***
Главная » Политология » История политической мысли Античности



История политической мысли Античности

Источник: доклад пользователя СветлыйМОЗХ
Справжньою вершиною політичної думки Стародавнього Світу по праву вважається політична філософія Стародавньої Греції. Суспільно-політична думка Стародавньої Греції в цілому була позбавлена того містичного відтінку, який характеризував всю філософію Стародавнього Сходу. Дискусії проводились в живій, природній формі. Робились спроби до пізнання загальних закономірностей суспільного розвитку, зміни форм державної влади. Уявлення про державно-політичний устрій складались у боротьбі двох основних напрямків – раціонально-ідеалістичного і стихійно-матеріалістичного. Найбільш відомими представниками є Платон і Арістотель (V-IV ст. до н.е.). Географічне положення Греції сприяло виникненню невеликих окремих економічно-політичних центрів, міст-полісів. Особливе місце серед, них зайняли міста-держави Спарта й Афіни.
Загальною рисою для всіх грецьких філософів було уявлення про те, що суспільна перебудова повинна здійснюватися не лише для зміцнення державної влади, а й з метою створення необхідних умов для реалізації природного права людини. Вже в Стародавній Греції у філософських трактах з’являються й обґрунтовуються поняття “держава”, “влада”, “демократія” та інші, які є продуктом добровільної громадської згоди.
Сократ (469-399 рр. до н.е.) займався раціональним, логічно-понятійним обґрунтуванням об’єктивної природи і моралі, моральної політики і права. Політичний ідеал для Сократа – правління знаючих, тобто дотримання принципу компетентності в державному правлінні.
Сократ був принциповим прибічником законності. Вказуючи на збіг законного і справедливого, Сократ використував законність як один із критеріїв своєї кваліфікації різних форм державного ладу та правління.
Царство – влада, що ґрунтується на волі народу і заснована на державних законах.
Тиранія – влада проти волі народу в основі якої лежить свавіля правителя.
Аристократія – влада невеликої кількості освічених людей, які виконують державні закони.
Плутократія – влада багатих.
Демократія – влада, заснована на волі всіх.
Кращою формою правління на думку Сократа є аристократія.
Першим в історії європейської політичної думки Сократ сформулював теорію договірних відносин між державою і її громадянами. Прийняття громадянства, пояснює Сократ, має бути добровільним, але залишаючись в країні громадяни свідомо погоджуються виконувати всі накази держави та її органів не мають права змінювати їх насильницькими засобами.
Центром філософії Сократа була людина та її відносини з суспільством, законами, богом. Головним завданням його філософії є обґрунтування релігйно-морального світогляду. У зв’язку з цим, Сократ особливу увагу приділяв пізнанню суті добродетелі, тобто того що є моральним. Справжня моральність, це знання того що є благом, прекрасним і корисним для людини.
На думку Сократа, державою мають правити освідченні та моральні люди. Пізнати мораль, означає пізнати три головні добродетелі: стриманість, мужність, справедливість, вони є вічними та незмінними, на них грунтуються всі земні закони.
Платон (427–347 рр. до н.е.) спробував сформулювати найголовніші принципи і правила, орієнтовані на створення стабільного суспільно-політичного ладу. У своєму діалозі “Держава” він проводив думку про те, що основною ідеєю будь-якої держави є ідея справедливості, яку можна досягти тільки створив ідеальну державу на чолі з вибраними мудрецями.
Ідеальна держава ґрунтується на поділі праці між групами вільних громадян. При розподілі громадян на окремі групи Платон керується класифікацією частин душі. Розумній частині душі повинен відповідати розряд правителів – філософів; афективній частині, що рахує пристрасті – розряд воїнів; жаданій частині душі – розряд ремесленніків. Кожний розряд повинен обмежуватися виконанням своїх обов’язків і не втручатися у функції інших.
Платон негативно ставиться до приватної власності, як джерела протилежних інтересів, що послаблюють державу. Тому в ідеальній державі Платона приватну власність для правителів і воїнів ліквідовано.
Ідеальна держава як правління кращих і благородних – аристократія. Цьому кращому типу правління Платон протиставляє інші чотири “нестійкі” тимократію, олігархію, демократію, тиранію. Кожна форма держави гине через внутрішні, властиві її власному принципу протиріччя і зловживання.
У праці “Політика” Платон характеризує політику як царське мистецтво, для якого визначальною є наявність справжнього знання і уміння правити людьми. Суть цього знання в розумінні суті наслідування божественних зразків правління. Володіння політичним мистецтвом відрізняє справжніх правителів від всіх інших. Суть політичного мистецтва полягає в умінні розумно організовувати і вести загальнодержавне життя, плести політичну тканину.
У праці “Політика” Платон виділяє такі форми політичної влади:
1) монархія;
2) влада небагатьох;
3) влада більшості.
Залежно від наявності або відсутності законності вони діляться :
1) царство і тиранія;
2) аристократія і олігархія;
3) демократія з законами і без них.
Арістотель(384–322рр. до н.е.) заклав основні політичної науки як амостійної дисципліни. Аристотель виділив наукове вивчення визначеної галузі суспільних відносинв в самостійну науку про політику. Але те, що Арістотель вважав наукою про політику, була нерозчленованою, комплексною предметною галуззю, яка включає в себе, крім політики, етику й економіку. Етику Арістотель розглядав як початок політики і складову частину її вступу. В ієрархії цілей, до яких змагають різні науки, політична наука, належить вищій меті. Вона охоплює цілі всіх інших наук про практику. Сама ж політика – теж наука про практику, діяльність, вищі блага держави та людини.
Держава за Аристотилем, – продукт природного розвитку. Вона подібна до таких первинних відносин, що природно виникли, як сім’я і селище. Але держава – вища форма відносин. Людина за своєю природою істота політична і в державі завершується генеза цієї політичної природи вільної людини.
За своєю формою держава є організацією і певною сукупністю громадян. Громадянин, на думку Аристотеля, це той, хто може, брати участь у законадавчий і судовій владі держави. Спроможними до громадянства мають бути люди, що посідають помірний достаток – ”середній клас”. Чим більше у пропорційному відношенні середній клас, тім прочнішаю є держава.
Арістотель розрізняв три хороші і три погані способи правління державою. Хороші способи виключають можливість корисливого використання влади, а сама влада служить суспільству в цілому: монархія, аристократія, політея. При поганих формах державної влади правителі мають на увазі тільки своє особисте благо: тиранія, олігархія, крайня демократія.
Велику увагу Аристотель приділив вченню про державні перевороти. Справедливі перевороти це ті, які підіймають особи, що користуються меншими правами з метою зрівняння в правах з іншими. Несправедливі, ставлять метою отримати більше прав ніж у інших.
Як необхідну якість держави Аристотель виділяв військову силу, яка необхідна для підтримання авторитету влади проти непокірних в середені держави і відбиття несправедливих зазіхань ззовні.
Полібій (бл. 200 – бл. 120 рр. до н.е.) пояснював особливість всіх людських відносин характерними рисами того чи іншого державного устрою. історію виникнення державності і наступної зміни державних форм. Полібій зображав як процес, що розвівається за законом природи. За Полібієм, кругообіг державних форм такий: царство, тиранія, аристократія, олігархія, демократія, охлократія. Зміну державних форм він пояснював падінням звичаїв і представників влади. Кінцевий пункт природного розвитку форм держави збігається з вихідним, кругообіг починається заново. Полібій відзначав нестійкість, властиву кожній окремій державній формі, яка втілювала лише якістно одну засаду і якій неминуче судилося виродитися в свою протилежність. Основну перевагу змішаної форми правління Полібій вбачав у забезпеченні належної стійкості держави. Аналізуючи прояви змішаних, на його думку, форм держави в Римі. Полібій каже: ”якщо ми зосередимо увагу на владі консулів, держава виявиться монархічною і царською, якщо на сенаті – аристократичною, якщо будь – хто візьме до уваги лише становище народу, він напевно визнає римську державу демократією.” Показуючи таким чином, що правління державою у римлян розподілялось між трьома владами.
У змішаній формі держави повна жменя представників різних форм правління не з’єднуються в одне начало, а будучи роз’єднаними, сполучаються і співіснують, взаємо зрівноважуючи одне одного і тим самим стабілізуючи увесь державний лад. У змішаній державі повноваження правління не зосереджені в одному центрі, а розподіленні меж різними, взаємно врівноважуючими началами.
Марк Туллій Цицерон (106-43 рр. до н.е.) – знаменитий римський державний діяч, оратор і мислитель.
Цицерон визначав державу як здобуток народу. Він підкреслював, що “народ – не будь-яке об’єднання людей, зібраних разом хоч яким би то було способом, а об’єднання багатьох людей, пов’язаних між собою згодою щодо питань права і спільних інтересів”. Тим самим держава в трактуванні Цицерона бачиться не лише виявом загальних інтересів усіх її вільних членів, а одночасно і як одностайна правова єдність тих членів, окреме правове утворення.
Основну причину походження держави Цицерон вбачає у вродженій потребі людей жити разом. Цицерон визначає споконвічний зв’язок держави з сім’єю і власністю і відроджує положення стоіків про те, що причиною утворення держави є охорона власності.
Крітерій розрізнення форм державного ладу Цицерон вбачав у “характері і волі” тих, хто править державою. Залежно від кількості правлячих він виділяв три прості форми правління: царську владу, владу оптиматів (аристократію) і народну владу. Під політичним впливом Арістотеляі, Полібія, Цицерон зробив висновок, що достоїнство цих трьох форм криється у їхньому взаємозв’язку та єдності.
Спотворені форми правління – тиранія одноосібних володарів або натовпу, панування кліки багатих і знатних не є, згідно з Цицероном, формами держави, оскільки в цих випадках зовсім відсутня сама держава в розумінні спільної справи, інтересів, загальнообов’язкового права.
Сама держава з її встановленими законами є за своєю суттю втіленням того, що за природою є справедливість і право.

Источник: контрольная работа пользователя *LINA*
Багато ідей початкового періоду представляють лише історичний інтерес, як вираження ментальності та культури античного суспільства. Однак у цей період було висловлено чимало припущень, що склали потім фундаментальні максими західної політології, які стали змістом західної політичної культури.

Розвиток політичної думки початкового етапу характеризується рядом спільних рис:
1) пошуком ідеальної моделі держави, здатної забезпечити справедливість і порядок;
2) розглядом політики як єдиної форми ци вілізованного буття людини, що передбачала нерасчленность ність держави, суспільства й окремого індивіда;
3) відсутність чіткої межі між філософією, етикою і політикою, що визначило моралізаторський, повчальний характер робіт з політичної проблематики;
4) обмеженим раціоналізмом політичної думки, до торий був обумовлений значним впливом релігії.

Політичні знання в античності існували у філософсько-етичній формі, оскільки всі філософи Стародавньої Греції в тій чи іншій мірі стосувалися політичної проблематики. Найбільш істотний внесок у розвиток політичної думки внесли Платон (427 - 347 рр.. До н. Е..) Своїми роботами «Держава» і «Закони», а також його учень Аристотель (384 - 322 рр.. До н. Е..) Трактатом « Політика ». З римських філософів помітний вплив на розвиток політичних уявлень надали роботи видного громадського діяча Цицерона (106 - 43 рр.. До н. Е..) «Про державу» і «Про закони».
Політичні ідеї Стародавньої Греції та Риму були узагальненням досвіду функціонування такої унікальної суспільної форми, як античний поліс (місто-держава). Поліс являв собою особливий тип суспільного і державного устрою, який спирався на економічний і політичний суверенітет громади вільних власників і виробників - громадян поліса. Цей суверенітет (приналежність всієї влади громадянам поліса) припускав для кожного громадянина можливість і обов'язок, насамперед у формі голосування у народних зборах, брати участь у вирішенні державних питань.

Отже, поліс як тип соціального устрою був реальним втіленням єдності політичної структури і громадянського суспільства. Поліс став вихідної соціальної клітинкою, з якої виросла західна цивілізація. Проте замкнутість, відчуженість поліса від решти світу, обмеженість території і нечисленність населення багато в чому визначили історично обмежений характер висновків античних авторів, які для складалися вже тоді великих національних держав виявилися непридатними. Це стосується визначення ефективних і стабільних форм правління. Але саме антична політична думка сформулювала багато парадигми сучасної політології у вигляді ідей, припущень.

Проблема перша: визначення природи і сенсу політики, її ролі в суспільстві через співвідношення загальних і приватних інтересів. Слово «політика» буквально означало «участь в управлінні полісом». За Платоном і Арістотелем, політика є єдина форма цивілізованого спільного існування людей. Її соціальне призначення - інтеграція в єдине політичне співтовариство шляхом об'єднання їх суперечливих потреб і інтересів.

Механізмом, що забезпечує життя суспільства як єдиного цілого і домагається загальної згоди, є держава. Держава виступає носієм загального інтересу. Різноманіття людських потреб викликано суспільним поділом праці. Задоволення різнорідних потреб здійснюється не тільки завдяки спеціалізації праці (громадянин, який займається одним ремеслом, здатний виробляти більше товарів і кращої якості), а й за рахунок інтеграції зусиль різних виробників в межах політичної спільноти. Оскільки розходження інтересів пронизує всі сторони діяльності індивіда, остільки політика поглинає всі сфери життя в цілях забезпечення цілісності системи. Однак забезпечення життєдіяльності суспільства як єдиного цілого Платон і Аристотель припускали по-різному. Їх трактування політики заклали дві традиції в аналізі політичної сфери, що розвивалися в західній політології.

Платон трактував природу політики функціонально. Він виходив з того, що люди від природи наділені різними здібностями і тому призначені до виконання певної трудової операції: одні призначені займатися землеробством, інші - ткацтвом, треті - управлінням і розумовою працею і т. д. Отже, від природи громадяни поліса наділені різними можливостями грати певні ролі, виконувати в полісі конкретні функції. Суть політики в такій інтерпретації полягає в розподілі обов'язків і повноважень при неодмінному їх погодженні.

Диференціація та узгодження ролей і функцій їх носіїв забезпечують ефективність управління і гарантують цілісність політичної спільноти.
Від природи, за Платоном, люди наділені різними чеснотами, що відповідає якості їхніх душ (не слід забувати, що Платон був об'єктивним ідеалістом), і відповідно всі громадяни діляться на три групи, три стани в залежності від якості душі. Розумної частини душі відповідає чеснота, яка властива першому стані - філософам-правителям. Лютою частини душі притаманне мужність, що є чеснотою другий стан-вартою. Нарешті, низинна частина душі, яка уособлює порок і мирські прагнення, є атрибутом третього стану - хліборобів і ремісників.
Виходячи з цього, Платон трактував політику як вміння і здатність домагатися поділу функцій, зберігаючи їх взаємодія і цілісність самої системи. Функція правління становить монополію виключно філософів-мудреців, оскільки тільки їм воно під силу.

«Царське мистецтво, - зауважував Платон, - прямим плетінням з'єднує звичаї мужніх і розсудливих людей, об'єднуючи їх життя однодумністю і дружбою і створюючи таким чином чудовий і пишну з тканин».
Інша трактування політики - комунікативна - представлена ​​Арістотелем. Забезпечення цілісності та інтеграції суспільства як єдиної системи він також виводив з природи людини. Але якщо у Платона політика забезпечує порядок і справедливість, долаючи відомі недосконалості людей, в першу чергу, хліборобів і ремісників, через поділ функцій управління і матеріального виробництва, то в Аристотеля політика випливає із сутності людини, її політичних якостей. Аристотель називав людину «політичною твариною», що володіє інстинктивним прагненням до «спільного співжиття».
У «Політиці» він писав про це сутнісному якості так: «Один тільки людина з усіх живих істот обдарований промовою ... Це властивість людей, що відрізняє їх від усіх інших істот, веде до того, що тільки людина здатна до "чуттєвого сприйняття таких понять, як добро і зло, справедливість і несправедливість і т. п. А сукупність всього цього і створює основу сім'ї і держави. .. Тому-то я і визначаю і сім'ю, і поселення, і поліс як спілкування, а поліс називаю цілком завершеним і досконалим спілкуванням ».

Проблема друга: визначення сутності держави і пошук його ідеальної моделі. Політична сфера обмежувалася і визначалася рамками держави. Ні Платон, ні Аристотель не відокремлювали один від одного держава, суспільство та окремого індивіда. Громадяни створюють держава не тільки для задоволення своїх потреб і забезпечення інтеграції в рамках поліса. Держава є втіленням розуму, порядку і справедливості, оскільки тільки воно може захищати людей від прояву зла, грубості, негідної поведінки по відношенню один до одного. Мета держави полягає в тому, щоб створити можливості для щасливого життя. Тому, наприклад, Аристотель характеризував державу як «досконалу форму життя», «середовище щасливого життя». Як уособлення розуму держава служить «загального блага», цілі - «жити щасливо».

Однак не у кожному, а тільки в правильно організованому і справедливій державі людина може розкрити свої здібності, не виявляти своїх ницих якостей і бути щасливим. З цієї причини античні філософи значну увагу приділяли пошуку моделі досконалого держави.
Всі існуючі тоді форми держави Платон засуджував і називав збоченими, оскільки їх організація не відповідала природі людей. Саме тому, вважав мислитель, вони схильні неминучого процесу виродження: тимократия (правління військових) перероджується в олігархію (правління багатих), яка, в свою чергу, вироджується в демократію (правління більшості), а остання неминуче переходить в тиранію (необмежене і жорстоке правління одну людину).

Отже, влада військових, багатих, більшості і влада тирана протиприродні природі людини. Цим недосконалим формам правління Платон протиставив форму досконалої аристократії, при якій забезпечується справедливість. Зразком досконалого (ідеального) держави як втілення розуму, за Платоном, є правління мудреців-філософів. Форма досконалої аристократії відповідає природному нерівності людей, коли кожен стан (правителі, воїни, землероби) виконує свої функції і ролі узгоджено. Побудоване за таким принципом держава добродійно: воно мудро мудрістю своїх правителів, мужньо мужністю своїх воїнів, розважливо покорою гіршої частини держави його кращої частини. Крім добродіяння така держава справедливо, оскільки всі стани служать йому як певної цілісності і займаються своєю справою, не втручаючись у справи інших, а «займатися своєю справою і не втручатися в чужі-це і є справедливість».
Найбільшою критиці з усіх існуючих форм держави Платон піддав демократію з її основним принципом - пріоритетом більшості перед меншістю. Різко негативно характеризував він громадян демократичної держави, які «густий натовпом засідають у народних зборах, або в судах, або в театрах, у військових таборах, нарешті, на яких-небудь загальних сходках і з превеликим шумом частиною відкидають, частиною схвалюють чиїсь виступи або дії, переходячи міру і в тому, і в іншому ». Платон відмовляв демократії в елементарному розумі, називав її «безумством більшості». Громадянин демократичної держави нахабний, розгнузданої, роздоріжжі і бесстиден, тому демократія неминуче переростає в тиранію, бо надмірна свобода і для однієї людини, і для держави може звертатися тільки в надмірне рабство.
У визначенні оптимальної форми правління Аристотель виходив з аналізу досвіду функціонування політичних режимів 158 міст-полісів. Він виявив позитивні і негативні риси в кожному режимі. Його типологія політичних режимів заснована на двох критеріях: кількісному (кількість правлячих) і якісному (в чиїх інтересах здійснюється правління). Три чисті і досконалі форми правління становлять монархія, аристократія і політія, метою владарювання яких є служіння загальному благу; вони протистоять трьом недосконалим режимам - тиранія, олігархії і демократії, в яких влада переслідує реалізацію приватних інтересів. Система Аристотеля вразлива, оскільки в один клас він об'єднував режими з різними якісними та кількісними характеристиками, наприклад, демократію («влада народу») і олігархію («влада небагатьох»). Різкій критиці він піддав і демократію, в основному за відсутність реальних можливостей її здійснення (зокрема, через низький рівень культури населення).

Проте інтерес до типології Аристотеля пов'язаний з тим, що саме він вперше висунув ідею змішаних, помірних режимів, що поєднують переваги різних форм правління. Висуваючи даний підхід у формулюванні ідеальної моделі держави, Аристотель називав її политией (термін, що позначає «конституцію»). Політик) можна було б позначити як правління більшості, що володіє майновим й освітнім цензом. Вперше Аристотель зв'язав політичну форму з соціальною структурою.

Політія тому є найкращою формою правління, що відображає інтереси середнього класу, помірного у своїх вимогах і уособлює всі цивільні доблесті (розсудливість, поміркованість, розсудливість). Ідея про змішану форму правління, яка поєднує переваги різних режимів, стала однією з фундаментальних в політичній науці і була підтверджена на практиці. Сучасні демократії є поєднання достоїнств інститутів різних режимів, які показали свою ефективність. Наприклад, чим іншим є в сучасних президентських республіках інститут президентства, як не перетвореною формою одноосібного правління, коли правитель публічно обирається і його влада обмежується конституцією.

Проблема третя: пошук основ стійкого порядку. Інтеграція громадян в єдине політичне співтовариство і його стабільність залежать не тільки від благочестивих намірів правителів, але і від законослухняності підданих. Загальна згода досягається, за Арістотелем, прихильністю влади і громадян одним моральним цінностям: щастя, краси, справедливості, порядку. У зв'язку з цим він трактував політику як публічну етику, як мораль з'єднання.

Цицерон ж пішов далі, припускаючи, що взаємини правителів і підданих повинні не тільки здійснюватися на принципах справедливості, але і регулюватися нормами природного права, яке він цінував вище, ніж писаний закон. Тим самим Цицерон ввів нове розуміння держави і політики як узгодженого правового спілкування, метою якого є реалізація спільного інтересу. Висловлена ​​Цицероном ідея «правової держави» як форми зв'язків правителів і громадян трактувала політику в термінах взаємодії народу і влади.

Смотреть другие вопросы в разделе: Политология





Все материалы размещены исключительно с целью ознакомления и принадлежат их авторам. Любое копирование строго запрещено. Если вы являетесь автором того или иного труда и не хотите, чтобы он был здесь опубликован, свяжитесь с администрацией