***
Главная » Нариси з теорії права » 8.1. Поняття та основні характеристики норми права



8.1. Поняття та основні характеристики норми права

Як випливає з попередньої теми, а саме з розгляду питань про загальне поняття, властивості та характеристики об'єктивного права, первісним елементом, умовно кажучи, атомом позитивного права є окремо взята норма права, сукупність, система яких становить право в цілому.
Право в такому об'єктивному розумінні бачиться незчисленною безліччю норм, незалежно від того, ким та в якій формі вони встановлені, тобто системою юридично формалізованих правил поведінки. Норма права, або, як ще кажуть, правова норма, та об'єктивне право в цьому контексті співвідносяться як частина та ціле.
Термін "норма права", а особливо "правова норма" вживається у двох значеннях: *
1) норма права як юридично формалізоване правило поведінки, тобто інтелектуальна модель суспільних відносин (ідеальна норма);
2) правова норма як поведінка, відносини, взаємини між людьми, які відповідають праву, закону (реальна норма); тобто проекція норми права на реальну суспільну дійсність, реальні соціальні відносини, що будуються за моделями, які містять у собі норми права.
А це значить, що часто під правовою нормою, особливо прихильниками широкого тлумачення права, розуміються також реальні правові відносини, фактична поведінка, що відповідає закону, тобто ідеальній нормі, і носить характер усталеного стереотипу. Логіка тут проста: поведінка є правовою нормою, бо відповідає вимогам права1.
Проте це не дає підстав дзія розширення поняття права. В одній із попередніх тем, розглянувши широке і вузьке нормативне праворозуміння, ми зробили вибір на користь останнього. Водночас зауважимо, що в контексті викладення даної теми поняття "правова норма" та "норма права" можуть використовуватися як однозначні (синоніми), тобто як формалізоване правило.
В цьому (нормативному) значенні норма права з точки зору змісту являє собою певний обсяг інформації, хоча й досить різної за своєю конкретикою, але наділеною двома загальними (спільними) властивостями: 1) кінцевим соціально-цільовим призначенням та 2) технологією формування. *
З приводу першої властивості можна сказати, що норма є засобом передачі інформації про найбільш доцільну за певних обставин поведінку, одним із способів регулювання останньої.
Що стосується другої властивості, тобто технології, або порядку формування норми, слід зазначити, що для всіх них це відбувається за єдиним алгоритмом. За технологією творення норма права є результатом взаємодії об'єктивних та суб'єктивних факторів. По-перше, людина (індивід чи соціальна група) в процесі діяльності емпірично або раціонально пізнає оточуючу його дійсність. По-друге, узагальнюючи накопичені знання і досвід, людина опрацьовує на цій фенові правила поведінки з метою досягнення результату, який відповідав би її інтересам і потребам.
Виражена в нормі воля формується, з одного боку, під впливом законів об'єктивно існуючої реальності, а з іншого — під впливом інтересів і цілей суб'єкта. Поєднання цих двох моментів й визначає безпосередній вольовий зміст норми1.
А тепер розгляньмо основні ознаки, притаманні нормам права.
Цілком природно, що ознаки, які характеризують норми права, виходять і тісно пов'язані з тими ознаками, якими визначається право як система, хоча з ними і не збігаються.
Безпосереднім змістом норми є правило поведінки надавально-зобов'язуючого характеру. Це означає або надання можливості (права) або покладення обов'язків.
Надавально-зобов'язуючий характер норми узагальнено дістає вияв у тому, що вона:
1) надає суб'єктові можливість діяти в своїх інтересах і для задоволення своїх потреб;
2) надаючи суб'єктові можливість діяти, зобов'язує його робити це в певних межах, не виходячи за них, тим самим не порушуючи прав інших осіб;
3) зобов'язує іншого суб'єкта, від поведінки якого залежить можливість скористатись надавальним потенціалом норми, діяти так, щоб не перешкоджати її реалізації.
Будь-яка норма права у вигляді дозволу передбачає відповідний обов'язок (заборону) інших суб'єктів не порушувати надане право, виконувати те, на що має право уповноважена особа.
Водночас норми, які виражені як обов'язок (заборона), передбачають наявність відповідного (супутнього) права вимагати виконання цього обов'язку.
Названі надання-зобов'язування в процесі реалізації правових норм можуть чергуватися щодо одного й того ж суб'єкта.
Наприклад, відповідно до цивільно-правових зобов'язань одна особа, а саме боржник, повинна або вчинити на користь іншої особи, тобто кредитора, певну дію, або утриматися від певної дії; інша ж особа, а саме кредитор, має право вимагати від боржника виконання його обов'язку. Отже, зміст зобов'язання становлять права і обов'язки суб'єктів, що зафіксовані в цивільно-правових нормах. Як гласить одне з положень стародавнього римського права, "suum euique", тобто кожному своє, кожному те, що належить йому за правом (Цицерон).
Але в тих же цивільно-правових зобов'язаннях можливий й інший, так би мовити рухливий розподіл прав та обов'язків між сторонами. Це так звані взаємні договори, в яких кожній із сторін належать права й обов'язки. За такої своєрідної ситуації зобов'язання характеризуються суміщенням ролей: кожний з учасників договору є і кредитором і боржником, оскільки права і обов'язки лежать на кожному з них.
Наприклад, в зобов'язанні купівлі-продажу покупець є кредитором, оскільки йому належить право вимагати від продавця передачі речі. Водночас він виступає і як боржник, оскільки в силу того ж зобов'язання повинен сплатити продавцеві вартість придбаної речі. Відповідно й продавець одночасно є й кредитором (йому належить право вимагати сплати певної грошової суми) й боржником (він зобов'язаний передати покупцеві річ, майно).
Звернімося до іншої галузі відносин, які регулюються Законом України від 23 травня 1991 р. "Про освіту" (в редакції Закону від 23 березня 1996 p.), а саме до статей, що регламентують права і обов'язки студента: він має не тільки праіо, але й зобов'язання вчитись належним чином. В Законі України від 17 січня 2002 р. "Про вищу освіту" (ст. §5) зазначається, що особи, які навчаються у вищих навчальних закладах, зобов'язані "виконувати графік навчального процесу та вимоги навчального плану".
Ознаки, що характеризують норми права:
1. Норми є регулятором суспільних відносин. Визнання цього міститься в статтях відповідних законодавчих актів (див., зокрема, ст. 1, 2 ЦК України 1963 p.).
2. Норми встановлені, санкціоновані або визнані державою, тобто містяться в прийнятих державними органами відповідно до їх компетенції актах, або встановлені іншим способом в порядку, визначеному державою, а тому нею й визнані.
3. Норми мають абстрактний характер, вони неперсоніфіковані; як повеління суверенної держави вони обов'язкові для громадян, посадових осіб, державних органів, об'єднань громадян — всіх тих, на кого розраховані.
4. Настанови норм, їх приписи загальні, всеохошіюючі (див., наприклад, ст. 6 КК).
5. Настанови (приписи, зміст) норм формально визначені, що є визнанням такої властивості норм, як їх текстуальна визначеність (див., наприклад, ст. 11 КК). Текстуальна визначеність норми як її органічна властивість є гарантією ефективного функціонування права як регулюючої системи. Першоджерелом їх оприлюднення є офіційні видання.
На жаль* інколи зустрічаємося з фактами, коли тексти офіційних видань певною мірою розходяться між собою. З цього приводу можна згадати абсурдну ситуацію, яка склалась свого часу з текстом Декрету Кабінету Міністрів від 17 березня 1993 р. № 22-93 "Про довірчі товариства" — трастові компанії. Як повідомлялось у пресі, практика зіткнулась з тим, що водночас "ходило" декілька варіантів згаданого декрету, зміст яких різнився.
Норми діють багаторазово (невизначене число разів) або тривало. Становлячи інтелектуальну модель суспільних відносин, норма права розрахована на неодноразове застосування, вона не вичерпується одиничним фактом її виконання. Це стосується навіть тих випадків, коли норма видається на певний час, коли часові параметри її дфобмежені заздалегідь встановленим терміном.
Норми знаходяться у певній ієрархічній підпорядкованості, яка визначається, як правило, місцем нормостворюючого суб'єкта в системі (загальній структурі) правотворчих органів та конститутивними властивостями акта, в якому ці норми знайшли закріплення. Така підпорядкованість, наприклад, характерна для норм Конституції, кодексів, актів вищого, центральних та місцевих органів державної виконавчої влади; акти нижчого рівня видаються на основі та на виконання актів вищого рівня, які (а відповідно й норми, що в них містяться) наділені більшою юридичною силою. Щодо відмінності актів, виданих одним й тим самим органом, та зв'язку між ними, обумовлених конститутивними властивостями (йдеться про форму акта), то їх ілюструє зіставлення закону та постанови Верховної Ради про порядок його введення в дію — постанова щодо закону є актом допоміжно-правового характеру.
Норми (а точніше суспільні відносини, які відповідають моделям, зафіксованим в цих нормах, або, інакше кажучи, проекції цих норм в реальній суспільній дійсності) охороняються державою. Для цього існує розгалужена система (мережа) різноманітних правоохоронних органів. Тим самим підтримується імідж правової норми як правила, що виходить від держави.
Виходячи з найсуттєвіших ознак, можна запропонувати таке визначення норми права:
норма права — це правило поведінки загального характеру, що встановлене, визнане чи санкціоноване компетентним органом держави або в іншому передбаченому нею порядку, яке має загальнообов'язкову силу, регулює суспільні відносини в інтересах громадян і суспільства та передбачає можливість застосування державно-примусових заходів, включаючи відповідальність перед державою в разі порушення цієї норми з метою її підтримання та неухильного виконання.

Смотреть другие вопросы в разделе: Нариси з теорії права





Все материалы размещены исключительно с целью ознакомления и принадлежат их авторам. Любое копирование строго запрещено. Если вы являетесь автором того или иного труда и не хотите, чтобы он был здесь опубликован, свяжитесь с администрацией