***
Главная » Политология » История политической мысли Нового времени



История политической мысли Нового времени

Источник: доклад пользователя ArLita
1. Відродження: суть та вплив на розвиток політичної думки. В XIV-XVI ст. починаються соціально-економічні процеси, які в підсумку приводять до формування в Європі індустріального суспільства. Незадоволення католицькою церквою переросло в Реформацію. Її діячі в різних країнах (М.Лютер, Т.Мюнцер, Ж.Кальвін) сприяли зміцненою світського розуміння держави, виникають ідеї рівності всіх людей перед законом. Світогляду церкви окремі мислителі цього періоду протиставляють віру в людину – творця. Центральною проблемою стає проблема співвідношення держави і особи.
Епоха Відродження – період у культурному та ідейному розвитку країн Західної та Центральної Європи (в XIV-XVI ст.). Це період переходу від середньовічної культури до культури Нового часу. Відмінні риси світогляду епохи Відродження: антифеодальний в своїй основі, світський характер, звернення до культурної спадщини античності, ніби його “Відродження” (звідси і назва епохи).
Філософська та політична думка Відродження пройшла три періоди розвитку:
1) Гуманістичний, або антропоцентричний (сер. XVI- сер. XV ст.) в якому людина з притаманними їй особливостями буття стає в центр концепцій соціально-політичного розвитку;
2) Неоплатонічний (сер. XV – перша третина XVI ст.) пов’язаний з постановкою проблем буття, в тому числі соціального;
3) Натуралістичний (сер. XVI – початок XVII ст.), що характеризується намаганням застосувати закони природи до пізнання соціальної дійсності.
Нікколо Макіавеллі (1469-1527). Італьянський політичний діяч і мислитель в своїх творах “Князь” і “Роздуми” аналізує концепцію людини. Головним стимулом поведінки він вважає інтерес, який виявляється в бажанні людини зберегти своє майно і набути нової власності. Приватновласницький інтерес передує людській турботі про честь і почесті. Мислитель вказував, що невикоріненний егоїзм людської природи з усією необхідністю вимагає введення державної організації як вищої сили, що може поставити його у вузькі межі. Звідси випливають передумови диктатури суспільного договору.
Макіавеллі розглядав релігію як явище соціального життя, без якого суспільство немислиме, оскільки релігія як форма суспільної свідомості забезпечує духовну єдність народу та держави. Він стверджував, що християнство перебуває у великій невідповідності з повсякденним життям, а його етичні засади непридатні для зміцнення держави. Йому імпонували древні релігії обряди яких супроводжувалися жорстокістю і кровопролиттям.
Розглядаючи політику як автономну галузь людської діяльності, Макіавеллі зазначав, що вона має свої цілі і закони, незалежні не лише від релігії, а й від моралі. Головним критерієм політичної діяльності, мета якої – зміцнення держави, є користь і успіх у досягненні поставлених завдань. Політичний результат повинен досягатись будь-якими засобами, в тому числі з допомогою обману і відкритого насильства. Його ідеал державного устрою – сильна, жорстоко централізована республіка де владарюють представники народу, молодої буржуазії та виборний глава держави, який враховуючи негативні якості людини від природи, повинен бути “лисом, щоб бачити гадів і левом, щоб нищити вовків”. Відрив учення Макіавеллі від історичного контексту породив так званий феномен макіавеллізму – зневажання нормами моралі та етики при досягненні політичних цілей.
Важливе значення має введення Макіавеллі у політичну науку загального поняття “держава” як загального політичного стану суспільства, його певної політичної організації. Держава стає особливою соціальною системою, яка передбачає ту чи іншу конфігурацію панування і підкорення.
Виділяючи дві форми держави – монархію і республіку, він надавав перевагу останній. В республіканському Римі Макіавелі вбачав приклад стійкості держави яка грунтується на роз’єднанні політичної влади, коли народні збори є засобом обмеження влади нобілітету і одночасно конституційним “виходом” народу до правителя. Пізніше ці положення були розвинуті Локком та Монтеск’є у теорії розподілу влади.
Утопічний соціалізм. В XVI-XVII ст., в суспільно-політичній думці Західної Європи з’являється радикально новий концептуальний напрямок в основі якого лежить модель соціалістичної держави. Соціалізм – форма суспільно-політичного устрою заснована на колективній власності на засоби виробництва та його результати.
Томас Мор (1478-1535) – засновник утопічного соціалізму. Він був лордом-канцлером короля Великої Британії Генріха VIII, але будучи переконаним католиком, вийшов у відставку, після того як король розірвав відносини з папським престолом. Головним твором Томаса Мора є “Утопія” – книга, що складається з двох частин. В першій частині описуються соціально-політичні відносини Англії XVI ст. Т. Мор критично ставився до існуючих порядків, вказував на непомірний гніт який приходилося терпіти народові зі сторони невеликої кількості знатних людей. Він вважав закони Англії надто суворими, а головною причиною усіх соціальних негараздів вважав приватну власність. У другій частині “Утопії” Т. Мор описує одноіменну державу, засновану на принципах свободи і рівності. Головними відмінними рисами цієї держави є: відсутність приватної власті, республіканська форма правління, загальнообов’язковий труд, мала кількість законів, зневажливе відношення до золота і грошей, віротерпимість.
Томазо Компанелла (1568-1639) продовжив розвиток ідей утопічного соціалізму. Своє життя Компонелла віддав боротьбі за незалежність Італії. Твір “Город солнца” дуже схожий на “Утопію”: немає приватної власності, труд обов’язковий для всіх, республіканський лад.
Ідеальні конструкції Т. Мора і Т. Компанелли були утопічними оскільки втілення їх в життя було об’єктивно неможливим та й самі автори не бачили шляхів досягнення своїх ідеальних цілей.
Жан Мельє (1664-1733) був першим в ряду нового покоління прибічників ідей утопічного соціалізму. Ж. Мельє написав твір під назвою “Заповіт” в якому він гнівно критикує феодальні порядки у Франції XVIII ст., виступає проти кріпосницької експлуатації та нічим не виправданих привілеїв дворянства. Ж. Мельє вважав що всі біди народу пояснюються його оманою, яка використовується дворянством в своїх корисних інтересах. Він критикує релігію за те, що вона підтримує такий стан речей. Соціальній нерівності він протиставляє ідеї природних прав та рівного масштабу свободи. Ж. Мельє пропонував організувати життя суспільства на комуністичних засадах.
В якості шляхів досягнення справедливого соціального устрою він вказував на просвітництво, розповсюдження правильних уявлень про взаємовідносини людей, висвободження від догматів християнської моралі. На ряду з цим і на відмінну від своїх попередників Т. Мора і Т. Кампанелли, він відкрито закликає до озброєної боротьби проти тиранів.
Ідеї утопічного соціалізму отримали подальший розвиток у творах Мореллі, Мабли, Бабьофа.

2. Просвітництво. Логічним продовженням ідей, висловлених мислителями епохи Відродження, стали суспільно-політичні погляди мислителів епохи Просвітництва, що виникло в Європі на рубежі XVII-XVIII ст. Цей загальнокультурний рух як ідеал висував утвердження на Землі “царства розуму” шляхом поширення знань. В основу процесу пошуку нових підходів до дослідження природи і характеру держави і права, були покладенні принципи раціональності, закономірності.
Проблема співвідношення особи, суспільства і держави стає основним пунктом роздумів представників новочасної політичної думки. Загальною концептуальною основою для вироблення того чи іншого варіанту розв’язання проблеми стали теоретичні конструкції “природних прав” людини та “суспільного договору”. Згідно з ними людська особистість від народження завжди володіла і володіє сумою невідчужуваних природних прав. Для створення певної гарантії їхнього дотримання та ефективної реалізації людське співтовариство укладає вільну угоду – суспільний договір про створення держави.
Найвідомішими мислителями епохи просвітництва є: Ф. Бекон, Т. Гоббс, Дж. Локк, Т. Джеферсон, Ш. Монтеск’є , Руссо, Вольтер, Гольбах.
Френсіс Бекон (1561-1626 рр.) представник Просвітництва. В обгрунтуванні походження держави і права Бекон стояв на позиціях мислителів Нового часу, які намагалися звільнити поняття про державу та право від містичних намулів і розмежувати істини науки від поглядів релігії.
Бекон зазначав, що при зверненні до джерел права апеляція до Бога має сенс, якщо він ототожнюється з “природним законом” або “природним розумом”. Тому слід залишити надприродність і керуватися практикою та розумом.
Природний шлях виникнення державної влади за Беконом, реалізується через розростання сім’ї або завдяки завоюванням. Основи права, за Беконовою теорією, такі: людей об’єднує справедливість, “справедливість полягає в тому, щоб не робити іншому того, чого не бажаєш собі”. Це принцип буржуазного права і коли хтось чинить несправедливість заради власної вигоди, інші вбачаючи в цьому небезпеку для всіх, об’єднуються і приймають закони для захисту від несправедливості. Загальнодержавна законність, з точки зору Бекона, виявляється не тільки в підпорядкаванні дій судів на місцях одному законові, а й в обмеженні влади короля законом. Цими міркуваннями в політичну науку були закладені дві раціональні думки, які знайшли подальше теоретичне доопрацьовування і практичну реалізацію: про необхідність розмежування властей та статус конституційної монархії.
Бекон визнавав закон об’єктом боротьби між різними суспільними групами. Якщо закон “загрожує інтересам більш чисельної і сильної групи людей, то це угруповання знищує закон”. Закон, таким чином, може існувати лише спираючись на силу.
Сила ж виступала у Бекона як основа міжнародного права. Так, у взаєминах між державами він проповідував стан ”війни всіх проти всіх”. Бекон розрізняв справедливі і несправедливі війни. Справедливою є наступальна війна заради знищення тиранії, а війна, яка б велася для збереження її, навіть шляхом оборони – несправедлива.
Томас Гоббс (1588—1679). Свої політичні погляди він виклав у трактаті “Про громадянина” (1642) та книзі під назвою “Левіафан, або матерія, форма і влада держави церковної та громадянської” (1651).
На думку Гоббса, для природного людського стану властива жорстока “війна всіх проти всіх”. В інтересах загального добробуту та соціального миру людям необхідно відмовитися від своїх політичних прав та перенести їх на державу, яка, виражаючи спільну волю всіх, зможе примусити кожного не порушувати “статус кво”, дотримуватися прийнятого рішення. Державу Гоббс визначає як “єдину особу”, воля якої складає в собі волю всіх. Це не означає, що нею має бути обов'язково одна особа – верховним сувереном може бути і “зібрання осіб”, – головне, щоб влада була абсолютно, єдиною і неподільною.
Гоббс наділяє державу необмеженими повноваженнями стосовно своїх громадян, крім права на життя. Він виходить з того, що верховна влада (окремої людини або зібрання осіб) ніякою угодою зі своїм народом не пов'язана, бо підданці уклали угоду не з нею, а між собою, “кожен з кожним”, а тому вона не несе ніякої відповідальності перед ними. Концепція Гоббса цілком виключає будь-яку форму контролю над верховною владою з боку суспільства; нема нікого, хто міг пред'явити до неї якісь вимоги, а тим більше притягти до відповідальності за її дії. Суверенові належать усі види влади, він не підлягає суду, стоїть вище законів, адже всі вони встановлені ним самим.
Для того щоб не поширювалися думки і вчення, які можуть підривати суспільну стабільність, однією з найважливіших функцій держави стають контроль і регламентація духовного життя. Гоббс вважає не тільки можливим, але й необхідним введення цензури над книгами, проповідями, зверненнями до народу.
Відмова індивідів від політичної свободи й передання прав верховної влади над собою державі повинні, на думку Гоббса, якось стримати зіткнення політичних інтересів різних партикулярних груп, забезпечити безпеку підприємницькій діяльності та приватновласницьких прав індивідів, створити, нарешті, сприятливі умови для економічного зростання.
Видатний англійський філософ і політичний мислитель Джон Локк (1632-1704) розробив ліберальну концепцію суспільно-політичного устрою. Можливість поступального руху вперед без соціальних потрясінь і громадянських воєн, “модернізації без революції” теоретично обгрунтована Локком у “Двох трактатах про правління” (1688) – його основній політичній праці.
Суть локкової концепції полягає в тому, що він постулює нерозривну єдність і взаємозалежність основних політичних та економічних прав людини. Виводячи, як і Гоббс, загальну необхідність державної організації з потреби гарантії економічних прав індивідуумів. Локк рішуче розходиться з ним у трактуванні питання про те, як держава забезпечує виконання цієї гарантії (тобто у способах досягнення цієї мети). На відміну від Гоббса у Локка при переході з природного стану в державний природні права і свободи не втрачаються (переходячи до держави), а зберігаються при індивідах.
Політичні права громадян (що випливають з їхніх природних прав) стають обмежувачами повноважень держави, перепоною для будь-якого замаху з її боку на економічну свободу і власність приватних осіб. У моделі ж авторитарної модернізації Гоббса відмова від політичної свободи стає для індивіда “платнею” за економічну та особисту безпеку, яку повноцінно гарантувати може лише абсолютна (і необмежена) влада держави. Економічне зростання, особливо у перехідні епохи, можливе, на думку прихильників авторитарної парадигми, тільки за умови приборкання політичних амбіцій різних партикулярних груп суспільства, суворого обмеження і контролю політичної та духовної свободи індивіда.
Локк же виходить з того, що цілковиті гарантії індивідуальної економічної свободи є можливими лише при підкріпленні її свободою політичною. Втративши політичні права, особа втрачає і гарантії своєї економічної самостійності, ставить під загрозу своє життя і власність. Адже абсолютна влада може, якщо вважатиме це за потрібне, у будь-який момент замахнутися і на матеріальний добробут громадян.
Саме тому створення державності у Локка пов'язане з відмовою лише від небагатьох, строго “відмірених” повноважень, пов'язаних з тією чи іншою охороною власності, життя і свободи. Та воно не пов'язане з відмовою від своїх власних прав як таких (у тому числі від права контролю над владою, вільного політичного волевиявлення і т.ін.). Дихотомія “особа” – “держава” розв'язується Локком, без сумніву, на користь першого елемента. Права людини переважають над будь-якими державними правами; сама держава створюється тільки з метою кращого втілення і гарантованого захисту цих прав особи. Тому громадянин зобов'язаний підкорятися державі до тієї пори, поки вона не починає загрожувати його основним інтересам.
Щоб уберегти людину і суспільство від необгрунтованих зазіхань з боку державної влади, гарантувати захист від можливого деспотичного її використання, Локк пропонує розділити публічно-владні повноваження держави між різними її структурними елементами, які повинні обмежувати й урівноважувати один одного. Законодавчу владу має бути віддано загальнонаціональним представницьким зборам (парламенту), а виконавчу –королю або кабінетові міністрів. При цьому законодавча влада повинна бути обмежена дією нею ж встановлених законів, застосування яких залежить вже не від неї, а від виконавчої влади.
Ідеї Локка заклали концептуальні підвалини ліберальної парадигми політичної думки нових часів. Уперше в новочасівській теорії так виразно прозвучала теза про те, що “соціального миру” можна (і треба) досягти за рахунок не тоталітаризації державної влади, а її внутрішньої диференціації та самообмеження.

3. Французькі просвітники. Концепція розподілу влади одержала подальший розвиток у творчості французького філософа-просвітителя Шарля Луї Монтеск'є (1689–1755).
У своїй основній праці “Про дух законів” (1748) він стверджує тезу про те, що гарантією політичної свободи індивідуума можуть бути тільки розподіл і взаємна незалежність законодавчої, виконавчої та судової влади. Будь-яке їхнє сполучення однієї з одною являє для політичної свободи безпосередню загрозу. Так, при сполученні в одних руках законодавчої та виконавчої влади стає можливим створення спеціальних тиранічних законів “для того, щоб також тиранічно їх застосовувати”. При поєднанні законодавчої та судової влади життя і свобода громадян опиняться під владою сваволі”. Коли ж “судова влада буде поєднаною з виконавчою владою, то суддя одержить можливість стати гнобителем”. Більше того, на думку Монтеск'є, навіть у тому випадку, коли органи, які здійснюють різні влади, перебувають у руках хоча й різних, але належних до одного стану осіб, свобода також перебуває в небезпеці.
Для забезпечення свободи необхідні ще, крім розподілу влади, й певні гарантії, які надають права одній владі зупиняти іншу “щоб не було можливості зловживати владою, за якої різні влади могли б стримувати одна одну”.
Конкретний конституційний проект Монтеск'є полягає в тому, щоб законодавчою владою наділити парламент, який складається з двох палат –верхньої та нижньої, аристократичної та народної. Нижня палата, будучи представництвом народу, базується практично на загальному виборчому праві. Верхня палата є представництвом панства і має спадковий характер. Виходячи з ідеї розподілу й рівноваги влад, Монтеск'є розглядає обидві палати як рівноправні заклади, які повинні стримувати і угамовувати один одного: особливо збори панства, наприклад, повинні “будуть мати право скасовувати рішення народу, так само як і народ має право скасовувати їхні рішення”. Виконавча ж влада має бути зосередженою в руках короля. Рівновага між виконавчою та законодавчою владами повинна досягатися у такий спосіб, щоб перша мала право припиняти дію законів, затверджених законодавчими зборами, а також визначати час скликання і тривалість засідань цих зборів. Разом з тим законодавчі збори повинні мати можливість визначати межі діяльності виконавчої влади, контролювати виконання прийнятих ними законів.
Обмеження владних повноважень кожної влади полягає тепер не просто у забезпеченні ними різних сфер діяльності, але й у тому, що в разі необхідності вони можуть стати на перешкоді виконанню рішень одна одної (але без права заміни чужого рішення своїм рішенням). Просте обмеження сфер діяльності доповнюється ще й контролем за діями один одного. Крім того, відносна самостійність кожної влади тепер додатково гарантована тим, що кожна з них має власний суттєво відмінний порядок формування.
Загальний зміст ліберальної конституційної програми Монтеск'є полягає у пошуках прийнятого компромісу між трьома основними силами суспільства: народом, королівською владою, дворянською верхівкою. Механізм розподілу влади, запропонований Монтеск'є, не тільки приборкував політичні амбіції кожного елемента тріади, але й пропонував прийнятне їхнє сполучення, яке забезпечувало безконфронтаційну модернізацію “за загальною згодою”. Хоча конкретний проект Монтеск'є так і не було реалізовано, загальні принципи організації влади на базі внутрішніх “стримувань і противаг” стали фундаментом ліберального владно-політичного концепту.
Видатний мислитель епохи Просвітительства (XVIII в.) Жан-Жак Руссо (1712-1778) при розв'язанні проблеми співвіднесеності особи, суспільства і держави на перше місце поставив суспільство, його інтереси і потреби. У своїй праці “Про суспільний договір, або принципи політичного права” (1762) Руссо запропонував радикально-демократичний варіант договірної концепції походження суспільства і держави. Суспільний договір, на його думку, не може бути угодою про обрання уряду або угодою, за якою одна сторона обіцяє підкоритися, а друга – владарювати. “Замість конкретної особи кожного того, хто договорюється, цей акт асоціації одразу створює моральне і колективне ціле, складене зі стількох членів, скільки збори мають голосів, – ціле, яке одержує через цей самий акт свою єдність, своє спільне “я”, життя і волю”.
Тому індивід повинен підкорятися ”загальній волі”, якщо його приватні інтереси розійшлися з суспільними. Адже якщо взяти суму волевиявлень конкретних осіб і відкинути від них “взаємознищуючі крайнощі”, то “внаслідок складання решти розходжень постає загальна воля”.
Суспільство як універсальне “моральне і колективне ціле” стає джерелом і носієм усякої влади.
У цьому плані Руссо багато в чому спирається на ідею народного суверенітету, що була висловлена численними мислителями передмодернізаційної епохи значно раніше від нього.
Народний суверенітет для Руссо стає перш за все виразом колективної (“загальної”) волі, яка принципово не може бути ні поділеною, ні передорученою будь кому. Звідси йде різке заперечення ліберальних рецептів організації публічно-владних структур (принципу розподілу влади і депутатського представництва). На думку Руссо, суверенітет, який “є тільки реалізацією загальної волі, не може ніколи відчужуватися”, а сам його носій, який “є не що інше, як колективна істота, може бути представлений лише самим собою”. Тому Руссо не приймає всі представницькі форми правління. Суверенітет, за Руссо, є загальною волею, а “воля не може бути представленою”, ”це або та ж сама воля, або вже інша”. Тому народні депутати “не можуть бути представниками народу, вони лише його комісари; вони нічого не можуть ухвалювати остаточно; усякий закон, який народ не ратифікував особисто, не дійсний; це навіть не закон”. Так само рішуче Руссо відкидає принцип розподілу влади: “воля або є загальною, або нею не є; вона являє собою волю народу як цілого або – тільки однієї його частини”.
Альтернативу системі ліберальної державності має становити, на думку Руссо, система послідовного народоправства. Оскільки інститут представництва може суттєво спотворити волю народу, то прийняття законів (реалізація законодавчої влади) повинно спиратися на безпосереднє і загальне народне волевиявлення шляхом референдуму (плебісциту).
Уряд як виконавчий орган не є чимось самостійним. Він виконує волю суспільства, будучи лише посередником між ним і народом як сукупністю підданців. Руссо таким чином, істотно перебудовує загальну композицію влади. Ліберальна схема передбачає тріаду “особа – суспільство – держава”, де лімітованим (залежним) елементом є держава, проміжним – суспільство, а визначальним – особа. Він пропонує інший розподіл “суспільство – держава –особа”, де лімітованим і залежним елементом є особа, проміжним – держава, а панівним – суспільство.
Радикально-демократична парадигма влади Руссо є антитезою парадигми ліберальної демократії. Її побудовано на запереченні самостійної ролі особи у суспільстві, повному підкоренні її “громадському цілому”. Руссо вимагає, щоб кожна людина стала нічим і могла б діяти лише вкупі з іншими. Виявлена референдумом “загальна воля” стає обов'язковою для всіх, у тому числі для тих, хто опинився у меншості. Останні повинні “покаятися” за попередньо сповідуванні погляди й уніфікуватися з іншими або залишити країну.

4. Політико-правові вчення в німецькій класичній філософії. Імануіл Кант (1724-1804) – родоначальник німецької класичної філософії. Важливе місце в його теоретичній спадщині посідають праці з соціально-політичних, історичних і правових проблем: “Ідея загальної історії у всесвітньо-громадському плані”, “Відповідь на запитання: що таке Просвітництво?”, “До вічного миру”, “Метафізика звичаїв”. Характеризуючи свою епоху як вік просвітництва Кант проголосив, що найважливішою проблемою для людського роду, розв’язати яку змушує сама природа, є досягнення загального правового громадянського суспільства. Він підкреслював, що громадський устрій у кожній державі мусить бути республіканським, розуміючи під цим “устрій, який встановлюється, по-перше, відповідно до принципів свободи членів суспільства (як людей), по-друге, відповідно вихідного положення про залежність усіх (як підлеглих) від одного загального законодавства і, по-третє, відповідно до закону рівності всіх (як громадян держави)”. Побудову правової держави Кант вважав не у революційних діях через насилля, а в поступальних реформах, які б перетворювали деспотичне управління в правову громадську державу. Важливе місце у вченнях Канта посідали проблеми війни і миру. За Кантом вічний мир – це таке ж першочергове завдання всесвітньо-історичного прогресу, як і встановлення всезагального правового громадянського стану. Право він трактував як вияв практичного розуму.
Важливою ланкою в ланцюгу вчення Канта є визначення переваги моралі над політикою. Отже Кант ішов у тому самому напряму що і Гольбах, який сформулював ідеал політики, заснованої на моралі. Кант виділив такі головні причини, що завжди призводять до аморальності політики: захоплення чужих територій і пошук виправдань для такої політики; заперечення своєї провини у скоєних злочинах, дія за принципом “розділяй і володарюй”.
Кант всебічно обгрунтував політичну доктрину лібералізму. Проблему держави і права досліджував через призму погляду на людину як істоти розумної, внутрішньо вільної, яка в своїх вчинках керується винятково законами моралі і совісті. Ідея Канта – верховенство яке тісно пов'язане з республіканською формою правління.
Еволюцію від ліберальних до консервативних ідей обґрунтовує в своєму вченні Георг Вільгельм Фрідріх Гегель (1770-1831). На ранньому етапі своєї діяльності він поділяє політичні ідеї Французької революції (“Конституція Німеччини”), в подальшому (“Філософія права”) Гегель докорінно змінює свої погляди. Виводячи право із свободи волі, він просліджує процес його перетворення на закон. Свобода особи реалізується в праві приватної власності, в правовій рівності людей. Поняття право використовується Гегелем в наступних основних значеннях:
право як свобода ("Ідея права");
право як новий ступінь і форма свободи ("особливе право");
право як закон ("позитивне право").
У гегелівському вченні трьома формоутвореннями вільної волі відповідно трьома основними ступенями розвитку поняття права є абстрактне право, мораль і моральність. Вчення про абстрактне право включає в себе проблематику власності, договору і неправди, вчення про мораль – зміст намір і провину, наміри і благо, добро і совість вчення про моральність – сім'ю, громадянське суспільство і державу Гегель розробив свою концепцію держави на противагу, з одного боку, революційному демократизмові Руссо і якобінців, а з другого – реакційно-реставраторському державознавству, яке прагнуло абсолютизувати феодальні структури держави, позбавляло їх динамізму. Усунення теократії і забезпечення незалежності державної влади від церкви Гегель вважав одним із найважливіших завоювань нового часу.
Гегель розрізняє громадянське суспільство і державу. Державу він вважає основою громадянського суспільства. Елементи громадянського суспільства –система потреб, відправлення правосуддя, поліція і корпорація. Структура громадянського суспільства визначається трьома станами: землевласники, промисловці (фабриканти, торговці, ремісники) і чиновники. Формування громадянського суспільства, якого не було в античності і середньовіччі, пов'язане з утвердження буржуазного ладу. Гегель підмітив цей суттєвий факт новітнього соціально-економічного розвитку і філософськи висвітлив щодо проблеми держави, права, політики.
До теоретичних заслуг Гегеля належить також чітка принципова постановка питання саме про взаємозв'язок і співвідношення (а не просто відмінність) соціально-економічної і політичної сфер громадянського суспільства і держави. Держава, за Гегелем, – це ідея розуму, свободи і права. Ідея держави, за Гегелем, проявляється трояко: по-перше, як безпосередньо діяльність у вигляді індивідуальної Держави (мова тут йде про державний лад, внутрішнє державне право); по-друге – у відносинах між державами (зовнішнє державне право); по-третє у всесвітній історії.
Щодо політичної влади, на думку Гегеля, вона поділяється на законодавчу, виконавчу і владу господаря. Гегель критикує демократичну ідею народного суверенітету й обґрунтовує спадковість конституційного монарха. Пояснюючи характер компетенції монарха, він зазначає, що у влаштованій конституційній монархії вся об’єктивність державної справи визначається законами, а монарху залишається лише приєднати до цього своє суб'єктивне “Я хочу”. Гегель відстоює принципи публічності дебатів у палатах станових зборів, свободу друку і публічних повідомлень. У цілому свій політичний ідеал – конституційну монархію – він конструює, орієнтуючись на компроміс між дворянством і буржуазією, на можливість поступової мирної зміни зверху існуючого тоді в Німеччині напівфеодального ладу буржуазії.
Характеризуючи в цілому політичні погляди Гегеля, слід зазначити, що в умовах напівфеодальної Німеччини він займав історично прогресивні позиції, обґрунтовував необхідність буржуазних перетворень, розвивав помірковані буржуазії погляди, був прибічником конституційної монархії і законності, буржуазних прав і свобод, приватної власності і свободи договорів, буржуазної реформи судів тощо. Представники німецької класичної філософії зробили значний внесок у розуміння таких вузлових понять політичної думки, як "держава", "правова держава" (Кант), "громадянське суспільство", "розподіл влад" (Гегель) та ін. Їхні погляди постали як власне доктриальні виклади підвалин буржуазного права, буржуазної держави і влади.

Источник: контрольная работа пользователя KITRAYA
Розвиток ринкових відносин поступово знімало покривало таїнства і надприродності з громадських відносин, колись накинуте релігією, і оголювало реальні механізми взаємовідносини людей. Пов'язаний з епохою Відродження, процес відокремлення індивіда і становлення його як самостійного суб'єкта історичної творчості створив передумови для формування громадянського суспільства, що протистоїть державі. Тепер учасниками політичного процесу стають держава - суспільство-особистість.
Зазначені зміни вплинули і на розвиток політичної думки. Період Нового часу ознаменував собою початок радикальної трансформації існуючих підходів до політики. Саме на цьому етапі відбуваються становлення політичної науки, насамперед її предмета і методу, виокремлення закономірностей розвитку політики, в чому особлива заслуга належить Н. Макіавеллі, якого заслужено вважають «батьком» політичної науки, і Ш, Монтеск'є, який намагався виявити стійкі взаємозв'язки політичного розвитку .
Культивується принципово новий погляд на політику: на зміну схоластичному тлумаченню політики, який спирається на віру у божественний характер держави і влади, приходить раціонально-критичне розуміння її. Через критику метафізичних висновків і оцінок політики, апріорно заданих релігійними нормами, і схоластичного дедуктивного методу відбувалося становлення традиції об'єктивного аналізу політичних реалій. Звернення дослідників до аналізу політичної практики дозволило подолати нормативний характер політичних суджень, змінило спрямованість еволюції політичних ідей. Тепер мислителі не займалися конструюванням ідеальних моделей держави, а більше прагнули зрозуміти і пояснити природу існуючих політичних відносин.
Родоначальником політичної науки, як ми вже зазначили, був визнаний видатний італійський філософ і соціолог Нікколо Макіавеллі (1469 - 1527). Цей факт відбив визнання його заслуг у розвитку політичної влади. У роботах «Государ» (1513) і «Роздуми про першу декаду Тита Лівія» (1520) він сформулював предмет і метод політичної науки.
Перше, що він зробив - обгрунтував автономність і самостійність політичної сфери і політичних знань, що мають власну логіку, відокремивши політичну науку від теології, філософії і моралі. Предметом політичної науки Н. Макіавеллі вважав владу в усіх її проявах.
Друге, що привніс в політичну науку Н. Макіавеллі-це метод. До нього релігійна схоластика не розмежовував об'єктивні факти та судження про них. Н. Макіавеллі ввів політичний реалізм, що складається в прямому спостереженні за фактами - за поведінкою політичних лідерів, мас, за їхньою взаємодією. Політику він вивчав як соціальну реальність, тим самим перенісши політику зі сфер уявного і бажаного в площину об'єктивного і реального. Н. Макіавеллі зауважив: «Мені здалося більш прийнятним слідувати дійсної істини речі, ніж своїй уяві».
З ім'ям Н. Макіавеллі пов'язане нове бачення природи політики як сфери прийняття стратегічних рішень. Його роботи «Роздуми про першу декаду Тита Лівія» і «Государ» є обгрунтуванням технології прийняття ефективних рішень. Очистивши політику від моралі і релігії, він виявив реальні механізми її еволюції - інтереси людей. Політика, з точки зору Н. Макіавеллі, є целеполагающую діяльність людей, в якій вони намагаються реалізувати свої інтереси і потреби. Природа політичних змін визначається тим, якою мірою задоволені інтереси тих чи інших соціальних груп. Прийняття та реалізація політичних рішень повинні враховувати два важливі чинники: принцип відносності та компоненти ефективного лідерства.
Зміст принципу відносності полягає в постійній взаємодії мети, засобів і ситуації. У кожен конкретний момент вони відносні один одного: вибір засобів відносний ситуації, оцінка результату відносна коштів, нарешті, мета, засоби і ситуація повинні співвідноситися між собою. Політичний реалізм Макіавеллі висловився в тому, що він визначив моральність як сферу абсолютного, а політику як сферу відносного і підкреслив: не слід сферу політики оцінювати мірками абсолютного. Політик, за Н. Макіавеллі, не може керуватися моральними нормами, оскільки вони лежать за межами сфери відносного.
Багато в чому ефективність прийнятих рішень залежить від лідера. У цьому відношенні До Макіавеллі був одним з перших, хто створив модель ефективного стилю лідерства. Західні аналітики виділяють чотири складових ефективного лідерства: 1) підтримка лідера його прихильниками, 2) взаєморозуміння між лідером і підлеглими (підлеглі повинні знати, що вони можуть очікувати від свого лідера, і розуміти, що він очікує від них), 3) воля до виживання , якою повинен володіти лідер, 4) мудрість і справедливість, зразком яких повинен бути лідер для своїх прихильників.
У політичній теорії Н. Макіавеллі можна знайти практично весь набір методів досліджень, які згодом стали використовуватися в політичній науці: психологічний, історичний, антропологічний, соціологічний і т. д. У його роботах були позначені і певною мірою вирішені найбільш суттєві проблеми політології: проблема влади та природа політики; співвідношення держави і громадянського суспільства; проблема еліт і лідерства; політичні режими та їх еволюція і т. д.
Одна з найбільш істотних проблем політичної практики в Новий час полягала в пошуках основ стабільності і помірного «змішаного» правління. У цьому сенсі представляє інтерес теорія Н. Макіавеллі про кругообіг політичних форм. Циклічний розвиток політичних форм обумовлено обмеженістю наявних ресурсів у кожної з них. Досягаючи досконалості, політична форма починає хилитися до занепаду, оскільки змінюються умови її функціонування. Виділяючи три погані (тиранію, олігархію і анархію) і три хороші (монархію, аристократію і демократію) форми, Н. Макіавеллі зазначав наявність переваг у кожної в конкретних ситуаціях. Він енергійно розвивав аристократичну ідею «змішаного» правління і наполегливо стверджував її в історії політичної думки.

Помітно зрослі можливості людини у перетворенні навколишньої дійсності вимагали формування іншої картини світу, нових смислів діяльності індивіда. Колишні смисли задавалися християнською мораллю і закликали людини до покірності і смиренності. Процес секуляризації обшественно життя зумовив пошук нових пріоритетів і переваг серед існуючих цінностей. Перехід суспільства до цінностей раціоналізму, свободи та громадянської рівності був підготовлений ідеологами епохи Просвітництва.
З другої половини XVH в. розпочався процес становлення ідеологій, які створювали нову картину світу, відмінну від колишньої систему смислів людської діяльності, ефективних способів організації суспільного життя і технології її змін. У рамках цінностей і переваг лібералізму, консерватизму і соціалізму політична думка намагалася визначити природу держави, а також виявити конкретні політико-організаційні та конституційно-правові форми забезпечення помірного правління.
Політична теорія лібералізму, що стала історично першою формою ідеології, у своїх побудовах виходила з цінностей природного права, свободи особистості і, отже, ідеї обмеженого втручання держави в життя громадян. Реалізація ідеалу вільної особистості припускала наявність механізму, здатного забезпечити здійснення природних і невідчужуваних прав особистості (по Лок-ку, «права на життя, свободу і власність»). Таким інструментом в лібералізмі визнавалося держава. Природа і сенс держави трактувалися в контексті суспільного договору, укладеного вільними громадянами для захисту і якнайповнішої реалізації їх природних прав. Державотворення розглядалося як гарантія рівних можливостей для кожного в реалізації прав і свобод. У такій інтерпретації держава уявлялося як торжество людського розуму.
Проте сенс суспільного договору розумівся неоднозначно. Так, Т. Гоббс (1588 - 1679) в «Левіафанів» аналіз природи держави починав з протиставлення природного, «природного» в людині і суспільного. Вважаючи свободу природним станом, простором природних відносин, в якому розгортається діяльність індивідів, Т. Гоббс вимагав підпорядкувати влади держави нічим не скуту свободу, що веде до загальної ворожнечі й насильства, а також передати природні права і свободи народу державі - єдиному, хто здатний приборкати природні пристрасті людей. Однак не тільки природна ворожнеча, неприборкана «війна всіх проти всіх», а й інші природні почуття, такі, як страх смерті, тривога за близьких і своє благополуччя, спрага внутрішнього і зовнішнього спокою, змушують людей шукати захисту у влади. За Т. Гоббсом, держава творить громадянське суспільство, встановлює порядок, цівілізуя суспільство та його членів.
Для того, щоб приборкати інстинкти, гарантувати громадський порядок і права громадян, самі громадяни повинні передати всі права і свободи державі в ім'я власної безпеки. Т. Гоббс був прибічником абсолютистської державності. Він розвивав концепцію сильної королівської влади, встановлення якої сприяв після смерті О. Кромвеля.
Дж. Локк (1632 - 1704) також виходив у визначенні природи держави з протиставлення природно-природного та цивільного-цивілізованого. Він помічав, що «ті, хто об'єднані в одне ціле і мають спільний встановлений закон і судові установи, куди можна звертатися, і які наділені владою вирішувати спори між ними і карати злочинців, перебувають у громадянському суспільстві, але ті, хто не мають такого судилища ... все ще знаходяться в природному стані, при якому кожен ... сам є суддею і початком ...».
На відміну від Т. Гоббса, Дж. Локк був прихильником правової державності. Він вважав, що громадяни, створюючи держава, виходять із загальної для всіх користі - переваг інтеграції індивідуальних зусиль і гарантій з боку держави природних прав особистості. Держава та суспільство зв'язані договором і довірою, заснованими на моральному порядку, знанні і право. Тим самим дозволялося протиріччя природного (в людині) і розумного (в політиці). Держава охороняє природні права громадян; суспільство стримує природні спонукання влади до панування; влада приборкує природні інстинкти людини.
З метою запобігання можливості поглинання суспільства та індивіда державою Дж. Локк запропонував ідею поділу влади на законодавчу і виконавчу. Законодавча влада має більш високий статус, ніж виконавча, оскільки визначає політику держави.

Надалі в рамках ліберальної традиції пошук конкретних політиці-організаційних форм помірного правління привів до створення Ш. Монтеск (1689 - 1755) теорії поділу влади. Потреба в фрагментації влади виникає, по Ш. Монтеск 'є, з природи людини, з його схильності до зловживання владою. Влада повинна мати свою межу і не загрожувати правам і свободам громадян. Ш. Монтеск розділив владу на три гілки: законодавчу, виконавчу, судову. Однак за статусом вони були нерівнозначні.
Згодом правова концепція «невідчужуваних» прав людини та ідея суспільного договору як основи утворення держави доповнилася концепцією федеральної республіки як особливої ​​форми «змішаного правління» Дж. Медісона (1751 - 1836). Американська революція, скасувавши стану і привілеї, визнала народ як єдине джерело влади. Дотримання принципів безпосередньої демократії створювало грунт для формування в суспільстві двох фракцій: більшості і меншості. Більшість, що знаходиться при владі, прагне і далі обмежити права меншості.
Для подолання тиранії більшості Дж. Медісон запропонував систему збалансованого розподілу влади в суспільстві, що виключає прояви, з одного боку, крайностей автократії, олігархії та демократії, з іншого - тиранії, диктатури і анархії. Вимогам справедливого розподілу політичної влади між різними соціальними верствами в більшій мірі, по Дж. Медісон, відповідає федеральна республіка, оскільки в ній, по-перше, заміщення державних посад здійснюється через загальнонаціональні вибори, по-друге, громадяни на виборах делегують свої повноваження державного управління компетентним співгромадянам, і, по-третє, помірність республіканського правління обумовлюється механізмом «стримувань і противаг», який не дозволяє владі концентруватися в руках групи осіб.
Концепція * стримувань і противаг »Адамса, Дж. Медісона і Гамільтона є подальшим розвитком теорії поділу влади Ш. Монтеск 'є. У американських «федералістів» всі три гілки влади (законодавча, виконавча і судова) рівноцінні, що забезпечує їм можливість контролювати і стримувати один одного.

Ліберальна ідея суспільного договору як основи утворення держави і концепція «природних і невідчужуваних» прав і свобод людини піддавалися критиці з боку основоположника радикалізму Ж.-Ж. Руссо (1712 - 1778) і родоначальника консерватизму Е. Берка (1729 - 1797).
Ж.-Ж. Руссо виходив з існування якоїсь гомогенної (єдиної) волі народу. Існуюче держава не є політичного цілого, оскільки захищає інтереси приватних власників, а сама держава закріплює нерівність, в якому «хижацтво багатіїв, розбій бідняків», нестримні пристрасті всіх породжують «безперервні війни». Суспільний договір не змінює природи держави.
«Англійський народ, - стверджував Ж.-Ж. Руссо, - був вільний тільки протягом одного дня, коли він обрав свій парламент. Після цього народ живе в рабстві, він - ніщо ». Отже, народ, якщо він хоче бути вільним, не повинен добровільно підпадати під ярмо процедур прийняття рішень, заснованих на поділі влади. «Будь-який закон, який народ сам« особисто »не стверджував, ніщо, порожнє місце, він - не закон», - зауважував Ж.-Ж. Руссо.
Загальна воля може бути виражена тільки безпосередньо самим народом. «Замість окремої особистості кожної Договірної, - підкреслював він, - цей акт асоціації негайно створює моральне і колективне ціле, складене із стількох членів, скільки збори має голосів, - ціле, яке отримує шляхом цього самого акту свою єдність, своє загальне я, життя і волю ». Отже, старе держава необхідно зруйнувати і створити на його місці нове, що виражає волю більшості. І кожен громадянин повинен підкорятися волі більшості, інакше його примусять силою бути вільним. Створена таким чином політична асоціація людей («політичне тіло») функціонує на основі безпосереднього правління всього народу.
Політичні ідеали Ж.-Ж. Руссо зробили помітний вплив на подальший розвиток політичної думки і практики. Проте їх вплив був суперечливим. Окремі ідеї, наприклад, про народ як єдине джерело влади, стали основою демократичного конституційного держави. Інші ж положення його політичної теорії породили політичний радикалізм, запозичений ідеї революційного зламу держави з його брехливим принципом поділу влади, заміни його народним самоврядуванням.

Ковсерватівная політична думка виходила із заперечення ідеалів індивідуалізму, раціоналізму і прогресу, висунутих епохою Просвітництва і Французької революцією 1789 р. В основі навколишнього світу лежить життєвий початок, не підвладне обмеженому розуму людини. Це життєве початок виражається в системі інститутів, норм, звичаїв, традицій, які забезпечують цілісність суспільства. Існуючі в суспільстві політичні інститути є відображенням природного ходу подій. Отже, щоб не допустити руйнування суспільства як життєздатної системи, не слід втручатися в самореалізацію життєвого початку. Засновником консерватизму вважається Е. Верк, який сформулював свої ідеї в «Роздумах про Французьку революцію». Він критикував ідею природного права і концепцію суспільного договору, вважаючи, що держава є результат природної еволюції.
Соціалістична політична думка була неоднорідною: вона представлена ​​як ортодоксальним напрямом, так і реформістським. Ортодоксальна традиція представлена ​​роботами К. Маркса, Ф. Енгельса, В. І. Леніна, які трактували природу держави вкрай однобічно, як знаряддя політичного панування економічно домінуючого класу. Виходячи з цього, передбачалося, що знищення приватної власності та руйнування буржуазної держави відкриє дорогу в «царство свободи». Проте вважалося, що відмирання держави як такої відбуватиметься через встановлення диктатури пролетаріату і лише потім почнеться перехід до громадського самоврядування. Механізм та принципи функціонування держави диктатури пролетаріату виводилися з розуміння соціалізму як антипода капіталізму. Наслідком такого підходу стало заперечення досягнень буржуазної демократії та ліберальної політичної думки: ідеї суспільного договору, принципу поділу влади, відділення політики від інших сфер життя суспільства, формування громадянського суспільства і т. д.
Альтернативне (реформістський) напрям представляли ідеї Е. Бернштейна і Л. Гуміловіча, які критикували класичний марксизм, доводячи його класову обмеженість та невідповідність нових умов існування західного суспільства. Останнє помітно змінилося в силу інтеграції в економічну і політичну систему раніше відчужених незаможних класів, у тому числі пролетаріату.

Збільшений рівень життя помітно послабляв класові конфлікту і дозволяв проводити в суспільстві перетворення на основі реформ, а не революцій.
Поступове вирівнювання соціально-економічних, політичних відмінностей змінює природу держави. Воно все більше виступає в ролі патрона та арбітра між роботодавцем і найманим працівником. Так формувалася ідея соціального партнерства, що перейшла потім в концепцію соціальної держави. Соціал-демократична думка змогла поєднати ідеї ліберальної демократії з принципами соціальної справедливості і рівності. Життя підтвердило високу ефективність політичної філософії соціал-демократії; для цього достатньо звернути увагу на рівень і якість життя таких країн, як Швеція, Норвегія, Австрія, Швейцарія, які сповідували реформістські політичні ідеали.
Новий етап у розвитку політичної думки пов'язаний зі становленням соціології як самостійної дисципліни. Роботи О. Кота (1798 - 1857), Е. Дюркгейма (1858 - 1917), Г. Спенсера (1820 - 1903) сприяли розумінню соціальних механізмів еволюції, виявлення закономірного характеру суспільного розвитку. Порівняльно-історичний метод дозволив розкрити соціальні передумови розподілу влади, розвитку політичних режимів і інститутів. В орбіту аналізу політичних процесів включалися фактори, раніше не приймалися до уваги: ​​зростаюча внутрішня диференціація суспільства, викликана прогресуючим поділом праці; духовні фактори (колективні уявлення, вірування), міжнародні відносини і т. д.

Смотреть другие вопросы в разделе: Политология





Все материалы размещены исключительно с целью ознакомления и принадлежат их авторам. Любое копирование строго запрещено. Если вы являетесь автором того или иного труда и не хотите, чтобы он был здесь опубликован, свяжитесь с администрацией