***
Главная » Политология » История политической мысли Украины в XVIII-ХХ вв.



История политической мысли Украины в XVIII-ХХ вв.

Источник: курсовая Дикова Владислава
Розвиток революційно-демократичних ідей. Кирило-Мефодіївське товариство. Кирило-Мефодіївське товариство виникло наприкінці 1845 – на початку 1846 р. Ініціаторами його були: історик Микола Костомаров, тоді професор Київського університету; талановитий письменник і видатний діяч Пантелеймон Куліш; професор Микола Гулак; видатний етнограф Опанас Маркевич; професор Василь Білозерський. У квітні 1846 р. до товариства вступив геніальний поет Тарас Шевченко. Під його впливом сформувалася революційно-демокрагична течія серед Кирило-мефодіївців, яка була виразником ідеології антикріпосницького національно-визвольного руху народних мас України. Навколо Т. Шевченка гуртувалися М. Гулак, О. Навроцький, І. Посяда, Г. Андрузький. Програма кирило-мефодіївців мала багато спільного з думками декабристів, революційних демократів, зокрема В. Бєлінського, О. Герцена, прогресивними концепціями визначних діячів польського визвольного руху – А. Міцкевича, Й. Лелевеля, С. Ющинського.
Основні ідеї товариства були викладені в “Книзі буття українського народу”, а шляхи і засоби осягнення мети – у “Статуті Слов'янського товариства св. Кирила і Мефодія”. Усіх кирило-мефодіївців згуртовувала ідея слов'янського об'єднання, що виникла в результаті прагнення до національного визволення своєї Батьківщини – України і в подальшому набула конкретної політичної форми у вигляді слов'янської республіканської федерації.
Товариство ставило своєю метою об'єднати усі слов'янські народи в єдину федеративну республіку. Кирило-Мефодіївське товариство чітко відстоювало ідеал свободи, рівність і братерство для українського та інших, насамперед слов'янських народів, що терпіли соціально-економічний, політичний і національїпій гніт, та, керуючись цим принципом, відкидало всі форми поневолення, виступало проти царизму й усієї системи самодержавного ладу, заперечувало кріпосне право, гноблення людини і народу.
Характеризуючи товариство, потрібно сказати, що на його політичну доктрину й ідеологію великий вплив мав Тарас Шевченко (1814-1861 рр.). Засуджуючії феодально-кріпосницьку систему і самодержавний лад, уже в першій половині 40-х рр. XIX ст. він виступив на історичній сцені з цілком сформованим, повністю зрілим революційно-демократичним світоглядом.
Отже, криза феодально-кріпосницької системи та визрівання у її надрах капіталістичного ладу породили у 40-х рр. XIX ст. потребу у певних ідеях, суспільно-політичних поглядах.
Наступний етап у розвитку політико-правових ідей в Україні пов'язаний з революційним народництвом, діяльність якого проходила в нерозривній єдності з народницьким рухом у Росії, зокрема з такими організаціями, як "Народна воля" та "Чорний переділ".

Сутність ліберально-демократичних ідей та особливості соціалістичної думки. Великий внесок у розвиток суспільно-політичних ідей в Україні зробили представники демократичної інтелігенції в другій половині XIX – на початку XX ст. Найяскравішими серед них представниками були О. Потебня, С. Подолинський, О. Терлецький, М. Драгоманов, І. Франко, Л. Українка та ін. Спинимося на характеристиці основних політичних поглядів, думок деяких з названих вчених, мислителів, політичних діячів.
Драгоманов Михайло Петрович (1841-1895 рр.). Народився в Гадячі на Полтавщині в родині збіднілого поміщика. Випускник Київського університету. З 1864 р. приват-доцент університету. Брав активну участь у діяльності київської "Громади", очолюючи її ліве крило, яке на той час мало прогресивний характер.
Політичні погляди. Джерелами формування політичних поглядів були ідеї Кирило-Мефодіївського товариства, поезії Т. Шевченка, а також соціалістичні погляди О. Герцена, М. Бакуніна, М. Чернишевського, західноєвропейських соціалістів. У своєму житті він пройшов певну еволюцію. В молодості він як соціаліст виступав за соціальне визволення народу, був політичним радикалом. Коли став професором Київського університету, то намагався синтезувати різні напрямки українства і поєднати їх у світогляд українського громадівства (фсдералістичного соціалізму).
Звільнений з університету (1875 р.) за "політичну неблагонадійність", змушений був емігрувати за кордон, 3 1878 р. у Женеві видає збірник "Громада", а потім у співпраці з С. Подолинським і М. Павликом – український журнал "Громада", став тісно співпрацювати з галицькими українцями. Його ідеалом стає поєднання національних і соціально-економічних інтересів у боротьбі за демократичну Україну, оскільки істинний демократ повинен бути патріотом України, а істинний український патріот повинен бути демократом, вважав М. Драгоманов.
Вважаючи себе "поступовцем", М. Драгоманов обстоював реформістські змагання за політичні свободи в межах земськоконституційних реформ. "Не революція, а еволюція", – це був девіз Драгоманова", – писав Іван Франко. Драгоманов пропонував провести реформи з таких проблем: недоторканість житла та особи, недоторканість національностей в особистому і суспільному житті, свободу і рівність усіх віросповідань, свободу друку, сходок і товариств, самоуправління общин, земств. Ставив питання про відновлення Земського собору і встановлення відповідальності перед ним чиновників, перегляду соціально-економічного становища мас, проведення повної амністії політичних в'язнів.
І з соціально-політичною проблематикою пов'язувалися його погляди на національне питання. Національні права, на його думку, можуть бути осягнуті на грунті політичних свобод: чим більше політичних свобод, тим більше національних прав. Як один із засновників федералізму й місцевого самоуправління, М. Драгоманов виступав за автономно-федеративний лад, на грунті якого можуть бути розв'язані соціально-економічні, державно-політичні і національні питання. Основою федеральної держави він називав обласну автономію, місцеве самоуправління, які вирішують усі внутрішні справи в межах своєї території. Федеративну республіку, засновану на принципах децентралізму, М. Драгоманов називав найдоцільнішою формою організації для держав із великою територією. "Незважаючи на глибоку й щиру любов до українського народу, він так і не спромігся виділити українське питання в самостійне, а звів справу національного визволення народу до питання про загальну децентралізацію російської держави".
У поглядах М. Драгоманова на проблеми держави й права Б. Л. Кухга виділяє наступні моменти. По-перше, це погляди на походження держави, яка сама має розвинутися до вищої політичної організації людей – до всесвітньої федерації. По-друге, розробив питання суті держави і права у зв'язку з різними формами політичної організації суспільства. По-третє, приділяв значну увагу формі держави. В даному випадку найкращою формою вважав федерацію, яка може утворитися в результаті децентралізації в управлінні державою, з дрібніших суспільних общин. По-четверте, політичні свободи неможливі без самоуправління громад, місцевого і федерального самоуправління. По-п'яте, сформулював свою політичну програму. В основі її була боротьба за Конституцію, проект якої він запропонував. Політична свобода утвердиться шляхом розгортання рухів в провінціях, а не декретами центральної влади. По-шосте, погляди М. Драгоманова на національне питання неоднозначні і пройшли певну еволюцію.
Про соціалістичні переконання М. Драгоманова. Він багато зробив для пропаганди соціалістичних ідей у Галичині й на Україні, але намагався популяризувати соціалізм, який би не гнітив свободи особи – громадівський соціалізм, що був прийнятий українською громадою, не імперський.
І. Франко та марксизм. Одним із видатних представників політичної думки України був Іван Якович Франко (1856-1916 рр.) – поет і публіцист, філософ, учений-дослідник, громадсько-політичний діяч. Із-під його пера вийшло близько 3000 літературних творів, публіцистичних і наукових праць. У них глибоко відображене інтелектуальне та суспільно-політичне життя протягом більш як 50-річного періоду не тільки українського, а й усіх інших народів тодішньої Європи.
І. Франко не лише писав, але він діяв, – був одним із засновників радикальної партії Галичини, членом багатьох наукових товариств, редколегій. Наприкінці життя його, селянського сина, тепер світової слави письменника, вченого (але якого так і не затвердили доцентом рідного університету) висунули кандидатом на Нобелівську премію з літератури. Вирішальний вплив на його політичні переконання, на світогляд у цілому мав Т. Г. Шевченко. Великою мірою саме завдяки цьому в нього виробилося чітко негативне ставлення до політичної системи Російської імперії, до того становища, в якому перебував український народ під тиском соціального й національного гноблення.
Великий інтерес виявляв І. Я. Франко й до марксизму, ретельно ознайомився з "Капіталом" і навіть переклав українською мовою 24-й розділ, написавши до нього передмову, в якій радив читачеві вивчити всю працю в цілому. Він також проштудіював інші твори К. Маркса і Ф. Енгельса, зокрема "Маніфест Комуністичної парти", "Становище робітничого класу в Англії", "Людвіг Фейербах і кінець німецької класичної філософії", Ф. Енгельса "Анти-Дюрінг".
Ідеї марксизму, особливо економічне вчення К. Маркса справили істотний вплив на формування світогляду й політичних поглядів І. Франка. Поряд з цим І. Франко піддає гострій критиці ряд марксистських положень, геніально передбачає негативні наслідки реалізації деяких постулатів марксизму, прагне до більш адекватного сучасній йому дійсності тлумачення суспільного, в тому числі і політичного житія, до комплексного розв'язання важливих політичних питань, суспільного розвитку в цілому.
Погляди І. Франка на виникнення держави були близькими до марксистських. Зародження її він пов'язував із появою приватної власності і розшаруванням суспільства. Але найважливішою ознакою держави він вважав відокремлений від суспільства управлінський апарат, що виступає як чинник насильства і тим самим позбавляє інших членів суспільства політичного права. Марксизм наголошував на головній ролі держави в організації нового економічного суспільного життя. За Франком, новий соціально справедливий устрій базуватиметься на ''якнайширшім самоуправлінні общин і країв, складених з вільних людей і поєднаних між собою вільною федерацією, що грунтується на солідарності інтересів".
Не визнаючи авангардної ролі пролетаріату, І. Франко разом з тим розумів, що саме селянство – неосвічене, з низькою політичною й загальною культурою – не здатне вести успішну боротьбу за соціалізм, і тому мало виступати разом із робітничим класом та іншими верствами. Піддаючи критиці марксистські погляди на шляхи утвердження соціалізму, І. Франко водночас стояв за соціалізм. Сама "народна революція" асоціювалася І. Франком з докорінною перебудовою суспільних відносин на соціалістичних засадах. Ознаками майбутнього соціалістичного суспільства, за Франком, мають бути співдружність людей праці, побудована на господарській рівності, встановленні повної громадянської й політичної свободи. У майбутньому суспільстві, на його думку, має утвердитися справжнє народовладдя, реальна, а не формальна демократія.
Велику увагу приділяв І. Франко розв'язанню иаціоналшого питання у майбутньому суспільстві. Його глибоко хвилювала доля українського народу, розвиток його культури. Він закликав українську інтелігенцію сприяти формуванню української нації як суспільного культурного організму, здатного до самостійного й політичного життя, спроможного протистояти асиміляційним процесам і водночас активно, швидко засвоювати загальнолюдські культурні здобутки, "без яких сьогодні жодна нація і жодна хоч і як сильна держава не може остоятися". У досягненні цієї мети І. Франко надавав великої уваги розвиткові української культури: мережі шкіл, преси, національної мови, письменства, народної освіти.

Політичні концепції українських мислителів початку XX ст. Колосальна ерудиція у сфері історії, літератури, мистецтва, гуманітарних наук загалом безумовно дала змогу вченому скласти своє розуміння суспільного прогресу та політичного розвитку. Діапазон його творчості надто широкий. Це, зокрема, і соціологічні праці, створені ним у період, коли він в еміграції керував Українським соціологічним інститутом. В одній з таких значних загальносоціологічних праць "Початкй громадянства" ставилося, зокрема, питання про створення соціально-політичної прогностики, футурології.
Порівняно мало вивчений і освітлений той окремий напрям у дослідженнях ученого, який цілком обгрунтовано можна назвати політологічним. За оригінальністю постановки й розв'язання низки проблем, пов'язаних з політичним життям суспільства і науки, Грушевського цілком можна вважати не лише визначним істориком, а й самобутнім політологом свого часу. Серед таких незаслужено забутих праць однією з наймісткіших є "Визволення Росії і українське питання" (1907), де політологічні доктрини автора постають у цілком вивершеному вигляді.
Центральним напрямом політологічних досліджень була, безперечно, проблема національного самовизначення. Ґрунтовні знання історії європейських народів і, насамперед, звичайно, України і Росії дозволили йому аргументовано говорити про об'єктивні закони та закономірності, яким підпорядковується політичне життя націй, народностей, етносів.
Один з таких базових законів можна назвати законом суверенізації. Суть його М. Грушевський виклав досить виразно й лаконічно: "цілковита самостійність і незалежність..." З цього положення випливає:
по-перше, що прагнення до національної самостійності у своїй глибинній основі не є наслідком чиєїсь суб'єктивності, особистої волі, а об'єктивною логікою життя, викликаною об'єктивними ж потребами, необхідністю саморозвитку;
по-друге, самостійність і незалежність народу Грушевський пов'язував не лише з його територіальними володіннями, а й з певними нахилами народних мас. Він один з перших палких прихильників національних свобод висловив думку про те, що незалежність особистості неможлива без таких її задатків, як здатність до розвитку підвалин громадянськості, уміння бути компетентним і відповідальним громадянином своєї країни.
Яскраву сторшку в icropii політичної думки України XX ст. вписав В. Винниченко. Ядром його полпичної концепції була державницька ідея, сутнють якої він визначае так: "Поки що людство розбите на окремі нацюнальні колективи, які переважно звуться державними, то очевидно, що найкращим засобом збереження його життя i розвитку кожної нациї є державтсть, себто комплекс тих інститутів економіки, політики, культури, які діють на території, населеня нацюнальними колективами, які зв'язують його в компактну спільність, які забезпечують його розвиток у сучасному i майбутньому. Нація без державності е покалічений людський колективний організм. Через те, так жагуче вci так звані недержавні нації прагнуть своєї держави, через те так самовіддано окремі члени їх витрачають сили свої на її здобуття й тому з такою ненавистю ставляться до тих, хто стоїть на заваді цьому, себто, які тримають їхній колектив у покаліченому стані.
Будучи справжнім соціалістом, В.Винниченко цілком відкидає совєтсько-більшовицький соціалізм, називаючи його тупим, диким, повним терору, крові, насильства, неймовірного страждання, бо творці його не про соціалізм думали, а про виборчу боротьбу, дисципліну, престиж, захоплення влади. Доба справжнього соціалізму, соціалізму свободи, веселості, радості ще не настала.
В. Винниченко пропонує свій варіант творення соціалізму. Його суть в об'єднанні, "себто: негайно, але без зброї, почати переводити приватну власність на засоби продукції на колективну. Не державну, а колективну, це різниця... Не націоналізація, а соціалізація. Краще сказати: колектократія, себто влада колективна. Ще простіше... організація кооператорів продукційних, торговельних, фінансових, аграрних і таких інших, колектократизація всього національного господарства...".
В. Винниченко закликає соціалістів, комуністів і радикалів погодитися на ідеї "інтенсивної кооперації господарства" й законодавчим, безкровним шляхом за кілька років перейти на колектократизацію. Які її переваги? Кожен робітник знатиме, що він працює не на хазяїна, приватного чи державного, а на самого себе..., а продуктивність праці в колектократії повинна бути настільки більша, наскільки більше є ціле за частини".
Як собі уявляє В. Винниченко цей мирний, законодавчий шлях? Він пропонує Асамблеї прийняти ряд законів, які сприяли б цьому заходові. Наприклад: "Закон про обкладання великих підприємств спеціальним податком на розвиток коопераційних майстерень і фабрик", "Закон про передачу в колектократичну власність деяких націоналізованих підприємств", "Закон про участь робітників у прибутках підприємств" і т. д. і т. д.
Особливе місце у формуванні та встановленні української національної свідомості й ідеології належить політичній доктрині Д. Донцова (1883-1973 рр.), який поклав в українській політологічній думці початок течії так званого інтегрального націоналізму. Ця течія в націоналізмі почала зароджуватись в останній чверті XIX ст. в умовах зрослого суперництва між національними державами і занепаду ідей гуманізму і лібералізму.
На початку XX ст. "інтегральний націоналізм" поширюється не тільки в Західній, а й в Східній Європі. Особливе його піднесення припадає на 20-30 ті роки, коли в багатьох країнах утверджувались диктаторські і тоталітарні режими. Найбільшим впливом націоналізм цього типу користувався в так званих запізнілих націях (Німеччина, Італія, Японія). Характерними його рисами були крайній радикалізм, войовничість, експансіонізм.
Ці риси великою мірою були притаманні і поглядам Дмитра Донцова. Слід зазначити, що в своїх перших журналістських працях він поділяв марксистські ідеї про революційність національних рухів. Згодом Д. Донцов пориває з соціал-демократією й активно пропагує свою націоналістичну концепцію. Найповніше ця концепція знайшла своє висвітлення у багатьох його працях, особливо в таких: "Підстави нашої політики" (1921) і "Націоналізм" (1926). Його концепція включає три вихідних елемента:
1) Росія – найголовніший ворог України;
2) селянство – хребет нації й держави;
3) необхідність сильного відчуття мети і волі.
Ідеалом державного ладу Д. Донцов вважав "селянську дрібнобуржуазну республіку". Це єдине, що могло врятувати Україну від російського комунізму, який "оперує лише з рабами" й прагне "запанувати над масою, що крім шлункових інтересів і демагогічних кличів нічого не розуміє".
Запропонована ним селянська демократія була не демократією пацифізму, егалітаризму, антимілітаризму, охлократії, "шлункового" соціалізму і класової боротьби...", а "демократією праці, ієрархії, суспільної солідарності, обов'язку і міцного поступу". Це демократія "самодисципліни", "вищих ідей", "продукції", "свободи й самодіяльності". Вона визнає рівність у конкурентній боротьбі за життя. "За ідеали суспільного устрою і селянської демократії вважай Північну Америку".
На особливу увагу заслуговує друга частина книги "Чинний націоналізм", де викладено суть авторової концепції, зокрема, шести засад чи вимог "вольового націоналізму":
перша засада нової національної ідеї – зміцнювати волю нації до експансії, жадобу панувань і підкорення всього чужого – як мета, боротьба – як засіб;
друга – прагнення боротьби й усвідомлення її неминучості;
третя – дух романтики, релігійного панування, містичного пориву, ірраціоналізму, яким має бути перейнята національна ідея.
Для українського руху, міркував він, можуть стати фатальними гасла демократії й громадянського суспільства, оскільки вони спричинять штучне копіювання демократії за взірцями інших країн, а політична культура однієї нації не може бути механічно перейнята іншою.

Смотреть другие вопросы в разделе: Политология





Все материалы размещены исключительно с целью ознакомления и принадлежат их авторам. Любое копирование строго запрещено. Если вы являетесь автором того или иного труда и не хотите, чтобы он был здесь опубликован, свяжитесь с администрацией