***
Главная » Политология » Неолиберализм



Неолиберализм

Источник: реферат пользователя LINA-fasion
У період становлення капіталістичного ладу і утвердження панування буржуазії була висунута система поглядів, політичних орієнтацій, що отримали назву "класичного лібералізму". Вона ґрунтувалася на політичних ідеях Дж. Локка, Ш.-Л. Монтеск'є, І. Канта, А. Сміта, В. Гумбольта, А. Токвіля та інших.
Були обґрунтовані демократичні права і свободи, недоторканість особи, свобода приватної власності і промислової конкуренції, політика вільної торгівлі, невтручання держави в економіку. Великого значення надавалося поділові влади як гарантії щодо державного свавілля і "деспотизму натовпу". Проблема співвідношення особи і держави в цій доктрині розв'язувалася на основі положення про право як реалізацію природного прагнення особи до свободи.
Громадянська свобода тлумачилась як повна незалежність приватного життя індивіда від політичної влади, як свобода совісті, слова, зборів і друку, місця проживання і заняття. Йшлося про досить чітке розмежування і виділення громадянського суспільства і держави як самостійних сфер суспільного життя. Політична свобода, а отже, держава як її головний гарант, у цілому повинні служити лише засобом забезпечення громадянської свободи. Гарантіями проти зловживання владою вважалися, по-перше, сила громадської думки, зосередженої в парламенті, по-друге, поділ і рівновага різних гілок влади – законодавчої, виконавчої і судової.
Великого значення надавалося утилітаризму (І. Бентам), згідно з яким завдання держави – забезпечення "найбільшого щастя для найбільшої кількості людей". Цього можна досягти політикою вільного розвитку капіталістичних відносин, невтручання держави в економіку, демократизації всіх державно-правових інститутів.
У процесі еволюції капіталізму, утвердження панування монополій з'ясувалося, що ці ідеї не забезпечують гармонійного розвитку суспільства. У зв'язку з цим були переглянуті важливі положення класичного лібералізму. Значна увага приділялася реформам з метою обмежити свавілля монополій і полегшити становище найбільш знедоленої частини населення. Були сформульовані нові принципи (Дж. Гобсон, Т. Грін, Ф. Науманн, Дж. Джеліотті, Дж. Дьюї та ін.), що одержали назву нового, демократичного, або соціального лібералізму.
У 50-ті роки в США сформувався своєрідний консенсус між поміркованим крилом консервативного табору і лібералами з деяких важливих аспектів соціально-економічної політики, а в Західній Європі – консенсус між соціал-демократами, лібералами та консерваторами. В основі згоди був, зокрема, збіг поглядів щодо деяких принципів державного втручання в соціальне та економічне життя.
У цей період виразно виявилася соціально-охоронна функція доктрини сучасного лібералізму, спрямованого на збереження капіталізму, реформування його окремих ланок та інститутів, намагання "захистити капіталізм від крайностей капіталістів". Проте наприкінці 60-х – на початку 70-х років буржуазний лібералізм утратив властивий йому динамізм і здатність більш-менш оперативно відгукуватися на проблеми, що поставали перед буржуазним суспільством. Його потіснив неоконсерватизм.
Проте у середині 80-х років лібералізм почав зміцнювати свої позиції в боротьбі як з консерваторами справа, так і з соціал-демократією і лівими течіями зліва. Відбулося очевидне пожвавлення лібералізму, виявилася його життєздатність.
Сучасному лібералізмові властива орієнтація на раціоналізм і цілеспрямовані реформи з метою вдосконалення існуючої системи. У зв'язку з цим значне місце посідає проблема співвідношення свободи, рівності і справедливості. Вважається, що через природні відмінності у здібностях та доброчесності всі люди відрізняються і не рівні один одному. Кожна група людей, кожний вид діяльності породжує властиву йому ієрархію, а отже, еліту. Остання формується із найбільш гідних членів суспільства. Будь-яке суспільство і досягає свого тріумфу завдяки еліті і вмирає разом з нею.
На думку лібералів, якщо держава забезпечує рівність усіх громадян перед законом, рівні права участі в політичному житті і рівність можливостей в соціально-політичній сфері, то відпадає необхідність у досягненні соціальної справедливості. Тим більше, що правлячий клас згоден надати матеріальну допомогу найбільш безталанним із числа своїх співгромадян.

Источник: контрольная работа Марченко Анюты
Неолібералізм склався в другій половині XIX ст. Його основні риси:

- Зберігається прихильність основоположним постулатам лібералізму, неолібералізм вміщає в себе такі принципи: свободи і права особистості, рівноправність усіх громадян, констітуціалізм, приватна власність і підприємництво як основа господарського життя та ін;
- Допускається державне втручання для стабілізації ринкової економіки, тому що дія механізму вільної конкуренції не забезпечується автоматично (формування монополій, кризи в економіці, інфляція та ін, порушують механізм ринкового саморегулювання);
- Державне втручання обмежується лише встановленням "рамок", в яких розгортається економічна діяльність і які створюють сприятливі умови для дії конкурентних механізмів (тобто, неоліберальна концепція не передбачає безпосереднє державне регулювання економічних процесів, а обмежується лише підтримкою механізмів ринкового саморегулювання);
- Обмежене державне регулювання проявляється не тільки в економіці, але і в соціальній сфері: передбачається перерозподіл частини доходів через систему податків і державної допомоги на користь менш забезпечених верств населення, зміцнення в суспільстві соціальної справедливості.

Сучасний неолібералізм, зберігши відданість базовим принципам ліберілізма, виявився здатним в умовах нових суспільних реалій скоригувати ряд важливих соціально-економічних постулатів, адаптувавши багато нових ідей, в тому числі і характерні для інших ідеологій - соціалістичної, соціал-демократичної , неоконсервативної.

Найбільш яскравий приклад втілення в політичну практику ідеології неолібералізму є діяльність демократичної партії США.

Источник: курсовая пользователя БАфКа
Неолібералізм (англ. neoliberalism) - економічна і політична доктрина, багато в чому вплинула на хід історії в кінці XX - початку XXI століття. Нинішня глобальна економічна криза, як визнають провідні експерти, став породженням саме неоліберальної політики. Визначення даної доктрини можуть відрізнятися, але в будь-якому випадку можна сказати, що неолібералізм - це теорія, згідно з якою система капіталістичних ринкових відносин та ринкового обміну застосовна до будь-яких сфер людської діяльності і є основою етичних норм, достатньої для регулювання поведінки людини в будь-яких обставин.

Відповідно до цієї доктриною втручання держави в економіку і сферу соціальних відносин має бути мінімальним. Капітал повинен бути вільний від будь-яких обмежень. Держава повинна відмовитися від більшості соціальних програм і мінімізувати податки на прибуток корпорацій, скасувати прогресивну шкалу податків на доходи, провести масштабну приватизацію. Максимальний прибуток і свобода приватної економічної ініціативи є пріоритетними в будь-яких сферах, якщо ж екологічні або соціальні норми цьому перешкоджають, вони повинні бути скасовані. Апологети неолібералізму є прихильниками обмеження прав профспілок. Неоліберали зазвичай дотримуються доктрини свободи приватного життя, але часом досить лояльно ставляться до обмеження політичних прав громадян (аж до встановлення диктатури) у тих випадках, коли це відбувається в інтересах великих корпорацій. Часто відзначають, що неоліберали є прихильниками короткострокових контрактів у всіх сферах - від трудових до сімейних відносин.

При цьому неолібералізм відрізняється від ряду інших, схожих за назвою доктрин. Так, від класичного лібералізму його відрізняє більш толерантне ставлення до авторитарних режимів. Від соціального лібералізму - заперечення помітної ролі держави в економіці та соціальних гарантій. Крім того, варто пам'ятати, що в американській публіцистиці лібералами (без приставки «нео») часто називають саме представників соціал-ліберальних течій, а іноді в статтях авторів із США можна зустріти твердження, що соціалістична і комуністична ідеологія - також форми лібералізму. У Росії ж, навпаки, кажучи про лібералів, частіше мають на увазі саме прихильників неоліберальної доктрини.

Источник: реферат пользователя Jionka
Либеральные доктрины получили в XX в. новое развитие. Наиболее характерными из них являются концепции технократической и плюралистической демократии. Если в период борьбы с феодализмом и становления капитализма идеи свободного рынка и государства, которое просто не мешает, играли прогрессивную роль, то впоследствии либеральные идеи эволюционировали в сторону ограничения действий монополий и отстаивание наименее защищенных слоев населения. Благодаря трудам английских мыслителей Дж. Гоббсона, Т. Грина, В. Хобхауза, немецких Ф. Наумана, В. Репке, В. Ойкена, итальянского Б. Кроче, американских ученых В. Уорда, Дж. Кроули, Ч. Бирда, Дж. Дьюи была сформулирована концепция нового, или социального, либерализма. Суть ее состояла в том, что под влиянием марксизма и социал-демократии отдельные базовые принципы классического либерализма были пересмотрены в сторону признания позитивной роли государства в общественной и экономической жизни.

Социологическими основаниями неолиберализма стали концепции Э. Дюркгейма, Л. Дюги, М. Вебера, Т. Парсонса.

Так, Эмиль Дюркгейм (1858-1917) развил концепцию солида-ризм, предложив поделить его на механический и органический. Первый присущ архаичным, второй - развитым обществам. Отсюда ученый вывел два вида права - репрессивное и кооперативное. Суть проблемы заключается не в преследовании нарушителей права, а в наверненни их до нормального сожительства.

Леон Дюги (1859-1928) считал, что основой современного общества должны стать профсоюзы-синдикаты как основа объединения, солидарности всех граждан в государстве, что сведет к минимуму социальную борьбу, превратит государство, в орудие синдикатов.

Макс Вебер (1864-1920) широко развил теорию социальных групп, представительной демократии и политического господства, концепцию бюрократии. Он дал классическое определение политики: в широком смысле - это отношения, связанные с самостоятельным управлением различных отраслей общественной жизни, в узком - это руководство государством. М. Вебер как основатель теории социального действия изучал вопросы взаимодействия экономики с политикой, правом и религией. В своих трудах он отстаивал идею рациональности европейской культуры, которая в политической сфере проявляется через становление институтов формального права, парламентаризма и т.п.. По его мнению, отношение к власти, разный социальный статус и престиж, идеологические и религиозные признаки отдельных сообществ не менее важны, чем различия, обусловленные различным отношением к собственности.

Основным конфликтом политической жизни современного государства он считал борьбу между политическими партиями и бюрократическим аппаратом, а в политической социологии уделял внимание конфликту интересов различных группировок правящего класса - статусных и престижных.

Толкотт Парсонс (1902-1979) развил теорию общественной организации, положив в основу выделения необходимых функций для существования каждой системы, и начал структурно-функциональный подход к изучению политической власти.

Оценивая в целом историческую роль либерализма, необходимо подчеркнуть, что его доктрины сыграли ведущую роль в формировании основных принципов и институтов современной политической системы: парламентаризма, разделения властей, правового государства и т.д., которые были приняты всеми ведущими политическими силами и партиями.

Заметим, что начиная с 60-х годов XX в. политики и политологи все чаще начинают говорить о кризисе либерализма как такового, связывая это с некоторым снижением авторитета либеральных партий. На наш взгляд, это не совсем соответствует действительности. По мнению К. Форлендер, либерализм как организованная политическая сила якобы и устарел, выполнив свою задачу на политическом уровне, однако как мировоззренческая концепция сохраняет значительное влияние. Подтверждение тому - рост интереса к либерализму в бывших социалистических странах. Правда, попытки реализации либеральных моделей в посттоталитарных странах не увенчались успехом.

Напряженная интеллектуальная работа по обновлению либерализма способствовала появлению многих новых его модификаций. По версии американского исследователя Д. Белла, среди них выделяются течения: либерального консерватизма (М. Фридмен); консервативного либерализма (С. Семуелсон); либерального либерализма (Дж. Макговерн).

Либеральный консерватизм предполагает необходимость существования свободного рынка и обеспечения прав людей распоряжаться своей жизнью как заблагорассудится, консервативный либерализм - в необходимости существования смешанной экономики, а либеральный либерализм декларирует необходимость существования крупномасштабных правительственных расходов на реализацию социальных программ, выступая одновременно против элитарной культуры.

Немецкий политолог Р. Дарендорф убежден в существовании таких направлений либерализма: экономический либерализм; либерализм правового государства; социал-либерализм; советов икал-либерализм. Сторонники экономического либерализма находятся в широком спектре: от тех, кто считает, что "рынок всегда прав", к тем, кто соблюдает мнения, что рынок сам не может преодолеть инфляцию и безработицу. Сторонники либерализма правового государства выступают за сохранение результатов реформ, реализованных в последние десятилетия; социал-либералы видят свои задачи в реализации социальных прав граждан; радикал-либералы исходят из того, что рыночные отношения являются следствием плодотворного антагонизма между потребностями и возможностями их удовлетворить.

Подытоживая, отметим, что новые либеральные концепции можно разделить на две довольно пестрые течения: неолиберализма (в США ее называют Чикагской школой) и социального либерализма. Первая течение тяготеет к свободному рынку, минимального воздействия государства и негативного трактовка свободы (по сути это экономический консерватизм в сочетании с основными положениями классического либерализма). Вторая занимает средние позиции между социал-демократией и консерватизмом и ориентируется на реформизм с правым или левым уклоном (в зависимости от национальных особенностей в той или иной стране).

Среди французских политологов можно выделить Ж.-М. Варроа, который предложил концепцию "институционального либерализма", имеющая целью ограничить роль государства, осуществить денационализацию и дерегламентации. А его соотечественник Л. Руть, который убежден в необходимости разграничения экономического и политического либерализма, считает, что либеральной является государство, где автомобилисты едут куда угодно, но уважают при этом правила дорожного движения.

Итак, в чистом виде в современных условиях либеральных доктрин как таковых не существует, поскольку они имеют тенденцию к учету идей из других политических доктрин современности, и это является характерным признаком XX в.

Напоследок можно выделить ведущие требования неолибералистов: в политической системе - наличие справедливости, к правительству - ориентация на моральные принципы и ценности.

Источник: доклад пользователя Hope567
Історично першою політичною ідеологією була ідеологія лібералізму, родоначальники якої - Д. Локк, Т. Гоббс, А Сміт. Лібералізм обгрунтував процес відокремлення і становлення самостійного індивіда в особі зародження буржуа. Економічно активна, але політично безправна, буржуазія висловила свої претензії на владу в ліберальної політичної доктрини. Сьогодні лібералізм є сукупність концепцій, які неодмінно включають весь базовий набір ліберальних цінностей.
Вихідним тезою ліберальної ідеології є положення про священність і невідчужуваності природних прав і свобод особистості (права на життя, свободу і приватну власність), їх пріоритет над інтересами суспільства і держави. Умови самореалізації індивіда - наявність зрілого громадянського суспільства, правова рівність громадян, політичний плюралізм як принцип організації життя суспільства на засадах багатоманітності, правова держава з обмеженими можливостями втручання в сфери життя громадянського суспільства.
Глибока криза західного суспільства першої третини XX ст. виявив обмеженість можливостей лібералізму стримувати процеси наростання соціальної нерівності, що вимагало відомої модернізації ліберальної політичної доктрини. Виниклий на базі класичного лібералізму неолібералізм трансформував ряд його ідей, зокрема розширив соціальні функції держави і межі її втручання в економічну та соціальну сфери. Крім того, положення про жорсткий розподіл політичних ролей керуючих і керованих змінилося тезою про консенсус усіх політичних сил як сутності політики. Лібералізм став ідеологічною основою західних демократій.

Смотреть другие вопросы в разделе: Политология





Все материалы размещены исключительно с целью ознакомления и принадлежат их авторам. Любое копирование строго запрещено. Если вы являетесь автором того или иного труда и не хотите, чтобы он был здесь опубликован, свяжитесь с администрацией