 874-884 рр. господарство прийшло до занепаду, безліч міст були зруйновані. Держава різко ослабла, що привело до падіння династії Тан. На початку X ст.. Танська імперія розпалася на декілька самостійних володінь.
Протягом наступного п'ятдесятиліття в Китаї йшли міжусобні війни. На півночі країни змінилося п'ять династій. Цей час називали «періодом п'яти династій і десяти царств» [6].
Лише у 960 р. Китай знову був об'єднаний полководцем Чжао Куан Інем, який проголосив себе імператором династії Сун (960-1279). Столицю нової імперії перенесли в Бян'цзін (сучасний Кайфін). Імперія Сун охоплювала не всі землі імперії Тан. Приамур'я і велику частину долини Хуанхе захопили кочівники кидані. На цих землях вони створили свою імперію Ляо. Від слова «кидань» відбувається і само назва Китай. Так позначали Північний Китай, а Південний називали Сун.
На початку XIII ст. імперію Ляо розгромили чжурчжені – жителі Приамур'я: осілі землероби, мисливці і скотарі-кочівники. Біля північних кордонів імперії Сун вони створили могутню імперію Цзін. Сунська армія виявилася не в змозі відстояти незалежність країни. У 1127 р. чжурчжені захопили су якусь столицю Бяньцзін. Імператор попав в полон до чжурчженям, пощастило врятуватися лише його синові [5].
За угодою 1142 р. чжурчженям відійшов Північний Китай, а Сун визнала себе васалом чжурчженьського імператора і зобов'язалася платити йому велику данину (250 тис. злитків срібла і 250 тис. сувоїв шовку).
У XIII ст. Китай увійшов до складу Монгольської імперії. У Китаї правив внук Чингисхана – Хубілай, засновник монголо-китайської імперії Юань (1279-1368), столицею якої став Ханбалик (сучасний Пекін).
В середині XIV ст. спалахнуло повстання червоних пов'язок. Одним з його керівників був чернець Чжу Юан'чжан. У 1368 р. Чжу Юаньчжан оголосив себе імператором династії Велика Мін (1368-1644). Столицею імперії стало місто Інтянь (сучасний Нанкин), а пізніше – Пекін [3].
Після завоювання незалежності від монголів в Китаї почалося відродження господарства. Землі, відібрані селянами під час визвольної війни, були закріплені за ними. Ті, хто обробляв покинуті поля, тимчасово звільнялися від податків. Щоб збільшити кількість робочих рук, на волю відпустили всіх рабів. За державні кошти в країні відремонтували тисячі гребель. Площа оброблюваних земель розширилася майже вчетверо, а врожайність виросла майже втричі.
Успішно розвивалися ремесла. Найпоширенішим було виробництво шовкових і бавовняних тканин, паперу, скла, фарфору. З великим розмахом велося будівництво палаців, храмів, мостів, фортець [2].
Династія Мін, що зміцнилася, вела успішні війни з монголами. Частина монгольських ханів визнала себе васалами Китаю. Сусідній Тибет став союзниками китайців. Китайський флот приборкав японських піратів. На початку XV ст. імператор організував сім крупних морських експедицій, під час яких китайський флот побував в Індонезії, Індії, Аравії і навіть в Східній Африці. Були складені детальні карти морського побережжя Південно-східної і Південної Азії. Ці морські походи сприяли розвитку торгівлі Китаю з країнами, розташованими в басейні Індійського океану.

2. Імператорська влада

Верховна влада належала імператору, якого китайці називали «Сином Неба». Його воля була для них законом. Жив він у превеликих розкошах — мав десятки, а то й сотні палаців, тисячі слуг, музикантів, наложниць. Проте в обстановці запеклої боротьби за владу небагато імператорів померло своєю смертю [6].
Китайського імператора (і сам Китай) символізував міфічний дракон. Китайці, на відміну від європейців, уважали дракона добрим і корисним для людей. Він, мовляв, приносить дощі й рятує від посухи. Китайці навіть відзначали щороку свято дракона.
Китайський імператор радше нагадував папу римського, ніж європейського монарха. Йому належало «мовчки сидіти на троні — і не більше». Основним його обов'язком було виконувати ритуал, пов'язаний із культом Неба, щоб цим забезпечити підданим мир і добробут. Армію у походи він не водив — це робили його генерали [7].
У XV ст. імператор Юнле переніс свою столицю в Пекін і там побудував для себе Заборонене місто. Відтоді правителі Китаю жили в цьому найбільшому у світі палаці, куди мали доступ лише найдовіреніші урядовці. Імператори повністю відгородилися від народу мурами Забороненого міста.
Громіздкий державний апарат лежав у Китаї важким тягарем на плечах народу. Всюдисущі чиновники стали настільки звичними, що китайці навіть підземний світ вважали своєрідною канцелярією.