***
Главная » Нариси з теорії права » 16.2. Поняття і склад правопорушення



16.2. Поняття і склад правопорушення

Питання про правопорушення та юридичну відповідальність пов'язані з проблемою реалізації права, яка розглядалась раніше, та правових засобів спонукання до цього. Як відомо, право реалізується тоді, коли дотримано правил, що викладені у його нормах. Проте стверджувати, що кожний випадок, коли норма не реалізується, є правопорушенням в юридичному розумінні, було б спрощенням проблеми.
Узагальнюючи вже відоме з цього приводу, можна дійти висновку, що норми не реалізуються в разі:
1) коли не виникає життєвої ситуації, яка б вимагала врегулювання відповідно до норм права. Регулююча можливість норми в цьому разі потенційно зберігається; в силу життєвих обставин вона залишається не затребуваною;
2) коли суб'єкт, маючи можливість самостійно обрати варіант поведінки в умовах, за яких додержання певної вимоги правової норми виступає передумовою здійснення суб'єктивного права, не додержує вимоги норми. Негативним правовим наслідком такої поведінки стає неможливість здійснити своє суб'єктивне право. В цьому разі можна говорити про негативні небажані правові наслідки як своєрідну санкцію (в плані логічної структури норми), але тут ще немає власне правопорушення, що тягне правову відповідальність. Умовно можна говорити про "проміжну" ситуацію між правомірним і неправомірним. Держава ставиться до неї терпимо, обмежуючись тим, що по суті суб'єкт для себе обрав, керуючись принципом диспозитивності. Альтернативою такій поведінці могло б бути додержання вимог права і завдяки цьому здійснення свого суб'єктивного права;
3) коли вимоги правової норми порушуються, хоча закон зобов'язує їх дотримуватися. Саме у цьому випадку має місце правопорушення, реальний доконаний факт нехтування вимогами норми права. На відміну від попереднього випадку правопорушенням зачіпаються права та законні інтереси інших суб'єктів (громадян, юридичних осіб, держави тощо). Відомо, що держава має таку можливість впливу на осіб, які ігнорують право, як примус. Важливою його формою є правова або юридична (ці поняття синонімічні) відповідальність, яка застосовується до правопорушників.
Отже, правова відповідальність як спосіб спонукання до реалізації норми права іюв'язана не з кожним, а з особливим випадком розвитку подій, коли норма права не реалізується. А саме з правопорушенням, яке є своєрідним викликом закону. Правопорушення — антипод правомірної поведінки; це вихід за межі розумної достатності.
З точки зору відповідності закону розрізняють:
правомірну поведінку;
поведінку, що відхиляється від закону;
правопорушення як крайній випадок ігнорування закону.
Правопорушення — це особливий прояв (характер) поведінки, що відступає від виконання вимог норм права в умовах, коли вона мала б будуватися на їх основі, і в зв'язку з цим викликає відповідне реагування з боку держави у вигляді відповідальності, яка застосовується до правопорушника. Таке визначення правопорушення, що дається в ув'язці з супутнім йому поняттям — правової відповідальності.
Правопорушення в умовах законності та правопорядку є єдиною фактичною підставою притягнення до юридичної відповідальності.
Правопорушення не однозначні, як не однозначні ті життєві ситуації, у зв'язку з якими вони скоюються. Різна природа правопорушень виходить із різної природи суспільних відносин, які регулюються багатьма галузями права.
Проте незважаючи на відмінності, правопорушення становлять певну цілісну систему обов'язкових ознак, що характеризують їх в юридичному аспекті. Ця система ознак, так би мовити завершена юридична "картина" правопорушення, називається складом правопорушення. Отже, склад правопорушення — це сукупність ознак, що характеризують відповідно до закону певне діяння як правопорушення. Ці ознаки характеризують правопорушення з різних сторін. Вони можуть бути згруповані за такими сталими елементами:
об'єкт правопорушення;
об'єктивна сторона правопорушення;
суб'єкт правопорушення;
суб'єктивна сторона правопорушення.
Ці елементи вивчаються у відповідних навчальних курсах, де йдеться про конкретні види юридичної відповідальності. Тут зупинимось лише на загальних характеристиках.
Об'єктом правопорушення є певна унормована система суспільних відносин, яка знаходиться під охороною держави.
Необхідність державно-примусового реагування на правопорушення пояснюється тим, що вони посягають на права і законні інтереси інших осіб, які охороняються державою. Вони шкодять суспільним відносинам, а отже, є суспільно шкідливими. Характер і ступінь такої шкідливості можуть бути різними. Правопорушення завдають фізичну, майнову, моральну та іншу шкоду. Небезпека, шкідливість правопорушення може полягати навіть у створенні загрози виникнення такого роду наслідків, оскільки також дезорганізують нормальний перебіг суспільних відносин. Таким чином, об'єктом правопорушення завжди виступають та чи інша система суспільних відносин, ті чи інші конкретні суспільні відносини та цінності, в яких вони матеріалізуються.
Із зовнішньої, тобто з об'єктивної сторони, правопорушення — це завжди вчинок, діяння, яке може діставати вияв як в активній, так і в пасивній формі, іншими словами, правопорушення — це або дія, або бездіяльність щодо певного об'єкта.
Першою ознакою, яка характеризує правопорушення з об'єктивної сторони, є суспільно шкідливий, тобто шкідливий для суспільних відносин, які охороняються державою, характер діяння, в якому це правопорушення проявляється.
Таке матеріальне, об'єктивне вмотивування переслідування за правопорушення. Але щоб розцінюватись як правопорушення, кожна аномальна суспільно шкідлива поведінка справді має бути порушенням права, тобто її заборона повинна передбачатися законом. Отже, правопорушенням може вважатися лише протиправний вчинок.
Співвідношення між протиправністю і суспільною шкідливістю правопорушення — це складна проблема. Вирішує її законодавець шляхом прийняття таких законів, в яких правопорушеннями визнаються справді суспільно шкідливі діяння. Питання відповідного розв'язання названої проблеми особливо актуальне і водночас складне в сучасних умовах перегляду і переосмислення багатьох раніше таких звичних і, здавалось би, зрозумілих непохитних понять та уявлень.
Суттєвим моментом для характеристики правопорушення як діяння з шкідливими наслідками є з'ясування причинного зв 'язку між вчинком і завданою шкодою. Із загального курсу філософії відомо, що причинність — це категорія, що служить позначенню універсальної взаємодії предметів та явищ матеріального світу, яка полягає у створенні або породженні одними предметами та явищами (вони називаються причинами) інших, тобто наслідків. Причинний зв'язок має об'єктивний характер. Причина передує наслідкові. Хоча час початку дії причини і час початку виникнення наслідку збігаються, наслідок, результат існує після закінчення дії причини. Причинність характеризується однозначністю наслідків при дії тих самих причин (звичайно, відносною, оскільки умови, обставини подій ніколи не повторюються з абсолютною точністю). Однозначність є свідченням необхідного зв'язку між причиною і наслідком* а це означає, що всі наслідки мають свою причину, а причина визначає характер наслідку.
Необхідність встановлення причинного зв'язку між вчинком і наслідком — обов'язкова передумова притягнення до юридичної відповідальності, що підкреслюється чинним законодавством. Відсутність такого зв'язку виключає відповідальність за наслідки. Так, згідно зі ст. 203 ЦК^ 1963 р. ("Обов'язок боржника відшкодувати збитки") "в разі невиконання або неналежного виконання зобов'язання боржником він зобов'язаний відшкодувати кредиторові завдані цим збитки". Стаття 440 цього ж Кодексу передбачає, що шкода, заподіяна особі або майну громадянина, а також шкода, заподіяна організації, підлягає відшкодуванню особою, яка заподіяла шкоду, у повному обсязі.
Необхідність встановлення і дослідження причинного зв'язку настає тоді, коли нормою права передбачено матеріально виражені наслідки як елемент об'єктивної сторони складу правопорушення. Це так звані матеріальні правопорушення, або правопорушення з матеріально вираженими наслідками (такі злочини, наприклад, як вбивство, службова недбалість — ст. 367 КК та інші; дисциплінарні проступки, що потягли завдання матеріальної шкоди підприємству тощо).
Необхідність встановлення причинного зв'язку відпадає, коли складом правопорушення не охоплюються ознаки, які характеризують матеріально виражені наслідки. Скажімо, дисциплінарний проступок, що дістав вияв у запізненні на роботу, не завжди вимагає встановлення причинного зв'язку з можливими наслідками. Сам факт запізнення утворює склад дисциплінарного проступку незалежно від можливих його наслідків.
З об'єктивної сторони, таким чином, правопорушення виступає як протиправне діяння (дія чи бездіяльність), матеріально виражені шкідливі наслідки якого знаходяться у причинному зв'язку з його вчиненням (або інакше: яке породжує необхідний причинний зв'язок з шкідливими наслідками, що настали).
Проте встановлення причинного зв'язку не вирішує наперед питання про притягнення до відповідальності, чи інакше кажучи, не приводить до констатації того, що мало місце правопорушення, яке характеризується сукупністю особливого набору ознак. Законодавство виключає так зване об'єктивне поставлення у провину. Важливим і обов'язковим елементом, що характеризує правопорушення з суб'єктивної сторони, є вина. Без вини немає правопорушення, а отже, й тієї єдиної підстави, за наявності якої можлива юридична відповідальність. Вина є не що інше, як певне психічне ставлення особи до суспільно шкідливих наслідків своїх дій чи бездіяльності.
Вина проявляється у двох конкретних формах — умисел та необережність. Хоча властивість суспільної шкідливості розглядалась як прояв об'єктивної сторони правопорушення, але не важко помітити, що й вина — умисел чи необережність — як прояв суб'єктивного ставлення особи до свого діяння з його наслідками також впливає (характеризує) на рівень суспільної шкідливості вчинку, оскільки є його безпосередньою суб'єктивною причиною.
Варто звернути увагу на окремі нюанси, які свідчать, як ретельно законодавець ставиться до питань, пов'язаних із встановленням вини. Згідно зі ст. 454 ЦК 1963 p.: "якщо груба необережність самого потерпілого сприяла виникненню або збільшенню шкоди, то залежно від ступеня вини потерпілого (а при вині заподіювача шкоди — і залежно від ступеня його вини) розмір відшкодування... повинен бути зменшений або у відшкодуванні шкоди повинно бути відмовлено". Таким чином, повинен бути врахований ступінь вини заподіювача. Вина потерпілого до суб'єктивної сторони не належить. Якщо вона й має деліктоутворююче значення, то лише з об'єктивної сторони як одна з обставин, за яких був скоєний проступок (йдеться про цивільно-правові зобов'язання, що виникають внаслідок заподіяння шкоди).
Негативні правові наслідки за вчинення правопорушення в кінцевому підсумку повинна нести винна особа. "OcojSa, яка відшкодувала шкоду, заподіяну з вини іншого, — гласить ст. 452 ЦК 1963 p., — має право зворотної вимоги (регресу) до винної особи в розмірі виплаченого відшкодування".
Навіть тоді, коли на перший погляд здається, що закон допускає відповідальність без вини, при більш глибокому аналізі з'ясовується, що це не так. Звернімося до ст. 443 ЦК 1963 p.: "Шкода, заподіяна громадянинові внаслідок незаконного' засудження, незаконного притягнення до кримінальної відповідальності, незаконного застосування взяття під варту як запобіжного заходу, незаконного накладення адміністративного стягнення у вигляді арешту або виправних робіт, відшкодовується державою в повному обсязі незалежно від вини службових осіб, органів дізнання, попереднього слідства, прокуратури і суду в порядку, встановленому законом". Зрозуміло, що тут йдеться не про конкретних посадових осіб як заподіювачів шкоди. Відповідачами будуть виступати державні органи, що не забезпечили належної роботи своїх працівників, незалежно від того, чи була винна конкретна посадова особа. Саме в цій незабезпеченості належної роботи й полягає вина відповідних державних органів.
А ось чи буде відповідати орган внутрішніх справ, якщо будь-яка особа — шахрай, що видає себе за працівника міліції, вчиняє майновий злочин? Цілком зрозуміло, що ні — тут відповідатиме сам винний.
Питаннями вини не вичерпується зміст суб'єктивної сторони правопорушення. Вона охоплює ще такі поняття, як мотив і мета правопорушення. Мотив і мета можуть мати велике значення як для юридичної кваліфікації вчиненого правопорушення, так й для індивідуалізації покарання, стягнення. Мотив — це внутрішнє спонукання до протиправного діяння. Наприклад, ст. 115 КК, яка передбачає відповідальність за умисне вбивство, називає серед обставин, що обтяжують відповідальність, вбивство з корисливих мотивів, з хуліганських мотивів; вбивство, вчинене з метою приховати інший злочин або полегшити його вчинення.
Зрештою, з'ясовуючи поняття правопорушення, не можна обійти ознаки, що характеризують суб'єктів правопорушення. Ними можуть бути як громадяни (окремо взята людина), так і в певних випадках організації. Що стосується громадян (маються на увазі всі фізичні особи незалежно від громадянства), то однією з важливих властивостей їх як потенційних правопорушників, здатних відповідати за законом, є досягнення певного віку. Іншою такою властивістю є стан осудності. Неосудність, або стан, коли людина внаслідок певних хворобливих відхилень, що зачіпають її психіку, не може усвідомлювати свої дії чи керувати ними, виключає можливість притягнення до відповідальності. Для уточнення цієї тези звернімося до ЦК 1963 р. В ст. 449 зафіксовано: "Дієздатний громадянин, що заподіяв шкоду в такому стані, коли він не міг розуміти значення своїх дій або керувати ними, не відповідає за заподіяну шкоду". Що стосується душевнохворих чи недоумкуватих, визнаних через це недієздатними, від їх імені цивільно-правові угоди укладають опікуни (ст. 16 ЦК 1963 р.) з усіма, що випливають звідси, висновками стосовно цивільно-правової відповідальності. Вони ж (опікуни) відповідають і за шкоду, заподіяну недієздатним громадянином (ст. 448 ЦК 1963 р.).
Як обставина, що виключає відповідальність, сприймається неосудність в кримінальному праві (ст. 19 КК), а також в адміністративному праві в частині, що стосується інституту адміністративної відповідальності (ст. 20 КпАП).
Отже, дещо уточнюючи висловлені в літературі з теорії права визначення, можна запропонувати таке формулювання: правопорушення — це сваволя окремих індивідів, що набрала вигляду винного протиправного діяння, шкідливого для конкретної системи суспільних відносин1, або ще більш розгорнуто: правопорушення — це вчинене деліктоздатним суб'єктом суспільно шкідливе, протиправне, винне діяння (дія або бездіяльність), що посягає на усталену систему суспільних відносин, що охороняються державою, і за посягання на які передбачено застосування заходів державного примусу.
Правопорушення є юридичним фактом, настання якого породжує певні правовідносини, пов'язані з притягненням до юридичної відповідальності.

Смотреть другие вопросы в разделе: Нариси з теорії права





Все материалы размещены исключительно с целью ознакомления и принадлежат их авторам. Любое копирование строго запрещено. Если вы являетесь автором того или иного труда и не хотите, чтобы он был здесь опубликован, свяжитесь с администрацией