***
Главная » Нариси з теорії права » 18.3. Процедури виконавчо-управлінської діяльності



18.3. Процедури виконавчо-управлінської діяльності

Якщо не брати до уваги адміністративний процес як особливий специфічний вид управлінського процесу, оскільки він належить до юрисдикційної діяльності, в ході якої розглядаються справи про адміністративні правопорушення, то багато інших видів управлінської діяльності не вимагають скрупульозної регламентації. В рамках загальних норм про права та обов'язки та окремих відправних процедурних норм (про строки тощо) управлінець самостійно і творчо обирає оптимальні шляхи і форми досягнення управлінських цілей і розв'язання завдань.
Водночас є й спеціальні процедури для вирішення певних категорій управлінських справ та інших справ, що виникають в ході здійснення виконавчої влади.
Тією чи іншою мірою до таких процедур, що встановлені різними органами, зокрема відносять ті, які передбачені актами з такими назвами:
Положення про порядок продажу, придбання, реєстрації, обліку і застосування спеціальних засобів самооборони, заряджених речовинами сльозоточивої та дратівної дії, затверджене постановою Кабінету Міністрів України від 7 вересня 1993 р. № 706;
Порядок взяття проб і зразків товарів та інших предметів для проведення досліджень, необхідних для їх митного оформлення, затверджений постановою Кабінету Міністрів України від 21 жовтня 1998 р. № 1665. В п. 1 цього документа зазначається: "Взяття проб і зразків товарів... здійснюється вибірково митними органами в рамках процедур митного контролю та митного оформлення". А далі викладається процедура взяття проб і зразків: виконавці, підстави, залучення спеціалістів та експертів, оформлення взяття проб і зразків, залучення понятих, строки проведення дослідження, прийняття рішення, право оскарження тощо;
Правила обміну житлових приміщень, затверджені Урядом України (постанова Ради Міністрів УРСР від 31 січня 1986 р. № 31). Вони покликані регулювати порядок обміну, тобто процедурні відносини, що виникають у цьому зв'язку між громадянином та органами місцевої адміністрації, житловими органами, у віданні яких перебувають житлові приміщення, і посадовими особами, які їх представляють;
Інструкція про порядок застосування державною санітарно-епідеміологічною службою України адміністративно-запобіжних заходів (обмеження, тимчасова заборона, заборона, припинення, зупинення), затверджена наказом Міністерства охорони здоров'я України від 14 квітня 1995 р. № 67;
Закон України від 2 вересня 1993 р. "Про нотаріат", який у главі 4 встановлює загальні правила вчинення нотаріальних дій.
Норми процедурного характеру містить також ряд інших актів, зокрема:
Положення про порядок реєстрації адвокатських об'єднань, затверджене постановою Кабінету Міністрів Україну від 27 квітня 1993 р. № 302;
Правила проведення державного технічного огляду автомобілів, автобусів, мототранспорту та причепів, затверджені постановою Кабінету Міністрів України від 26 лютого 1993 р. № 141;
Закон України від 30 червня 1993 р. "Про дорожній рух" (ст. 26 — про порядок закриття або обмеження в особливих випадках дорожнього руху на підставі ордера або без нього) та інші.
Розглядаючи процедури виконавчої діяльності, слід згадати ще про один специфічний вид процедур. Йдеться про так зване виконавче провадження, яке логічно завершує те, на що була спрямована судова діяльність та діяльність інших юрисдикційних органів.
Звичайно, прийняти справедливе судове рішення — це дуже важлива справа. Але не менш важливим є виконання такого рішення, особливо у разі невиконання його у добровільному порядку, тобто тоді, коли виникає необхідність його примусового виконання, яке потребує відповідної процедури.
Такою процедурою є виконавче провадження, що здійснюється відповідно до Закону України від 21 квітня 1999 р. "Про виконавче провадження". Виконавче провадження — це сукупність дій органів і посадових осіб, спрямованих на примусове виконання рішень судів та інших органів (посадових осіб). Примусове виконання рішень в Україні покладається на Державну виконавчу службу, яка входить до системи органів Міністерства юстиції України. Державна виконавча служба здійснює виконання з досить широкого кола справ (у ст. З Закону "Про виконавче провадження" вони перелічені у сімнадцяти пунктах). У Законі докладно визначені обов'язки і права державних виконавців та процедури здійснення виконавчого провадження.
Ще одним видом специфічних процедур є ті, які використовуються відповідно до кримінально-виконавчого законодавства установами і органами Державного департаменту України з питань виконання покарань.
Є адміністративні процедури, призначення яких полягає у забезпеченні добору висококваліфікованих кадрів на відповідальні посади. Так, обрання, затвердження та звільнення з посади керівника вищого навчального закладу відбувається за процедурою, передбаченою ст. 39 Закону України від 17 січня 2002 р. "Про вищу освіту". Процедура обрання та затвердження на зазначену посаду у вищих навчальних закладах третього або четвертого рівня акредитації складається з таких стадій:
1) оголошення конкурсу на заміщення посади;
2) прийняття пропозицій щодо претендентів на посаду власником вищого навчального закладу або уповноваженим ним органом;
3) внесення кандидатур претендентів до вищого колегіального органу громадського самоврядування вищого навчального закладу для голосування;
4) обрання і рекомендація вищим колегіальним органом громадського самоврядування кандидатур претендентів на посаду керівника власнику або уповноваженому ним органу;
у четвертій стадії можливі ускладнення: у разі, якщо жоден з претендентів на посаду керівника не набрав у першому турі потрібної кількості голосів, проводиться другий тур виборів;
5) призначення на посаду керівника на умовах контракту власником вищого навчального закладу або уповноваженим ним органом.
4. Процедури юрисдикційної діяльності
Розгляд зазначеного питання має на меті звернути увагу на значення процесуальної форми в забезпеченні юридичної відповідальності.
Юридична відповідальність — це специфічні правовідносини між компетентним державним органом або у передбачених законом випадках і межах недержавним органом та особою, що скоїла правопорушення.
Такими органами — суб'єктами зазначених правовідносин виступають:
спеціальні правоохоронні органи — суд, господарський суд, прокуратура, органи внутрішніх справ, Служба безпеки тощо;
інші державні органи, наділені повноваженнями юриедикційно-го характеру, — різного роду державні інспекції, галузеві органи, адміністративні комісії тощо;
недержавні органи — третейські суди тощо;
посадові особи, наділені відповідними функціями, — керівники підприємств, організацій як державних, так і недержавних.
Звичайно, функціональна роль, обсяг участі і правовий характер рішень, що приймають названі органи та особи, неоднакові, вони між собою істотно різняться. Особливу роль відіграють так звані юрисдикційні органи — ті, що приймають остаточні рішення, якими визначають особу винного чи невинного у вчиненні правопорушення, тобто рішення, які містять негативну оцінку діяння і визначають вид та міру невигідних наслідків для винного, чи виправдовують невинного. Такими є, зокрема, органи правосуддя (суди).
З інститутом юридичної відповідальності пов'язані й правові норми, що визначають порядок, процедуру, процес здійснення самого притягнення до відповідальності та визнання особи винною чи невинною у скоєнні правопорушення. Це процесуальні за своїм характером норми. Правосуддя, взагалі юрисдикційна діяльність досягають мети лише за умови, коли відбуватимуться у порядку і формах, з додержанням гарантій, визначених процесуальним законодавством. Завдяки їм забезпечується можливість встановлення об'єктивної істини у справі про правопорушення, без чого втрачається сенс самої юридичної відповідальності.
Кримінальний процес, цивільний процес, господарсько-судовий процес, адміністративне і дисциплінарне провадження тощо потребують ретельного дотримання законності. Ігнорування, нігілістичне ставлення до процесуальних норм створює грунт для протизаконних покарань, сваволі, руйнування правопорядку. Порушення законності у справі про юридичну відповідальність саме стає правопорушенням, що тягне відповідальність. Так, наприклад, примушування давати показання при допиті з боку особи, яка проводить дізнання або досудове слідство, поєднане із застосуванням насильства або із знущанням над особою, яку допитують, — карається позбавленням волі на строк від 3 до 8 років (ст. 373 КК).
Тому неможливо погодитися з думками пересічних громадян — не юристів, які іноді висловлюються про те, що, мовляв, необхідність подолання злочинності виправдовує вчинення розправ над злочинцями на місці скоєння кримінальних дій. Такі міркування на емоційному рівні можуть сприйматися оточенням навіть схвально. Проте пропоновані позасудові засоби боротьби із злочинністю самі були б кричущим порушенням законності, антиконституцій-ними. Згідно з Конституцією правосуддя здійснюється на засадах рівності громадян перед законом і судом, а особа вважається невинуватою у вчиненні злочину і не може бути піддана кримінальному покаранню, доки її вину не буде доведено в законному порядку і встановлено обвинувальним вироком суду; кожен має право на правову допомогу (статті 59, 61 Конституції України).
Закон передбачає лише одну легальну можливість безпосереднього протидіяння злочинам — необхідну оборону, умови здійснення якої визначено ст. 36 КК.
Спеціальні закони — КПК, ЦПК, ГПК, КпАП (у своїх процесуальних главах) докладно регламентують юрисдикційну процедуру, процес розгляду та розв'язання справи.
Так, скажімо, кримінальний процес складається із таких процесуальних стадій:
1) порушення кримінальної справи;
2) дізнання;
3) досудове слідство;
4) досудовий (попередній) розгляд справи суддею;
5) судовий розгляд справи в суді першої інстанції, який сам складається із декількох частин — підготовча частина судового засідання, судове слідство, судові дебати, останнє слово підсудного, поста-новлення вироку, проголошення вироку (причому в разі необхідності можливе відновлення розгляду справи, починаючи із судового слідства в будь-який момент, включаючи постановлення вироку);
6) апеляційне упровадження з перевірки вироку (постанов і ухвал) суду;
7) касаційне провадження з перевірки (постанов і ухвал) суду;
8) перегляд судових рішень в порядку виключного провадження (в зв'язку з нововиявленими обставинами);
9) виконання вироку, ухвали і постанови суду.
Рішення у справі, що розглядається у кримінальному процесі, постановляється лише на підставі фактичних даних (доказів), одержаних із джерел, що визнані кримінально-процесуальним законом (ст. 65 КПК). Ними можуть бути: показання свідка, показання потерпілого, показання підозрюваного, показання обвинуваченого, висновок експерта, речові докази, протоколи слідчих і судових дій, протоколи з відповідними додатками, складені уповноваженими органами за результатами оперативно-розшукових заходів, та інші
документи.
Про скрупульозність регламентації кримінального процесу опосередковано свідчить той факт, що із усіх діючих кодексів КПК за кількістю статей, що в ньому містяться (449 статей, не враховуючи тих, які мають додаткову нумерацію), найбільш об'ємний після ЦК (572 статті у Кодексі 1963 p., 1308 статей у Кодексі 2003 p.).
Цілком очевидно, що найважливішою центральною частиною кримінального, як й цивільного процесу, є власне правосуддя, тобто безпосередньо судовий розгляд справи, а отже, визначальну характеристику процесу дають принципи, на яких він побудований. Система принципів правосуддя може бути представлена такими основними засадами: законність; публічність; рівність усіх громадян перед законом і судом; недоторканність особи; презумпція невинуватості, забезпечення права на захист (підозрюваному, підсудному); колегіальність розгляду особливо важливих справ; незалежність суддів і підкорення їх тільки законові; процесуальна рівноправність учасників судового розгляду та змагальність; усність і безпосередність, гласність, національна мова судочинства.
Процедура, таким чином, має значну правову цінність, це свого роду метод розв'язання юридичних проблем. Про процедуру як метод наочно свідчить такий правовий інститут, як міжнародний комерційний арбітраж, регламентацію якого дає Закон України від 24 лютого 1994 р. "Про міжнародний комерційний арбітраж".
Міжнародний комерційний арбітраж (третейський суд) — це ситуація, коли існує процедура (арбітрування) за відсутності самого постійно діючого органу (суду як установи); процедура, якою користуються тимчасові утворювані для розгляду однієї окремої конкретної справи органи, де (коли) арбітраж виступає не як орган, а як метод, що застосовується дня вирішення спорів, які виникають у сфері міжнародної торгівлі, як про це зазначається у преамбулі Закону "Про міжнародний комерційний арбітраж". Однак це не виключає існування також постійно діючих арбітражних установ (див. ст. 2 зазначеного Закону).

Смотреть другие вопросы в разделе: Нариси з теорії права





Все материалы размещены исключительно с целью ознакомления и принадлежат их авторам. Любое копирование строго запрещено. Если вы являетесь автором того или иного труда и не хотите, чтобы он был здесь опубликован, свяжитесь с администрацией