***
Главная » Нариси з теорії права » 15.2. Суб'єкти правовідносин та їх правові властивості



15.2. Суб'єкти правовідносин та їх правові властивості

Суб'єкти правовідносин — це їх учасники, завдячуючи взаємодії яких існують правовідносини; інакше кажучи, це сторони, між якими розподіляються права та обов'язки. Саме цей розподіл прав та обов'язків між суб'єктами-учасниками забезпечує механізм дії правовідносин.
У ролі суб'єктів правовідносин можуть виступати громадяни, органи держави, посадові особи, підприємства, установи, організації тощо.
Bиникнення правових відносин можливе лише між особами, які можуть бути суб'єктами права. Неважко дійти висновку, що, умовно кажучи, із субстантивного, або субстратного боку, в такій ролі можуть виступати лише живі люди. За кількісною ознакою бони можуть становити дві групи суб'єктів:
1) індивідуальні суб'єкти права, тобто окремо взяті люди;
2) колективні суб'єкти права, тобто колективні об'єднання людей.
Окремо взяті люди в ролі суб'єктів правовідносин в різних галузях права іменуються по-різному. Рівною мірою колективні структуровані утворення (об'єднання) людей як суб'єкти правовідносин також можуть мати в різних галузях права своє найменування, що більш чи менш вдало відображає їх сутність, — юридичні особи, органи, підприємства, об'єднання тощо.
Назви суб'єктів правовідносин за галузями права, як вже зазначалось, досить різноманітні. Більше того, в процесі розвитку правовідносин, набуваючи нових властивостей, суб'єкти часто-густо одержують й нову назву в рамках тієї ж галузі права. Подивимось, якого вигляду це набирає в окремих галузях права.
У цивільному праві діють фізичні особи та юридичні особи (і ті й інші можуть виступати у діаметрально протилежних ролях, наприклад, — кредитора та боржника).
Категорією "фізичні особи" охоплюються громадяни держави, іноземні громадяни, особи без громадянства (апатріди). Отже, поняття "фізична особа" за обсягом змісту ширше ніж поняття * громадянин", хоча в ЦК 1963 р. у відповідних главах вживається термін "громадянин". Цілком логічно, що ЦК 2003 р. сприйняв термін "фізичні особи".
Юридичні особи — це підприємства, установи, організації усіх форм власності, об'єднання підприємств, господарські товариства та інші, що охоплюються одним родовим терміном "організації". Згідно із ст. 23 ЦК 2003 р. юридичними особами визнаються такі організації, які мають відокремлене майно, можуть від свого імені набувати майнових і особистих немайнових прав і нести обов'язки, бути позивачами і відповідачами в суді, господарському або в третейському суді.
У трудовому праві суб'єктами виступають працівники, власники підприємств, установ, організацій, уповноважені ни,ми органи тощо. ,
В адміністративних правовідносинах суб'єктами можуть оути державні органи, посадові особи, представники влади, об'єднання громадян, громадяни.
Термін "громадяни" (відповідно іноземні громадяни, особи без громадянства) для позначення суб'єкта правовідносин, як бачимо, вживається в різних галузях права і не тільки в названих (наприклад, в конституційному праві).
В сімейному праві — подружжя, батьки та діти, усиновлювачі та усиновлені, інші члени сім'ї, органи опіки та піклування, державні органи реєстрації актів цивільного стану.
У цивільному процесуальному праві — суд, позивач та відповідач, треті особи, представники сторін та третіх осіб, прокурор та ін.
В кримінально-процесуальному праві — суд, підозрюваний-обви-нувачений-підсудний (в цьому разі особливо наочно дістає вияв І властивість, що відзначалася раніше — послідовна зміна специфіч- | ної ролі учасника правовідносин), захисник, потерпілий, цивільний позивач, цивільний відповідач, прокурор, обвинувач, слідчий
та ін.
Одна й та ж особа може бути одночасно суб'єктом різних за правовою природою правовідносин. Так, фізична особа може бути учасником сімейних, трудових, цивільно-майнових та інших відносин. Державний орган як суб'єкт адміністративного права, вступаючи у цивільно-правові відносини, не перестає бути державним органом, але діє як юридична особа, тобто суб'єкт цивільного права.
Чи завжди тільки людина була суб'єктом правовідносин? За усієї несподіваності такої постановки питання слід зазначити, що в історичному аспекті людству відомі й інші підходи до визначення суб'єктів права. Скажімо, феодальному праву середньовічної Європи відоме притягнення до кримінальної відповідальності тварин і навіть неживих предметів. У Стародавньому Римі, навпаки, раб сприймався як річ і не міг бути суб'єктом права. У США відомі випадки заповідання майна домашнім тваринам.
Правові властивості суб'єктів правовідносин.
Виникнення правових відносин можливе лише між суб'єктами, які наділені певними правовими властивостями.
Юридичні вла<ргивості (характеристики) суб'єктів правовідносин можна поділити на дві групи:
1) основні властивості, до яких мають бути віднесені правоздатність та дієздатність;
2) додаткові правові характеристики (властивості) суб'єктів, які, 1 передусім, пов'язані з найменуванням і просторовою дислокацією | суб'єктів. Для громадян — це ім'я та місце проживання; для колективних суб'єктів (зокрема, юридичних осіб та ін.) — це його найменування та місце знаходження його постійно діючого органу.
Найважливішими властивостями учасників правовідносин є правоздатність та дієздатність, які охоплюються (об'єднуються) узагальнюючим поняттям "правосуб'єктність".
Правоздатність та дієздатність — це загально-теоретичні поняття. Але про них можна говорити й конкретизовано, стосовно окремих галузей права, в яких вони набувають специфічного змісту та особливостей. Це галузеві правоздатність та дієздатність.
Галузева правоздатність та дієздатність (правосуб'єктність) — цивільно-правова, адміністративно-правова тощо — конкретизує коло праводієздатних осіб (громадян, організацій) за сферами правового регулювання та її зміст.
Правоздатність — це визнана державою (законом) здатність бути учасником правовідносин, тобто здатність мати суб'єктивні права та обов'язки. Іншими словами: правоздатність — це властивість суб'єкта права, яка означає його потенційну можливість виступати носієм суб'єктивних прав та юридичних обов'язків в межах, визначених законом, особисто або через представника, Йдеться про юридичну можливість користуватися конкретним встановленим законом правом, хоча окремі суб'єкти в силу тих чи інших причин можуть не реалізовувати цієї можливості.
Наприклад, кожний має право придбати у власність житловий будинок, автомобіль та інші не менш престижні, корисні і непотрібні речі; має право укладати трудові відносини; брати шлюб тощо. Але цілком очевидно, що не кожний реалізує ці можливості.
Момент виникнення правоздатності залежно від характеру й суб'єктів правовідносин різними галузями права визначається по-різному. Існують певні особливості і в частині, що стосується завершального моменту дії правоздатності.
Так, в Україні згідно з Цивільним кодексом цивільна правоздатність фізичної особи виникає у момент її народження та припиняється у момент її смерті. Зміст правоздатності фізичної особи в контексті ст. 10 ЦК 1963 р. полягає в тому, що фізична особа може відповідно до закону мати майно у приватній власності, право користування жилими приміщеннями та іншим майном, успадковувати і заповідати майно, обирати рід занять і місце проживання, мати права автора твору науки, літератури і мистецтва, відкриття, винаходу, раціоналізаторської пропозиції, промислового зразка, а також мати інші майнові та особисті немайнові права. На відміну від цього, відмовляючись від конкретизації, ЦК 2003 р. (ст. 26) обсяг (зміст) цивільної правоздатності фізичної особи визначає узагальнено, а саме: 1) фізична особа має усі особисті немайнові права, встановлені Конституцією України та цим Кодексом; 2) здатна мати усі майнові права, що встановлені цим Кодексом, іншим законом; 3) здатна мати інші цивільні права, що не встановлені Конституцією України, цим Кодексом, іншим законом, якщо вони не суперечать закону та моральним засадам суспільства.
Цивільна правоздатність — невід'ємна юридична властивість кожної фізичної особи. Вона правоздатна протягом усього життя незалежно від віку та стану здоров'я.
Другою важливою юридичною властивістю суб'єкта правовідносин є дієздатність (не плутати із працездатністю). Коротко висловлюючись, дієздатність — це надана суб'єкту можливість реалізації своєї правоздатності власними силами. Більш розгорнуто визначення може мати, такий вигляд: дієздатність — це властивість суб'єкта права, яка означає його можливість самостійно реалізовувати свою правоздатність, тобто своїми діями набувати суб'єктивних прав і створювати для себе юридичні обов'язки, а отже, нести відповідальність за скоєні правопорушення як наслідок неналежного виконання цих обов'язків. Дієздатність за своїм змістом включає два аспекти, а саме: 1) угодоздатність, 2) деліктоздатність. Дієздатність немислима без передуючої їй правоздатності. Дієздатність — це самостійна властивість і водночас логічне продовження, фрагмент правоздатності, що забезпечує суб'єкту права реальну правову автономію, незалежність і самостійність, можливість вільної ініціативної діяльності.
Правоздатність може бути реалізована лише через дієздатність суб'єкта — власну або його представника.
Момент виникнення дієздатності різними галузями права визначається по-різному. Це залежить від характеру регульованих галуззю права суспільних відносин та від специфіки, особливостей
суб'єкта права.
Скажімо, коли йдеться про фізичних осіб, то цілком очевидно, що моменти виникнення його цивільно-правової (майнової) правоздатності і настання цивільно-правової (майнової) дієздатності не збігаються. Іншими словами, набувши правоздатності в момент народження, фізична особа ще тривалий час не стає дієздатною. Згідно з ЦК 1963 р. (ст. 11) здатність фізичної особи своїми діями набувати цивільних прав і створювати для себе цивільні обов'язки (цивільна дієздатність) виникає у повному обсязі з настанням повноліття, тобто після досягнення вісімнадцятирічного віку.
Можливе більш раннє настання цивільно-правової дієздатності. Воно пов'язане з одруженням. У випадках, коли законом дозволяється одружуватися до досягнення вісімнадцятирічного віку, фізична особа, яка не досягла вісімнадцятирічного віку, набуває дієздатності в повному обсязі з моменту одруження, тобто з часу укладення шлюбу. Згідно із законом шлюбний вік для чоловіка встановлюється у вісімнадцять років, для жінки — у сімнадцять років. У виняткових випадках, за певних обставин (вагітність жінки, народження д#гини) місцеві органи виконавчої влади можуть знижувати шлюбний вік (Кодекс про шлюб та сім'ю, 1969 p., ст. 16). Отже, за такого вирішення фізичні особи також набувають повної цивільної дієздатності з моменту офіційного взяття шлюбу, тобто його реєстрації у державному органі реєстрації актів цивільного стану. Тому не дивно, що в разі зниження шлюбного віку згідно із законом укладення шлюбного контракту неповнолітніми відбувається за згоди їх батьків або інших законних представників (п. 5 Порядку укладення шлюбного контракту, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 16 червня 1993 p.). Річ у тім, що шлюбний контракт укладається до реєстрації шлюбу, тобто в момент, коли неповнолітні ще не наділені повною дієздатністю.
Нове законодавство такі моменти вирішує більш чітко. Згідно з ЦК 2003 р. (ст. 34) "у разі реєстрації шлюбу фізичної особи, яка не досягла повноліття, вона набуває повної цивільної дієздатності з моменту реєстрації шлюбу". Дещо скориговано порядок надання дозволу на одруження особам, які не досягли шлюбного віку. Сімейним кодексом (ст. 23) встановлено: "За заявою особи, яка досягла чотирнадцяти років, за рішенням суду їй може бути надано право на шлюб, якщо буде встановлено, що це відповідає її інтересам". Часто обидві властивості — правоздатність та дієздатність — органічно і нерозривно між собою пов'язані, утворюючи інтегративну властивість — праводієздатність. Це має місце тоді, коли обидві властивості виникають одночасно. Таке поєднання характерне для колективних суб'єктів (юридичних осіб в цивільному праві, державних органів в адміністративному праві). Проте воно не виключено в певних ситуаціях й щодо індивідуальних суб'єктів. Так вирішується питання в конституційному праві щодо активного виборчого права: виборча праводієздатність громадян, або, інакше кажучи, право брати участь у виборах до рад (органів місцевого самоврядування), як і до органів державної влади виникає у громадян, які досягли на день проведення виборів вісімнадцяти років. Це право може бути реалізоване лише безпосередньо суб'єктом права, воно виключає можливість реалізації через представника.
За можливістю здійснення, обумовленою способом реалізації,
розрізняють два види правоздатності:
1) реальну (наприклад, майнову) ■— може реалізовуватись будь-коли самостійно, якщо особа дієздатна (виникає від дня народження), або через представника, якщо особа недієздатна;
2) потенційну (наприклад, трудову, сімейну) — здійснюється (реалізується) лише самостійно, з настанням певного віку; здійснюватись через представника не може.
Щодо можливості наступного делегування правоздатності іншій особі, то питання вирішується залежно від характеру прав і обов'язків, що становлять зміст відповідних правовідносин.
Так, СК 2002 р. у ст. 14 зазначає: "1. Сімейні права є такими, що тісно пов'язані з особою, а тому не можуть бути передані іншій особі... 3. Сімейні права недієздатної особи здійснює її опікун". Ст. 15: "І. Сімейні обов'язки є такими, що тісно пов'язані з особою, а тому не можуть бути перекладені на іншу особу. 2. Якщо особа визнана недієздатною, її сімейний обов'язок особистого немайнового характеру припиняється у зв'язку з неможливістю його виконання. Майновий обов'язок недієздатної особи за її рахунок виконує опікун".
Розрізняння реальної і потенційної правоздатності простежується також у розділі II Конституції України ("Права, свободи та обов'язки людини і громадянина"). Права (свободи)^ передбачені Конституцією, належать кожному громадянинові, характеризуючи його конституційно-правовий статус, хоча конкретна реалізація окремих з них залежить від настання певних умов, визначених законом (досягнення певного віку, дієздатність).
Що стосується юридичних осіб, то, оскільки виникнення правоздатності та дієздатності у часі збігаються, юридична особа дієздатна з моменту визнання її правоздатною. Юридичні особи, залежно від порядку їх створення, можна поділити на юридичних осіб приватного права та юридичних осіб публічного права. Праводієздатність юридичної особи приватного права (підприємницькі та непідприємницькі товариства тощо) виникає з моменту її створення. Юридична особа вважається створеною з дня її державної реєстрації. Юридична особа публічного права створюється розпоряд-ним актом Президента України, органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування (ст. 81 ЦК України 2003 p.).
Отже, щодо стикування у часі виникнення правоздатності та дієздатності можливі дві ситуації: 1) вони можуть виникати одночасно, характеризуючи інтегративну властивість осіб (юридичних, рідше фізичних) — їх праводієздатність (правосуб'єктність; про це далі); 2) виникнення (поява) дієздатності може "запізнюватись" — між наявною правоздатністю та виникаючою дієздатністю має місце певний розрив у часі.
При цьому на відміну від правоздатності обсяг дієздатності може нарощуватись, збільшуватись, проходячи етапи від відсутності дієздатності через неповну, різної повноти дієздатність до формування повної дієздатності. Отже, за обсягом самостійних можливостей суб'єкта стосовно цивільного права є підстави розрізняти такі види дієздатності: 1) мінімальна, або часткова; 2) неповна; 3) повна. Маючи на увазі можливість зворотного, регресного розвитку, який з додержанням певних юридичних процедур може привести до зменшення обсягу дієздатності, є підстави виділяти щодо неї ще дві позиції: 4) обмежена дієздатність; 5) визнання особи недієздатною. Правда, ці види не виключають своєрідної юридичної реверсії, тобто повернення за певних умов і з додержанням певних юридичних процедур до базового виду, тобто відновлення повної дієздатності. J
Мінімальна, або часткова дієздатність — це дієздатність малолітньої особи, тобто особи, яка не досягла чотирнадцяти років (за термінологією та віковою межею ЦК 2003 p.), або неповнолітнього, який не досяг п'ятнадцяти років (за термінологією та віковою межею ЦК 1963 p.). Вік особи (14 років) приведено у відповідність з усталеними уявленнями, що знайшли закріплення в інших законах, які стосуються молоді.
Неповна дієздатність — це дієздатність неповнолітніх, тобто осіб у віці від чотирнадцяти до вісімнадцяти років (за ЦК 2003 p.), або віком від п'ятнадцяти до вісімнадцяти років (за ЦК 1963 p.).
Обсяг неповної дієздатності, хоча вона й неповна, значно більший від обсягу часткової дієздатності. Аналізуючи зміст відповідних статей Цивільного кодексу (1963 p., 2003 p.), не важко помітити, що, крім обсягу, дієздатність цієї групи суб'єктів відзначається (порівняно з повною дієздатністю) ще й такою характерною особливістю, як спосіб реалізації правоздатності, У випадках, передбачених законом (ст. 32 ЦК 2003 р.) вона реалізується самостійно (хоча за певних умов самостійність може бути обмежена). Інші право-чини неповнолітня особа вчиняє за згодою батьків (усиновлювачів) або піклувальників. Щодо певних правочинів згода має бути письмовою та нотаріально посвідченою.
Новий Цивільний кодекс передбачив, що у разі заперечення того з батьків (усиновлювачів), з яким проживає неповнолітня особа, правочин може бути здійснений з дозволу органу опіки та піклування. Отже, в цих випадках дієздатність дістає вияв лише за згодою (як обов'язковою умовою), тоді як за малолітніх осіб, які не досягли чотирнадцяти років, правочини вчиняють від їх імені батьки (усиновлювачі) або опікуни (за деякими винятками, зокрема дрібних побутових правочинів, які особа має право вчиняти самостійно (ст. 31).
Подібні ситуації неповної праводієздатності зустрічаються й в інших галузях права. Так, згідно з трудовим законодавством самостійно реалізовувати свою праводієздатність та бути прийнятими на роботу, тобто вступати у трудові правовідносини, можуть особи, які досягли шістнадцяти років. Можливе прийняття на роботу й осіб, які досягли п'ятнадцяти років. Але в цьому разі прийняття обумовлено неодмінною вимогою: воно можливе як виняток за згодою одного із батьків або особи, що його замінює. Прийняття на роботу осіб, які досягли лише чотирнадцятирічного віку, потребує додержання цілої низки умов: 1) категорія осіб, які приймаються на роботу (учні загальноосвітніх шкіл, професійно-технічних і середніх спеціальних навчальних закладів); 2) мета прийняття на роботу (для підготовки молоді до продуктивної праці); 3) характер обов'язковості прийняття (допускається прийняття на роботу); 4) характер роботи, що має виконуватись (виконання легкої праці, що не завдає шкоди здоров'ю); 5) режим роботи (який не порушує процесу навчання, у вільний від навчання час); 6) погодження з особами, які представляють інтереси неповнолітнього (за згодою одного з батьків або особи, яка його замінює). *
Від неповної дієздатності слід відрізняти обмежену дієздатність як результат зменшення обсягу повної чи неповної дієздатності, які вже відбулися. Обговорюючи питання про можливість обмеження дієздатності фізичних осіб, слід виходити з принципового положення про неприпустимість довільного обмеження правоздатності та дієздатності фізичних осіб. Ніхто не може бути обмежений в правоздатності або дієздатності інакше, як у випадках і в порядку, передбачених законом. Більше того, правочини, спрямовані на обмеження правоздатності або дієздатності, визнаються недійсними. Випадки обмеження дієздатності відповідно до законодавства досить різноманітні. За способом обмеження розрізняють обмеження дієздатності, а іноді ширше — праводієздатності трьох видів: 1) обмеження за законом; 2) обмеження по суду; 3) в певних випадках — обмеження, що здійснюється спеціалізованими органами виконавчої влади.
Обмеження за законом носить загальний характер, тобто поширюється на осіб певної категорії. Типовий випадок зустрічаємо в трудовому праві. Згідно з трудовим законодавством неповнолітні, тобто особи, які не досягли вісімнадцяти років, у трудових правовідносинах прирівнюються в правах до повнолітніх. Проте для них
(статті 190, 192 КЗпП) встановлено низку обмежень: забороняється застосування їх праці на важких роботах і на роботах з шкідливими або небезпечними умовами праці, а також на підземних роботах; забороняється залучати їх до підіймання і переміщення речей, маса яких перевищує встановлені для них граничні норми; забороняється залучати їх до нічних, надурочних робіт і робіт у вихідні дні.
Цивільне право також містить обмеження праводієздатності фізичних осіб за законом. Такі випадки названі, зокрема, в частинах З і 5 ст. 2 Закону України "Про підприємництво". Так, згідно із ч. З ст. 2 не допускається зайняття підприємницькою діяльністю таких категорій громадян: військовослужбовців, службових осіб органів прокуратури, суду, державної безпеки, внутрішніх справ, державного нотаріату, а також органів виконавчої влади, які покликані здійснювати контроль за діяльністю підприємств.
З обмеженням дієздатності по суду зустрічаємося, зокрема, в цивільному праві. Обмежена дієздатність в цьому разі — поняття, що стосується певного кола осіб, а саме: фізичної особи, якщо вона страждає на психічний розлад, який істотно впливає на її здатність усвідомлювати значення своїх дій та (або) керувати ними (ч. 1 ст. 36 ЦК 2003 p.); фізичної особи, якщо вона зловживає спиртними напоями, наркотичними засобами, токсичними речовинами тощо і тим ставить себе чи свою сім'ю, а також інших осіб, яких вона за законом зобов'язана утримувати, у скрутне матеріальне ста- '■] новище (ч. 2 ст. ^5 ЦК 2003 p.; ст. 15 ЦК 1963 p.). Така особа може бути обмежена судом в дієздатності і над нею встановлюється і піклування. Вона може вчиняти правочини (угоди) щодо розпорядження майном, а також одержувати заробіток, пенсії, стипендії, інші доходи та розпоряджатися ними лише за згодою піклувальника, і за винятком дрібних побутових правочинів. |
Згідно з ЦК 1963 р. (ч. 2 ст. 13) орган опіки і піклування може ■■ обмежити дієздатність неповнолітніх, а саме: може обмежити їх в праві самостійно розпоряджатися своїм заробітком або стипендією. Дещо по-іншому вирішує це питання ЦК 2003 p., передаючи відповідні повноваження суду: "За наявності достатніх підстав суд за ,: заявою батьків (усиновлювачів), піклувальника, органу опіки та піклування може обмежити право неповнолітньої особи самостійно розпоряджатися своїм заробітком, стипендією чи іншими доходами або позбавити її цього права" (ч. 5 ст. 32). ■. \
Праводієздатність фізичної особи по суду може бути обмежена застосуванням деяких видів кримінального покарання, наприклад: позбавлення волі, позбавлення права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю та інші. Так, згідно з ч. 4 ст. 2 Закону України від 7 лютого 1991 р. "Про підприємництво" "особи, яким суд заборонив займатися певною діяльністю, не можуть бути зареєстровані як підприємці з правом здійснення відповідного виду діяльності до закінчення терміну, встановленого вироком суду". Обмеження праводієздатності за кримінальним законодавством може тривати й після відбуття покарання. Згідно з ч. 5 ст. 2 Закону "Про підприємництво" "особи, які мають непогашену судимість за крадіжки, хабарництво та інші корисливі злочини, не можуть бути зареєстровані як підприємці, не можуть виступати співзасновниками підприємницької організації, а також займати в підприємницьких товариствах та їх спілках (об'єднаннях) керівні посади і посади, пов'язані з матеріальною відповідальністю". Будь-яке інше позбавлення прав — це завжди обмеження праводієздатності.
В сімейному законодавстві передбачена можливість застосування такого заходу, як позбавлення батьківських прав. За КК 1960 р. також передбачався такий вид покарання до засуджених, як позбавлення батьківських прав, принципова відмінність якого від аналогічного заходу сімейно-правової природи полягала в тому, що в кримінальному праві позбавлення батьківських прав застосовувалось як додаткове покарання лише у випадках, коли судом встановлювалось зловживання цими правами з боку винного (ст. 38 КК 1960 p.). КК 2001 р. такого заходу не передбачає.
Позбавлення батьківських прав (ст. 70 КпШС 1969 p.; ст. 164 СК) провадиться лише в судовому порядку і пов'язане з обмеженням праводієздатності з досить широкого спектра питань. Згідно зі ст. 166 СК "особа, позбавлена батьківських прав: 1) втрачає особисті немайнові права щодо дитини та звільняється від обов'язків щодо її виховання; 2) перестає бути законним представником дитини; 3) втрачає права на пільги та державну допомогу, що надаються сім'ям з дітьми; 4) не може бути усиновлювачем, опікуном та піклувальником.
Обмеження праводієздатності можливе в адміністративному праві як результат застосування такого виду адміністративного стягнення, як позбавлення спеціального права, наданого даному громадянинові, наприклад, права керування транспортними засобами, права полювання (статті 24, 30 КпАП).
Як засіб обмеження праводієздатності, що застосовується в кримінально-процесуальному праві, можуть бути названі запобіжні заходи і особливо суворий серед них — взяття під варту. В кримінально-процесуальному праві застосовується й такий спосіб обмеження праводієздатності, як накладення арешту на вклади, цінності та інше майно обвинуваченого чи підозрюваного або осіб, які несуть за законом матеріальну відповідальність за його дії (ст. 126 КПК). Наразі обмеження праводієздатності набуває вигляду (характеру) короткотермінового призупинення праводієздатності.
Накладення арешту на майно або грошові суми, що належать відповідачеві, а також низка інших способів забезпечення позову, що тягнуть обмеження праводієздатності відповідача, застосовуються у цивільному процесуальному праві (ст. 152 ЦПК).
За характером прав-обовязків, якими може скористатися або яких повинен дотримуватися суб'єкт, розрізняють два види праводієздатності: 1) загальну, яка, в принципі, характеризує з певного моменту усіх фізичних осіб, та 2) спеціальну, яка належить значною мірою колективним суб'єктам, а також певній частині індивідуальних суб'єктів — посадовим особам і яка є неоднорідною за змістом.
Отже, особливим різновидом праводієздатності є спеціальна право- та дієздатність. Вона буває різною як за обсягом, так і за характером правомочностей і обов'язків — більшою або меншою. Проте ця обставина не дає підстав вважати її ані неповною, ані обмеженою. Це повна, але спеціальна праводієздатність, якою наділені юридичні особи як суб'єкти цивільного права, державні органи та установи як суб'єкти адміністративного права (кожний з яких наділений своєю компетенцією), посадові особи, представники влади.
Обсяг та специфіка спеціальної праводієздатності визначаються різними нормативними актами — законами й положеннями про органи та організації, статутами юридичних осіб, посадовими інструкціями та іншими актами, в яких закріплена компетенція відповідних суб'єктів. Можна сказати, що такого роду суб'єкти (юридичні особи) мають праводієздатність (зокрема цивільно-правову) відповідно до цілей щ діяльності.
Обмеження спеціальної дієздатності цих осіб можливе, як і в разі з фізичними особами, лише у випадках та в порядку, передбачених законом (наприклад, особливий режим кредитування і розрахунків, який застосовувався раніше).
Обмеження праводієздатності, як правило, носить тимчасовий характер. Після усунення причин, які викликали обмеження, або закінчення строку, на який вона була обмежена, праводієздатність відновлюється в повному обсязі.
Зняття обмеження праводієздатності, як і його запровадження, може мати місце: 1) за законом та 2) по суду.
Так, зняття обмеження, призначеного у вигляді кримінального покарання або адміністративного стягнення, які носять строковий характер, згідно із законом відбувається автоматично по закінченні терміну (наприклад, позбавлення права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю) — обмеження начебто відпадає саме собою.
На відміну від цього ряд інших обмежень може бути знято лише судом. Так, саме суд скасовує обмеження дієздатності: у разі припинення фізичною особою зловживання спиртними напоями, наркотичними засобами, токсичними речовинами суд поновлює її цивільну дієздатність (ст. 15 ЦК 1963 p., ст. 38 ЦК 2003 p.). Поновлення батьківських прав також може мати місце лише в судовому порядку (ст. 75 КпШС 1969 p.; CK).
Від обмеження праводієздатності слід відрізняти делегування, тобто здійснення певного обсягу правомочностей через представника.
Крім обмеження дієздатності, закон передбачає також можливість визнання фізичної особи недієздатною. Таке питання вирішується лише в судовому порядку. Суд може визнати фізичну особу недієздатною та встановити над нею опіку. Йдеться про осіб, які внаслідок хронічного, стійкого психічного розладу не здатні усвідомлювати значення своїх дій та (або) керувати ними (ст. 16 ЦК 1963 p.; ст. 39 ЦК 2003 p.). Недієздатна фізична особа не має права вчиняти будь-якого правочину. Правочини від імені недієздатної фізичної особи та в її інтересах вчиняє її опікун. У разі відпадання причин, що потягли визнання фізичної особи недієздатною, а саме — якщо буде встановлено, що внаслідок видужання або значного поліпшення її психічного стану у неї поновилася здатність усвідомлювати значення своїх дій та керувати ними, суд у встановленому законом порядку поновлює цивільну дієздатність фізичної особи.
Визнання недієздатним колективного суб'єкта означає практично припинення його діяльності: для державного органу — його скасування, для юридичної особи — господарюючого суб'єкта — оголошення банкрутом.
Здатність створювати для себе обов'язки, яка охоплюється поняттям дієздатності, передбачає ще й здатність відповідати за свої дії, за виконання чи неналежне виконання обов'язків. Дієздатність, яка розуміється як правоздатність, що може бути реалізована власною волею та діями, доповнюється, таким чином, ще однією властивістю. Такою є деліктоздатність (лат. delictum — проступок), тобто властивість, що характеризується обов'язком другорядним, похідним від тих, які становлять зміст правовідносин (правовідно-шення), — обов'язком відповідати юридично за свої протиправні вчинки. Деліктоздатність виступає як третя, додаткова до дієздатності юридична властивість суб'єкта права. Деліктоздатність може бути визначена як трансформована дієздатність.
Правоздатність, дієздатність та деліктоздатність утворюють інтегративну властивість, яку часто в теорії права називають право-суб'єктністю.
Як результат вчинення правопорушення виникають нові правовідносини, що мають характер охоронних правовідносин. Деліктоздатність має галузевий характер, тобто розрізняється за галузями права.
Деліктоздатність може бути загальною та спеціальною, повною і неповною. Так, з позицій кримінального права кожна фізична осудна особа, якій виповнилося 16 років, наділена загальною та повною кримінальною деліктоздатністю, тобто може бути притягнена до кримінальної відповідальності за вчинення злочину. Кримінальна деліктоздатність осіб у віці від 14 до 16 років має неповний характер. Ці особи можуть бути притягнені до кримінальної відповідальності лише за деякі тяжкі злочини, спеціально вказані в законі (ст. 22 КК).
Виникає питання про наявність деліктоздатності у особи, яка вчинила суспільно небезпечне діяння, але яке не може кваліфікуватись як злочин в силу того, що ця особа не досягла віку, з якого можлива кримінальна відповідальність. Незважаючи на це, такого роду діяння закон не залишає без відповідного реагування. В цьому разі маємо справу з ситуацією, коли відповідно до Кримінального та Кримінально-процесуального кодексів суд застосовує до винної особи (за умови досягнення нею 11 років) примусові заходи виховного характеру. Отже, така особа наділена певним обсягом деліктоздатності. Але оскільки наразі ця властивість як кримінально-правова характеристика суб'єкта не може породити кримінальної відповідальності, є підстави деякою мірою умовно визначити її як мета- (чи квазі) деліктоздатність. Вона передбачає можливість застосувати в судовому порядку примусові заходи виховного характеру до осіб у віці від 11 до 14 років, або до 16 років (крім діянь, перелічених у ч. 2 ст. 22 КК) у разі вчинення ними суспільно небезпечних діянь, передбачених кримінальним законом. Доречно зазначити, що примусові заходи виховного характеру можуть бути за певних умов застосовані й до неповнолітніх старших вікових категорій (тобто до 18 років), які вже наділені деліктоздатністю, у повному розумінні слова, за вчинення злочинів.
Спеціальна д^піктоздатність може характеризувати: 1) колективних суб'єктів (юридичних осіб); вона може бути цивільно-правовою, фінансовою, матеріально-трудовою (або майновою — за шкоду, заподіяну працівникові); 2) індивідуальних суб'єктів, зокрема службових осіб (кримінальна, адміністративна).
Йшлося про основні правові властивості, що характеризують суб'єктів правовідносин. Але, як зазначалось, є й додаткові характеристики.
Однією з них є найменування, або, інакше кажучи, властивість, пов'язана з іменем (найменуванням).
Найменування (ім'я) як властивість (характеристика) суб'єкта дозволяє виділити його серед інших подібних суб'єктів, тобто персоніфікувати. Ім'я — допоміжна ознака, характеристика суб'єкта, яка, здавалось би, не містить нічого правового, тобто квазіправове (начебто правове) явище або метаправове явище, що займає проміжне положення між правовим та неправовим.
І все ж ця характеристика несе певне й досить важливе правове навантаження. Ім'я виконує юридичну функцію ідентифікації особи. Чи можна уявити собі людину, якій при народженні не дали імені? Практично ні. Ім'я необхідне як атрибут спілкування між людьми. Людина, яка не має імені, — анонім. Неможливо уявити собі життя суспільства, в якому ніхто не має імені! Скажімо, громадянин подає заяву, скаргу до державного органу або позов до суду. Чи породжують такі дії правовідносини? Звичайно, так. Суд зобов'язаний розглянути звернення, громадянин вправі вимагати його розгляду. Інша, протилежна ситуація: подано заяву без зазначення імені, анонімно. Чи породжує така дія правовідносини? Зрозуміло, ні. Правове життя за таких умов неможливе. Тому батьки зобов'язані зареєструвати народження дитини в державному органі реєстрації актів цивільного стану, при цьому визначається прізвище дитини, її ім'я та по батькові. Право на ім'я — це одне із особистих немайнових прав, що забезпечують соціальне буття фізичної особи.
Юридична особа має своє найменування (ст. 27 ЦК 1963 p., ст. 90 ЦК 2003 p.). Права та обов'язки господарських організацій, пов'язані з використанням фірмових найменувань, торгових марок та товарних знаків, визначаються законодавством.
Без імені неможливий захист авторського права (Закон України від 23 грудня 1993 р. "Про авторське право і суміжні права" в редакції Закону від 11 липня 2001 p.). Захист честі, гідності, ділової репутації фізичної або юридичної особи також передбачає конкретне ім'я фізичної особи або найменування юридичної особи.
Аналогічні аргументи можна навести щодо правовідносин будь-якої галузевої природи.
Особи — фізичні або колективні структуровані утворення (організації)— як суб'єкти права діють у просторі та часі. Про час, як параметр їх функціонування, вже зазначалося: саме з досягненням певного віку пов'язане настання для фізичної особи певних правових можливостей (праводієздатність) або вимог (деліктоздатність). Для юридичних осіб набуття таких властивостей здебільшого пов'язане з моментом державної реєстрації.
Інша, а саме — категорія простору дістає вияв в конкретних правових формах як зв'язок з територією перебування і набуває вигляду таких просторових координат: 1) країна (державна приналежність); 2) місце проживання; 3) місцезнаходження.
Державна приналежність або її відсутність роблять фізичну особу громадянином, іноземним громадянином або особою без громадянства. Аналогічно і щодо юридичних осіб — вони можуть бути українськими, іноземними, спільними. Є підстави, розрізняти поняття: 1) країна громадянства; 2) країна перебування.
Для іноземних громадян може діяти національний режим, тобто такий, яким користуються громадяни країни у повному обсязі.
Можливе обмеження правоздатності іноземних громадян як фізичних осіб порівняно з громадянами України:
1) обмеження можуть виступати у вигляді окремих вилучень, встановлених законом. Наприклад, окремі іноземці не можуть входити до складу екіпажу морських суден. Так, згідно з Кодексом торговельного мореплавства України (ст, 53) члени екіпажу судна, зареєстрованого у Державному судновому реєстрі України або Судновій книзі України, можуть бути громадянами будь-якої держави, але капітаном судна може бути тільки громадянин України. В тому ж Кодексі зафіксовано, що державними морськими лоцманами є громадяни України (ст. 93). Митний кодекс України (ст. 412) також передбачає, що на службу до митних органів, спеціалізованих митних установ та організацій приймаються громадяни України;
2) можуть бути встановлені обмеження зворотного характеру стосовно громадян тих держав, в яких існують спеціальні обмеження цивільної правоздатності громадян України (ст. 565 ЦК 1963 p.). Це так звана реторсія (від лат. retorsia — зворотна дія);
3) для окремих категорій іноземних громадян може встановлюватися законом спеціальний правовий режим (статус). Наприклад, для осіб, які подали заяви про надання їм статусу біженців, для біженців. Правовий статус тих, які претендують, і які вже визнані біженцями, істотно відрізняється, але в обох випадках правоздатність не досягає повного обсягу (Закон України від 21 червня 2001 р. "Про біженців").
Параметр, що характеризує зв'язок фізичної особи з постійним перебуванням у певному просторі, конкретизується поняттям місце проживання. Для розв'язання більшості правових проблем недостатньо лише орієнтації на країну, громадянином якої є фізична особа; суб'єктом правовідносин здебільшого може бути лише особа, яка має таку органічну властивість, як місце проживання.
Місцем проживання визнається місце, де фізична особа постійно або переважно проживає. Місцем проживання неповнолітніх, які не досягли 15 років, або громадян, які перебувають під опікою, за ЦК 1963 р. (ст. 17) визнається місце проживання їх батьків (усиновителів) або опікунів. Дещо по-іншому розв'язує цю проблему ЦК 2003 p.: місцем проживання визнається місце, де фізична особа проживає постійно, переважно або тимчасово; фізична особа, яка досягла 14 років, вільно обирає собі місце проживання (ст. 29).
Місце проживання як ознака, що ідентифікує суб'єкт правовідносин, в різних галузях права має різне значення, зокрема:
у цивільному праві — місце виконання зобов'язання (ст. 167 ЦК 1963 р.);
у цивільному процесуальному праві — визначення підсудності справ, статті 125, 126 ЩІК);
в адміністративному праві — установлення адміністративного нагляду за особами, звільненими з місць позбавлення волі (Закон України від 1 грудня 1994 р. "Про адміністративний нагляд за особами, звільненими з місць позбавлення волі");
в кримінально-процесуальному праві — підписка про невиїзд, (ст. 151 КПК);
у сімейному праві — (подача заяви про реєстрацію шлюбу, розірвання шлюбу (статті 173, 179 КпШС тощо).
Що стосується юридичних осіб, треба зазначити, що юридична особа набуває цивільних прав та бере на себе цивільні обов'язки через свої органи, які діють в межах повноважень, наданих їм за законом або статутом (положенням). Відповідно до цього вирішується питання про дислокацію юридичної особи в юридичному контексті. Місцем знаходження юридичної особи визнається місцезнаходження її постійно діючого органу (ст. 30 ЦК 1963 p.). Дещо по-іншому вирішується це питання ЦК 2003 р. (ст. 93): "Місцезнаходження юридичної особи визначається місцем її державної реєстрації, якщо інше не встановлено законом". Виконання зобов'язання, боржником в якому є юридична особа (крім зобов'язання передати будівлю), проводиться за місцем знаходження юридичної особи, тобто її органу (ст. 167 ЦК 1963 p.), якщо інше не визначено в законі, договорі, або не виходить з суті зобов'язання.

Смотреть другие вопросы в разделе: Нариси з теорії права





Все материалы размещены исключительно с целью ознакомления и принадлежат их авторам. Любое копирование строго запрещено. Если вы являетесь автором того или иного труда и не хотите, чтобы он был здесь опубликован, свяжитесь с администрацией