***
Главная » Политология » Политическая социализация человека



Политическая социализация человека

Источник: доклад пользователя Hope567
Що розуміється під політичною соціалізацією? Політична соціалізація – це процес становлення і розвитку політичної свідомості і політичної поведінки людини. Отже, політична соціалізація – це входження людини в політику. В цілому це входження людини в політику, політичні відносини соціалізації можна звести до двох моделей.
Перша модель – "підкорення" розвинена в концепції Т. Гоббса. Він вважав, що найпершою характеристикою природи людини є вічне і нескінченне бажання однієї влади за іншою, що окрема людина нерозумна, егоїстична, нездібна справитись зі своїми пристрастями, і тому її підкорення монопольній владі є єдиною альтернативою анархії, "війні всіх проти всіх".
Друга модель "інтересу" пов'язана з іменами А. Сміта, Г. Спенсера, У. Годвіна. ЇЇ суть – інтерес є тим соціально-політичним механізмом, який приводить в рух, в політику. При цьому людина робить тільки те, в чому бачить свій інтерес. До цього висновку можна додати, що інтереси, на нашу думку, цілком справедливо називають рушійною силою, "мотором" діяльності людей. Повною мірою це належить до політичних інтересів.
У сучасних умовах ідея "підкорення" кардинальній модифікації практично не піддається, змінився лише її мотив. У Д. Белла, У. Мура, С. Ліпсета – це потреби управління, у Дж. Роулса, К. Дженкса – досягнення більшої рівноправності, у Р. Даля, У. Корнхаузера – сїіикісіь демократії. Перша модель "підкорення" найрішучіше була реалізована в командно-адміністративній системі соціалізму, тобто в підкоренні окремої людини державі чи еліті.
Сучасні дослідники другої моделі виходять з того, що інтереси людини рухають вперед політичний процес, роблячи людину активним суб'єктом політики. До цього можна додати, що політичні інтереси – це специфічний прояв різноманітних за своїм змістом неполітичних інтересів. Наприклад, збільшення верстви підприємців може відбуватися виключно на економічній основі. Бізнес зацікавлений в певній фінансовій, кредитній, податковій і т.д. політиці держави. Він робить свій вибір в політиці, починає підтримувати ті партії, тих депутатів, лідерів, той уряд, які здібні матеріалізувати його прагнення в політиці і законодавстві.
Ряд дослідників розглядають політичну соціалізацію як "політичну підтримку", формування позитивних установок, добровільне прийняття громадянами політичних цілей і цінностей існуючої політичної системи. Так, Д. Істон, Дж. Денніс вважають, що політична соціалізація – це процес розвитку, в якому особистість набуває політичної орієнтації. Ця точка зору поділяється і рядом російських соціологів і політологів (3. Я. Баталов, Е. Б. Шестопал, В. А. Щегорцов), а також українськими (В. Г. Антоненко, Ф. М. Кирилюк).
Політична соціалізація особи в умовах становлення Української держави. Інтерес громадян до політики спричинений насамперед демократизацією суспільного житія в Україні. Наші вітчизняні політологи визначають наступні загальні умови політичної соціалізації особи в Україні:
1.Відбувається перехід від регіонально-залежного статусу України до створення самостійної держави. В суспільних відносинах поєднуються елементи тоталітарного й демократичного устроїв, різноманітні, нерідко протилежні політичні інтереси й потреби людей, які включаються в політичне життя й відповідно реалізують свої позиції.
2.Відбувається перехід від адміністративно-командної економіки до ринкових механізмів регулювання економічного життя.
3.Процес політичної соціалізації особи відбувається в умовах наявності багатопартійності, певної невизначеності ідейних позицій кожної з партій, що ускладнює політичний вибір громадян.
4. Соціальну диференціацію громадян поглиблює кризовий стан суспільства (погіршення життєвого рівня великої частини населення, розчарування і т.д.).
5.Попередні суспільні ідеали для більшості людей утратили світоглядну орієнтацію, а формування нових перебуває на стадії оновлення.
Аналізуючи розвиток особистостей у нашій країні київський вчений Е. Головаха виділяє три головні їхні типи. Перший тип – особистість розвинена в суспільстві, вона не виокремилася із системи традиційних суспільних зв'язків і, природно, засвоїла колективістську ідеологію. Цей тип переважав упродовж усієї її соціалістичної історії аж до початку періоду "застою". Особистість другого типу відчужена від суспільства. Третьому, "перехідному", типові властива виразна амбівалентність, тобто подвійне ставлення до перспективи дальшого демократичного перетворення суспільства, поєднання елементів як демократичного, так і тоталітарного розвитку.

Источник: курсовая работа Ласковой Александры
Політична соціалізація являє собою процес взаємодії влади та індивіда, що відображає рівень політичної самостійності учасників політичного життя. З одного боку, політична соціалізація відображає міру переходу вимог та приписів політичної системи у внутрішню структуру особистості у формі засвоєних нею політичних ролей і функцій, прийнятих цінностей і стандартів політичного життя. З іншого боку, вона характеризує сформованість політичних позицій індивіда, що дозволяють вибірково засвоювати пропоновані владою політичні цілі та цінності. Взаємодії влади та індивіда можуть бути засновані на діалозі, консенсусі або конфлікті, що обумовлюється типом політичної культури, що домінує в суспільстві, її однорідністю або існуванням різнорідних субкультур всередині неї. Ступінь культурної однорідності поряд з історичними, національними традиціями, конфесійної середовищем, при відомому вплив економічних і соціальних відносин, дозволяє виявити найбільш стійкі риси політичної соціалізації конкретних товариств. У західній політології на основі характеру політичних цінностей і норм, розпорядчих індивідам певні зразки політичної поведінки, виділяються декілька типів політичної соціалізації.
Гармонійний тип політичної соціалізації передбачає наявність культурної однорідного середовища, зрілих демократичних традицій і громадянського суспільства, які забезпечують поважний діалог індивіда й влади. Подібним чином можна охарактеризувати британо-американську культуру. Влада і індивід прихильні загальноприйнятим ідеалам, нормам і цінностям, що дозволяє новим поколінням безболісно входити в політичне життя.
У країнах Західної Європи переважає плюралістичний тип політичної соціалізації, якому властивий опосредующий характер взаємодії особистості з владою. Існування значного числа різнорідних субкультур передбачає початкову політичну соціалізацію індивіда в межах ідеалів і цінностей своєї культурно-етнічної групи чи партії. Однак наявність конфесійно-культурного різноманіття не перешкоджає досягненню консенсусу учасників політичної взаємодії завдяки існуванню єдиного культурного «коду», представленого цінностями ліберальної цивілізації (свободою, приватною власністю, індивідуалізмом, правами людини, демократією, плюралізмом і т. д.), відповідного високому рівню життя більшості соціальних груп. Прихильність ідеалам лібералізму історично забезпечувала здатність індивіда сприймати цінності інших політичних субкультур, рухливість і мінливість політичних пристрастей.

Товариства незахідних цивілізації характеризуються конфліктним типом політичної соціалізації. Високий рівень бідності більшості населення, жорстка прихильність індивіда місницькі цінностям клану, роду, племені завжди утруднювали досягнення згоди між носіями різних цінностей і владою. У цих суспільствах висока ступінь політичного насильства через значну культурної неоднорідності. Засвоєння індивідом місницьких цінностей і норм політичного життя відбувалося і відбувається, як правило, до цих пір в жорсткій боротьбі з носіями інших політичних субкультур.
Західні автори виділяють ще гегемонистский тип політичної соціалізації, що передбачає входження людини в політику виключно за рахунок визнання ним цінностей будь-якого класу (наприклад, буржуазії або пролетаріату), цінностей певної релігії (наприклад, ісламу) або політичної ідеології (наприклад, комунізму, фашизму або лібералізму). Цей тип політичної соціалізації характерний скоріше для закритих політичних систем, які не сприймають інших цінностей. Так здійснювалася політична соціалізація в Росії за радянських часів, в країнах соціалістичної системи, і деяких країнах Азії і Африки.

Особливий інтерес представляє процес входження особистості в політичне життя в перехідних суспільствах, наприклад, в Росії, які характеризуються розмитістю політичних норм і цінностей, тобто аномією. До 80-х років XX ст. в Радянській Росії домінував гегемонистский тип політичної соціалізації, пов'язаний з активним протиставленням цінностей комунізму і капіталізму. Була створена система політичної соціалізації, що дозволяє контролювати процес трансляції політичних цілей КПРС у внутрішню структуру особистості, починаючи з дитинства і закінчуючи дорослим життям. Усі інститути соціалізації - сім'я, дошкільні установи, школи, вузи, дитячі та молодіжні організації, КПРС - представляли собою механізм єдиної системи політичного виховання. Однак, незважаючи на можливості тотального контролю за процесом соціалізації, придбання рис політичного суб'єкта певними соціальними групами відбувалося на основі ліберальних цінностей, відмінних від комуністичних. До таких груп можна віднести творчу інтелігенцію, працівників торгівлі, «внешторговцев», дипломатів і т. д.
Крах КПРС і комуністичної ідеології як офіційної, державної ідеології на початку 90-х років призвело до ліквідації колишньої системи політичної соціалізації. Нині російське суспільство перебуває в стані аномії («безнормості»), коли стара система цінностей дискредитована (хоча на неї орієнтуються значні групи населення), а нові політичні цінності, зокрема ліберальні, поки не затребувані широкими шарами. Колишні агенти політичної соціалізації тепер сповідують різні політичні уподобання, причому часто кон'юнктурні й егоїстичні. Так, наприклад, інститут сім'ї є сьогодні занадто нестійким утворенням, а його члени політично наївні, щоб робити істотний вплив на формування політичних переваг дитини. Дитячі, юнацькі та молодіжні організації переживають глибоку економічну і ідеологічну кризу і не мають можливості серйозно займатися політичним вихованням. Та й проблема «кого виховувати?» Залишається поки невирішеною.
Відсутність громадянського суспільства в Росії робить малоефективною як інституту соціалізації зароджується партійну систему. Партії зайняті більше обслуговуванням групових інтересів керівництва, ніж серйозною політико-виховною роботою серед мас.

Найбільші можливості у формуванні політичних уподобань індивідів концентруються в руках засобів масової інформації (ЗМІ). Однак в умовах ринку, коли існування ЗМІ залежить від тиражу, способів та обсягів фінансування, від смаків та вподобань споживачів їх «продукції», їх пряме призначення видозмінюється. ЗМІ більше зацікавлені не в наданні об'єктивної та неупередженої інформації, а в гонитві за сенсаціями, скандалами, здатними привернути нових читачів, а значить, спонсорів, нових рекламодавців.
Відсутність цілісної системи політичної соціалізації особистості призводить до того, що політичні позиції індивідів обумовлюються не впливом лідерів, газет, журналів, телебачення, партій, а їх економічним становищем. В умовах аномії найбільш потужним чинником політичної соціалізації виявляються конкретні економічні (наприклад, курс долара) і політичні події, які змінюють положення індивіда.

Смотреть другие вопросы в разделе: Политология





Все материалы размещены исключительно с целью ознакомления и принадлежат их авторам. Любое копирование строго запрещено. Если вы являетесь автором того или иного труда и не хотите, чтобы он был здесь опубликован, свяжитесь с администрацией