***
Главная » Нариси з теорії права » 7.2. Характеристика основних теорій праворозуміння в історії правової думки та сучасному правознавстві



7.2. Характеристика основних теорій праворозуміння в історії правової думки та сучасному правознавстві

1. Теорія природного права

Природно-теоретичне розуміння права зустрічається вже у мислителів античного світу (зокрема у Аристотеля, римських юристів) та середньовіччя. Найвидатнішими представниками цього напряму були: в Голландії — Гуго Гроцій та Спіноза, в Англії — Гоббс й Локк, у Франції — Жан-Жак Руссо та представники так званої філософії просвітництва, в Німеччині — Лейбніц, Кант, Фіхте та інші.
Основні ідеї теорії природного права полягають в таких визначальних положеннях.
1. Природне право не є складовою частиною позитивного права, а існує поряд з ним і є виразом вічних й незмінних вимог самої природи людини.
Гуго Гроцій виходив з того, що людині притаманне прагнення до спілкування (причому мирного, організованого) згідно з вимогами, розуму. Це прагнення до спілкування існує лише у людини. Воно і є джерелом права, яке не залежить від існування позитивних норм, тобто норм об'єктивного права. Туго Гроцій доходить висновку, що право закладено в самій природі людини та існує незалежно від законів, встановлених у різних народів.
2. Основою природного права оголошувалось також поняття справедливості, яке виводилось із самої природи людини. Із прагнення до спілкування, що лежить в природі людини, та пов'язаного з ним поняття справедливості адепти (представники) природного права виводили ряд вимог, а саме: не брати чужого; повертати те, що тобі не належить; виконувати обіцянки; відшкодовувати за завдану шкоду тощо. Ці та інші максими визнавались нормами природного права.
3. Свобода є наслідком (атрибутом) людської природи, а тому природне право, зумовлене природою людини, захищає свободу і рівність людей як їх невід'ємні права.
4. Людина наділена не лише прагненням до спілкування, ай розумом, а отже вона розуміє, що саме може бути узгоджено з цим прагненням до спілкування, а що суперечить йому.
Право,8 на думку Туго Гроція, має розумітися як таке, що відповідає приводі суспільно-розумних істот, справедливе діяння.
5. З точки зору згадуваної справедливості піддається критиці увесь суспільний й державний лад, а також його правовий порядок: суспільний устрій, привілеї окремих категорій осіб й правовий статус громадян, форма держави, законність та інші риси, притаманні державному ладу.
6. Позитивне право має зважати на вимоги природного права, що випливають із самої природи людини.
Вважалось, що природне право відрізняється від позитивного права, по-перше, своєю незмінністю та вічністю, а по-друге, — своєю всезагальністю. Природне право не може бути змінено навіть Богом, точно так як Бог не може зробити, щоб два рази по два не було чотири, і перешкодити поганому бути поганим. Оскільки природне право незмінне, самостійне й безумовне, остільки відповідно до нього має будуватися й позитивне право, створюване державою.

2. Теорія юридичного позитивізму

Ця теорія є одним з напрямів юриспруденції, який отримав поширення з другої половини XIX сторіччя.
Юридичний позитивізм, або позитивізм в праві (на відміну від філософського позитивізму, під впливом якого він розвивався) представлений багатьма іменами, в їх числі — Джон Остін (Англія), Карл Бергбом (Німеччина); багато в чому до позитивізму наближався Рудольф Ієринг (Німеччина), Коркунов, Муромцев, Шерше-невич (дореволюційна Росія) та інші.
Позитивісти намагались досліджувати й пояснювати право, займаючись лише чинним правом, тлумачити його як емпіричний матеріал, що аналізується й систематизується з точністю природничих наук.
Основні положення позитивізму:
1. Позитивізм в праві характеризується: а) закликом до відмови від визнання будь-яких, що стояли б над чинним правом, принципів; б) боротьбою проти концепції природного права; в) вимогою обмеження науки права аналізом чинного права, його конкретних приписів та норм, не вникаючи у питання про сутність права, його призначення та роль у суспільстві.
2. Право є реальним фактом, що створюється державою. Таке розуміння права висловив, зокрема, Джон Остін у роботі "Лекції з юриспруденції" (1832 p.). Юридичні норми цей автор тлумачить як явища природи. Позитивне право є для нього матеріалом одержання логічної системи, яка має бути стрункою, повною та несупереч-ливою. Юридична наука займається позитивними законами, тобто законами в точному значенні цього слова, не оцінюючи норм з точку зору добра або зла.
3. Кожне позитивне право походить від влади й спирається лише на силу влади. Тому сутністю будь-якого права є наказ влади* адресований підлеглому під загрозою санкції в разі його невиконання.
4. Юридичний позитивізм відповідав потребам вдосконалення юридичної регламентації, сприяв усталенню законності та обмежував розсуд судів. Він висунув ідею правової держави (Rechtsstaat) в розумінні самообмеження влади законом. Ця концепція виходила із переконання, що над громадянами, над владою і над державою повинен стояти міцний правовий порядок. Державний апарат, згідно з концепцією правової держави, пов'язаний виданими нею законами.
5. Держава повинна була гарантувати нормами чинного права сферу громадянських прав і свобод.
Чинне право, видане владою, на переконання позитивістів, забезпечує порядок, гармонію та безпеку в державі.
6. Вбачаючи в праві виняткову роль влади, що регулює суспільні відносини, позитивізм розглядає ці відносини як продукт позитивного законодавства.

3. Теорія солідаризму в праві

Солідаризм, незалежно від форми, в якій він виступає, грунтується на ідеї безконфліктності та єдності суспільства. Згідно з цією концепцією інститути держави і права просякнуті ідеєю солідарності.
Найбільш широко і послідовно концепцію солідаризму розвивав у першій чверті XX сторіччя французький вчений Леон Дюгі. Основні ідеї його теорії зводяться до такого.
1. Доктрина Дюгі засновується на двох положеннях: по-перше, людина є істотою, яка усвідомлює свою поведінку; по-друге, людина є істотою суспільною і як така вона не може жити відокремлено і ніколи в такому стані жити не буде. З цього факту, на думку Дюгі, випливає наявність норми, що наказує людині жити в суспільстві.
2. Кожне суспільство керується правом, яке ним править і викликає солідарність групи. Норми, що зв'язують суспільство, мають характер наказів, умовних суджень, що виражають повинність (те, що повинно бути, мусить бути; російське: долженствование).
3. Поведінка будь-якого індивідуума, який порушує інтереси суспільства, тобто соціальні норми, викликає негайну реакцію суспільства. Вона обумовлена тим, що не ізольована людина, яка діє самостійно, а індивідууми, котрі співпрацюють, можуть жити, боротися з природою і користуватися її благами.
4. Із зазначеного виводиться соціальна норма: "вчиняй солідарно". Це категоричний наказ солідарності, який діє в кожному суспільстві. Принцип солідарності є основою усього правопорядку і державної організації.
5. Принцип соціальної солідарності, за концепцією Дюгі, знаходиться у постійному розвитку залежно від ступеня розвитку суспільства і узгоджується із змінюваним змістом суспільного життя.
Польський вчений Гжегож Сайдлер, викладаючи еволюцію виникнення права й правового впливу, як вона представлена в доктрині Леона Дюгі, пише (цитую мовою видання): "...все еоциаль-ньіе нормьі возникают неорганйзованньїм, спонтанним путем, а реакция общества в отношении несолидарного индивидуума, нес-мотря на то, что она вьіступает с различньїм напряжением, не со-держит никакого принуждения в отношении человека, нарушаю-щего социальную норму.
Однако по мере развития социальной группьі, соответствующе-го усиления зависимости между людьми и разделения труда появ-ляется потребность конкретизации и определения социальньїх норм. Вместо спонтанной реакции вводится организованное при-нуждение, чтобьі обеспечить социальньїм нормам их реализацию в жизни. Здесь мьі подходим к понятию права. Итак, правом явля-ются социальньїе нормьі, обусловленньїе и организованньїе специ-фическим способом. Если на низшей ступени развития реакция общества в случае нарушения правил совершалась стихийно, не бьіло еще созданньїх для зтой цели органов, которьіе следили бьі за соблюдением нормьі, то с течением времени по мере прогресса в организации труда, по мере охвата специализацией новьіх областей организация жизни переходит в руки избранньїх для зтой цели индивидуумов"1.
6. Норми солідарності кореняться в суспільстві, вони є начебто органічною частиною останнього. Суб'єктом, уповноваженим відкривати й формувати ці норми, виступає держава, яка повинна виявити соціальні норми і створити для них апарат примусу. Право в розумінні солідаризму передує державі, більше того, стоїть над державною організацією.

4. Психологічна теорія права


Творцем найбільш чіткої психологічної концепції в юридичній науці був Л.Й. Петражицький (до речі, він закінчив юридичний факультет Київського університету).
Основні положення психологічної теорії полягають в такому.
1. Право, за Петражицьким, не є об'єктивно існуючим соціальним явищем. Воно є чисто психічним феноменом, а саме — особливим різновидом тих переживань, які в психології називаються емоціями.
2. Психічні переживання, що іменуються емоціями, носять двобічний, пасивно-активний характер. Це єдині сприймально-спонукальні переживання. В них пасивне сприйняття поєднується з одночасною активністю, що штовхає або відштовхує людину в певному напрямі. Лише емоції з їх двобічним сприймально-спонукальним характером є причиною саме такої, а не будь-якої іншої поведінки щодо зовнішнього світу.
3. Основне переживання, за Петражицьким, полягає у самому уявленні про певні вчинки, яке безпосередньо викликає апульсив-ну (привабну) або репульсивну (відштовхуючу) етичну емоцію.
Пояснюючи цю думку, Петражицький зазначає, що у відповідь на пропозицію взяти участь, наприклад, у шахрайстві людина звичайно обурюється: саме уявлення про шахрайство має відштовхуючу силу. І навпаки, уявлення про інші вчинки викликає прихильну, доброзичливу реакцію. Так, уявленню про вірність (відданість) супутні апульсивні (привабні) емоції.
4. Оскільки до етичних переживань Петражицький відносить правові й моральні переживання, виникає необхідність їх розмежування.
При правовому переживанні існує, на дгумку Петражицького, уявлення про певні конкретні обов'язки та суб'єктів, які користуються правом вимагати виконання обов'язків. В правовому переживанні обов'язок і правомочність нерозривно пов'язані між собою. Правові емоції — це переживання зв'язку, які об'єднують обов'язок і правомочність. Тому правова психіка повинна бути "вимогливою": з двох пов'язаних правовими переживаннями осіб одна має право вимагати виконання певного обов'язку, що лежить на іншій особі. Результатом правового переживання є юридична , норма. Вона покликана виражати зв'язок, що поєднує обов'язок й * правомочність і закладений в правовому переживанні.
5. Що стосується морального переживання, то тут виступає лише почуття обов'язку, тобто моральна емоція викликає обов'язок, який не супроводжується одночасним переконанням про правомочності іншої сторони.
Моральні (імперативні) емоції, або переживання індивіда пов'язані з "вільними" обов'язками, тобто такими, на виконання яких інша сторона, інша особа не може претендувати. Так, наприклад, людина може, побачивши жебрака, переживати відповідну емоцію, що "наказує" йому дати жебракові милостиню, але сам жебрак не може вимагати милостиню як щось обов'язкове, що належить йому від цієї особи.
Правові ж (імперативно-атрибутивні) емоції більш складні: вони включають в себе й переживання того, що певний обов'язок не вільний, оскільки відповідна особа може зажадати виконання цього обов'язку. Так, боржник передає свій борг кредитору не лише як обов'язок сплати з власної волі, але й як визнання правомірності вимог кредитора.
Усі правові заборони, повеління, дозволяння Петражицький розглядає виключно як продукт психічних переживань.
6. Петражицький віддає праву першість перед мораллю. На його переконання, основними ланками, що згуртовують суспільство, є правові переживання, без яких не може існувати стабільна соціальна група.
Моральні переживання не вносять у суспільство факторів усталеності та розрахунку, що гарантуються правом.
7. Петражицький відрізняє правові переживання від суджень, які виражають повинність (те, що повинно бути) і знайшли закріплення в юридичних нормах. Юридична норма, що наказує або забороняє певну поведінку, означає розумове творіння. Тоді як відповідні їй психічні переживання в розумінні Петражицького є єдино реальним явищем.

Смотреть другие вопросы в разделе: Нариси з теорії права





Все материалы размещены исключительно с целью ознакомления и принадлежат их авторам. Любое копирование строго запрещено. Если вы являетесь автором того или иного труда и не хотите, чтобы он был здесь опубликован, свяжитесь с администрацией