***
Главная » Нариси з теорії права » 6.2. Основні характеристики та властивості, що притаманні праву як інституційному утворенню



6.2. Основні характеристики та властивості, що притаманні праву як інституційному утворенню

1. Моделююче-регулятивний характер права

Право тісно пов'язане з управлінням (керуванням) в широкому смислі слова (тобто виходячи за рамки діяльності, здійснюваної органами виконавчої влади).
Керованість — це здатність системи повною мірою переробляти інформацію, необхідну для самоуправління, та досягати мети, яку ставить перед собою система.
Суспільство наділено здатністю (властивістю) керованості. Тому можливе існування феномену права як засобу (інструменту) управління суспільством та його підсистемами.
Право має моделююче-регулятивний характер, оскільки впливає на поведінку людей, на свідомо-вольову діяльність учасників суспільних відносин, представляючи інтелектуальні моделі цих відносин.
Право — це спосіб і засіб регулювання суспільних відносин. В моделюванні, регулюванні суспільних відносин дістає вияв одна з функцій права, його соціальне призначення, а отже, й соціальна
цінність.

2. Антиентропійно-охоронний характер права

Ентропія (від грецьк. en — в і trope — поворот, зміна, перетворення) — це термін, запозичений з термодинаміки, де він означав міру розсіювання енергії; згодом цей термін перейшов в теорію інформації, а далі — в науку управління, а отже, й в правознавство).
В контексті науки управління "антиентропійний" означає: той, хто протистоїть деструктивним, тобто руйнівним, процесам, що сприяє стабілізації системи, підтримує її гомеостаз, тобто відносну стабільність системи, організму, в нашому контексті — суспільства в цілому та окремих суспільних утворень.
Антиентропійність, тобто протилежна ентропії властивість, притаманна будь-якому управлінню. І чим складніша система, тим важливіше здійснення щодо неї (в ній) процесів управління.
Людина, суспільство — це найбільш складні біосоціальні системи. Кожна людина — це неповторна індивідуальність, що дістає вияв і в її поведінці. І щоб впорядкувати функціонування людини в суспільстві як системі, необхідні відповідні впорядковуючі впливи, покликані не допустити її (системи) роботи "в рознос", тобто на зруйнування. Таку "приборкуючу", впорядковуючу функцію покликано виконувати право, що є засобом постійної функціональної саморегуляції суспільства.
Право відіграє службову роль стосовно суспільства, виконуючи функції, що сприяють його стабільності. Воно не тільки регулює, але й захищає та зміцнює встановлений правопорядок. Це дає підстави говорити про його антиентропійно-охоронний характер, про те, що право відіграє антиентропійну роль. А це значить, що право протистоїть деструктивним, руйнівним впливам на систему встановлених в суспільстві відносин між людьми, що виходять від
окремих його членів.

3. Нормативність (нормативний характер) права

Регулятивна роль права дістає відображення в його нормах, які встановлюють правила поведінки соціальних суб'єктів. Право моделює у цих нормах правомірну поведінку останніх. Це має місце в ситуаціях, передбачуваних нормами права, що надає життю людей і суспільному життю впорядкованості та визначеності.
Регулятивна функція права через властивість нормативності будується на об'єктивній можливості виведення певних закономірностей в поведінці та відносинах людей.
Протилежністю нормативному способу впливу на поведінку людей було б управління кожним окремим вчинком людини. Звичайно, метод індивідуального впливу на поведінку людей також використовується в соціальному житті. Проте тільки цей діаметрально протилежний спосіб не міг би забезпечити регулювання поведінки людей, а отже, злагоджене функціонування суспільства. Це було б нереальним не тільки в масштабах суспільного життя, а й достатньо обтяжливим навіть в умовах особистого сімейного життя.
Право впливає на суспільні відносини трьома способами залежно від характеру правил поведінки, закріплених в диспозиціях норм
права, а саме:
1) одна група норм надає учасникам суспільних відносин право на здійснення позитивних дій, вказує на можливу поведінку суб'єктів, тобто містить дозвіл;
2) друга група норм встановлює обов'язки фізичних та юридичних осіб (окремих людей та організацій) вчиняти якісь активні дії, тобто містить припис (повеління).
3) третя група норм вказує на необхідність утримуватися від певної поведінки, яка визнається протиправною, або, інакше кажучи, містить заборони.

4. Системність права

Право є не розрізненою сумою норм, тобто їх механічною сукупністю, а системою взаємопов'язаних, взаємопогоджених та взаємодіючих правил.
Система проглядається передусім на внутрігалузевому рівні, де взаємопов'язані норми регулюють однорідні суспільні відносини (наприклад, кримінальне, трудове право тощо). Так, володіння нормами Загальної частини КК є обов'язковою, неодмінною умовою осягнення змісту складів злочинів, передбачених Особливою частиною цього Кодексу, тощо.
Системність характеризує відносини й між нормами різних галузей права (наприклад, кримінального права й норм про адміністративну відповідальність). Особливо наочно цей зв'язок простежується між нормами різної правової природи, що становлять так звані комплексні галузі права (банківське, повітряне право тощо).
Право наділене властивостями цілісних систем, тобто має: 1) свій елементний склад; 2) зв'язок між елементами; 3) зв'язок із зовнішнім середовищем. Неузгодженість окремих положень правових норм — аномальне явище, що свідчить про їх недосконалість, яка має бути якомога швидше усунута шляхом зміни або скасування правил, що суперечать закону. Пом'якшення цієї аномалії (аж до її усунення) можливе, зокрема, завдяки інституту різної юридичної сили правових актів. Згідно з ним акт, прийнятий будь-яким державним органом, має повною мірою відповідати акту вищестоящого органу, деталізуючи і конкретизуючи його. Цей останній акт, у свою чергу, не повинен суперечити закону як акту вищої юридичної сили, а всі вони разом — Конституції як Основному закону держави, що наділений найвищою юридичною силою. Акт кожного вищестоящого органу має більшу юридичну силу щодо актів нижчестоящих в державній ієрархії органів.
Системність права характеризується внутрішньою єдністю всіх діючих в державі норм права, яка надає їм властивостей неповторної індивідуальності, що може бути названа національною системою права. З цього приводу слушно зауважує Л.С. Явич, відомий теоретик права: "Зто внутреннее единство норм, образующих на-циональную систему права, находит своє вьіражение: а) в органи-ческом единстве основньїх правових идей, понятий и принципов регулирования, юридической техники и терминологии; б) в кон-кретизации наиболее общих норм (например, конституционньїх) в нормах менее общего характера, в строгой иерархии юридических норм соответственно актам, в которьіх они содержатся (например, закон и подзаконньїе актьі); в) в том, что соблюдение, применение или нарушение одних норм права влекут за собой вступление в действие других норм (связь, например, материального и процес-суального права)"1.

5. Динамізм та стабільність права

В ідеальному варіанті цю рису права можна визначити як принцип оптимального поєднання стабільності правового регулювання, його динамізму та гнучкості.
Ці, здавалось би, взаємовиключні властивості насправді взаємодіють (взаємодоповнюють одна одну), являючи собою єдину органічну характеристику права.
Право — це динамічне соціальне явище; його нормативний склад постійно змінюється та оновлюється. І це можна пояснити, якщо мати на увазі службову роль права щодо суспільства, сприймати право як ефективний засіб розв'язання проблем, які постійно виникають у суспільстві.
Особливо це стосується таких країн, як Україна, яка протягом XX століття зазнала діаметрально протилежних за своїми кінцевими результатами соціальних і техногенних потрясінь та змін.
В постійному русі знаходиться й право сучасної України, коли законодавець (Верховна Рада) не встигає за суспільними потребами (вони вирішувались в певні періоди шляхом прийняття указів Президента, а ще раніше — декретів Кабінету Міністрів).
Про динамізм сучасного об'єктивного права України свідчить кількість змін та доповнень, що вносяться до чинного законодавства.
Водночас ідеалом будь-якого суспільства! будь-якої національної правової системи є стабільність права. В цьому полягає запорука нормального функціонування суспільства, його економічної, політичної та інших систем. Звичайно, йдеться лише про відносну стабільність.

6. Загальнообов'язковість правових приписів

Завдяки цій властивості забезпечується реальна регулятивна роль права. Вимоги права однаково обов'язкові для всіх учасників правових відносин, до яких вони звернені.
Абсолютність цього постулату аж ніяк не спростовується тим можливим застереженням, що мова йде лише про тих суб'єктів-ад-ресатів, до яких ці вимоги звернені. З урахуванням цього можна твердити, що вимоги права обов'язкові для всіх, хто опиняється в ситуаціях, регульованих правом. Винятки можуть мати місце, якщо вони передбачені законом.
Проілюструємо це таким прикладом. Закон України від 2 вересня 1993 р. "Про нотаріат" передбачає: "Нотаріусом може бути громадянин України, який має вищу юридичну освіту (університет, академія, інститут) і пройшов стажування протягом шести місяців в державній нотаріальній конторі або у нотаріуса, який займається приватною нотаріальною практикою, склав кваліфікаційний іспит та одержав свідоцтво про право на заняття нотаріальною діяльністю. Не може бути нотаріусом особа, яка має судимість" (ч. 1 ст. 3). Далі: "Особи, які не склг&іи кваліфікаційний іспит, допускаються до його повторного складання не раніш як через один рік" (ч. З ст. 10).
Зазначені вимоги поширюються лише на осіб, які бажають займатися нотаріальною діяльністю, і не стосуються усіх інших громадян. Проте навіть щодо зайняття посади нотаріуса постановою Верховної Ради України "Про порядок введення в дію Закону України "Про нотаріат" передбачено положення, згідно з яким без стажування і складання кваліфікаційного іспиту до нотаріальної діяльності допускаються нотаріуси, які на день набрання цим Законом чинності працювали в державних нотаріальних конторах, а також посадові^особи Міністерства юстиції України, управлінь юстиції Ради Міністрів Автономної Республіки Крим, обласних, Київської і Севастопольської міських державних адміністрацій, робота яких безпосередньо пов'язана з керівництвом та контролем за діяльністю нотаріату (абз. 1 п. 3).
Отже, характеристику загальнообов'язковості норм об'єктивного права не слід доводити до абсурду. Чимало цих норм в кожний конкретний момент реально є обов'язковими лише для певних категорій суб'єктів (військовослужбовці, посадові особи тощо) і саме в цьому колі вони є загальнообов'язковими.

7. Формально визначений характер правових настанов


Ефективна дія, реалізація норм права, їх однакове застосування можливі за однієї неодмінної умови, а саме: якщо вони зафіксовані, чітко визначені у відповідних джерелах (як правило, у задокументованому вигляді) — законах, указах, постановах тощо.
Формальна визначеність правових вимог і правил дозволяє кожному суб'єкту права звернутися до тексту акта, в якому закріплені відповідні норми права, й реалізовувати (застосовувати) їх адекватно вираженій у них волі законодавця чи іншого органу, який, повноважно представляючи державу, видав акт.
Скажімо, кожна доросла людина має уявлення про злочини, що посягають на майно (власність). Але чи завжди таке "своє", індивідуальне розуміння збігається з тими визначеннями, які цим злочинам дає законодавець? Хто, наприклад, не знає, що таке "крадіжка", "грабіж", "розбій"...? Знаємо. Але правоохоронна практика не може задовольнитись таким вирішенням проблеми. Тому законодавець в КК дає чіткі визначення кожному з таких злочинів: "крадіжка" (ст. 185), "грабіж" (ст. 186), "розбій" (ст. 187), шахрайство" (ст. 190), "вимагання" (ст. 189) тощо.
Ілюстрацією того, яке велике практичне значення має чіткість понять, може служити прийняття Верховною Радою України ще у січні 1993 р. постанови "Про стан виконання законів і постанов Верховної Ради України з питань правопорядку і заходи щодо посилення боротьби із злочинністю". Верховна Рада зажадала від центральних правоохоронних органів "з метою відповідного спрямування зусиль у боротьбі з організованою злочинністю" підготу-
вати пропозиції щодо законодавчого визначення понять "мафія", "корупція", "тіньова економіка", і навіть таких, як "спекуляція", "чесна праця" тощо. Здавалося б, простіше скористуватися словниками іншомовних слів. Але це не вирішує проблеми. Наприклад, у законодавстві було дано визначення поняття "спекуляція" (ст. 154 КК 1960 p.), але в сучасних умовах воно вже не відповідає дійсності.
Формальна визначеність означає текстуальне передбачення відповідних положень змісту норми права, тобто їх закріплення у тексті статті. Тому лише певним непорозумінням можна пояснити таке. Стаття 200 КК 2001 р. називається "Незаконні дії з документами на переказ, платіжними картками та іншими засобами доступу до банківських рахунків, обладнанням для їх виготовлення". Проте в тексті самої статті слів щодо "обладнання для їх виготовлення" немає, як немає нічого такого, що дозволило б пересічному громадянинові збагнути, як вирішується питання про відповідальність в цій частині (хіба що з посиланням на назву статті). З аналогічного приводу (щодо обладнання) в іншій статті використано конструкцію, яка була б доречною саме в ст. 200 (це ст. 321): "... а також здійснення таких дій щодо обладнання, призначеного
для...").
Певні труднощі в практиці застосування заходів відповідальності створює досить широке використання в нормах права, що передбачають юридичну відповідальність, оціночних категорій. Наприклад, в кримінально-правових нормах — "особова жорстокість" (п. 4 ч. 2 ст. 115 КК — умисне вбивство), "особлива зухвалість", "винятковий цинізм" (ст. 296 КК — хуліганство), "істотна шкода" (ст. 367 КК — службова недбалість; за КК 1960 р. — халатність).
У деяких випадках використання цих понять веде до суб'єктивізму в оцінці правових явищ, до помилок у визначенні заходів юридичної відповідальності, а отже, до скасування рішень вищестоящими судовими інстанціями як неправосудних. Тому в літературі давно висловлювалася пропозиція про доцільність заміни в кримінально-правових нормах деяких оціночних понять формально визначеними1.
Тому законодавство, особливо сучасне, часто вдається до законодавчого розкриття таких оціночних понять, надаючи їм кількісного виразу. Так, наприклад, у ст. 185 КК щодо крадіжки та ряду інших злочинів майнового характеру, що завдали "значної шкоди потерпілому", вчинені "у великих розмірах" або вчинені "в особливо великих розмірах", дається відповідне нормативне визначення: "... значна шкода визнається із врахуванням матеріального становища потерпілого та якщо йому спричинені збитки на суму від ста до двохсот п'ятдесяти неоподатковуваних мінімумів доходів громадян"; "у великих розмірах визнається злочин, що вчинений ... на суму, яка в двісті п'ятдесят і більше разів перевищує неоподатковуваний мінімум доходів громадян..."; "в особливо великих розмірах визнається злочин, що вчинений... на суму, яка в шістсот і більше разів перевищує неоподатковуваний мінімум доходів громадян...".
Іноді законодавець, уникаючи оціночних понять, вдається до ще більш конкретних кількісних визначень. Так, у ст. 310 КК передбачена відповідальність, зокрема, за "незаконний грсів або вирощування снотворного маку чи конопель у кількості п'ятисот і більше рослин".
Формальна визначеність дає можливість перевірити відповідність прийнятих рішень і вчинених дій вимогам права як державними органами і посадовцями, так й іншими особами.
Звичайно, розглядувана властивість права не виключає повністю можливості різночитань (різного розуміння) закону, але ця небезпека значною мірою пом'якшується завдяки використанню різних способів, прийомів тлумачення, що дозволяє з'ясувати справжній смисл і мету правової настанови. Саме тлумачення, яке засноване на наукових способах і прийомах, веде до проникнення у зміст норми, адекватно вираженій в ній волі законодавця (але про це ми докладніше розповімо в одній з наступних тем).

8. Моральний характер права

В одній з попередніх тем вже говорилось про мораль як про один з різновидів соціальних норм в системі соціального нормування. Право і мораль — це дві різні системи соціальних норм (два соціальних інститути). Але між ними існує принципового характеру зв'язок. Цей зв'язок полягає в тому, що право має бути моральним.
Закон (як форма закріплення норм об'єктивного права) повинен узгоджуватися, засновуватися на моралі. Звичайно, спектр правових норм настільки широкий (в силу універсальності регульованих суспільних відносин), що не про кожну з них можна говорити як про таку, що має виражений моральний характер. Наприклад, норми, які визначають компетенцію державних органів, організацію їх роботи, не мають прямого виходу на мораль. Але це аж ніяк не суперечить тезі про те, що право не повинно суперечити моралі.
Право, яке засновується лише на ідеології, може призвести до абсурдної ситуації, коли закон виявляється "беззаконним" з точки зору загальнолюдських уявлень про справедливість та правомірність. Здавалось би, якою переконливою була теза колишньої Конституції УРСР: "Обов'язок і справа честі кожного здатного до праці громадянина Української РСР — сумлінна праця в обраній ним галузі суспільно корисної діяльності, додержання трудової дисципліни. Ухилення від суспільно корисної праці є несумісним з принципами соціалістичного суспільства" (ст. 58 до внесення до неї змін). Проте ця теза не витримує жодної критики з точки зору природних прав людини. Адже згідно з Міжнародним пактом про громадянські і політичні права (ст. 8) "нікого не можуть силувати до примусової чи обов'язкової праці". Іншими словами: людині повинно належати право не працювати, право бути безробітним (що не виключає визнання права на працю, яку вона вільно обирає або на яку зона вільно погоджується). За всієї парадоксальності такого твердження протилежний йому принцип — "хто не працює, той не їсть" — уявляється антигуманним. Заходи, якими спонукались до роботи так звані "дармоїди", весь механізм державного примушення був підключений до цієї справи. За "паразитичний спосіб життя" передбачалась навіть кримінальна відповідальність (ст. 214 КК 1960 р. передбачала відповідальність за цей "злочин" у. вигляді позбавлення волі на строк від одного до трьох років) Це положення було виключено з Кримінального кодексу та із Конституції лише у 1992 р.
Або звернімось до статусу так званої "соціалістичної" власності. Стаття 59 колишньої Конституції (до її скасування у 1992 р.) разом з деякими іншими статтями (дію яких також було припинено) проголошувала винятково привілейоване становище державного і ^ громадського майна, в той же час нехтуючи особисту власність. Поняття "приватна власність" сприймалось як щось антигромадське та вороже.
На тих же позиціях стояло й колишнє кримінальне законодавство, яке розрізняло злочини проти "соціалістичної власності" й злочини проти "особистої власності громадян", значно суворіше караючи за перші, ніж за другі. Нове кримінальне законодавство України вже передбачає відповідальність ж посягання на "чуже майно" незалежно від форм власності.
В контексті визначення моральності права проглядаються два протилежних підходи до оцінки права. Перший -— право є мистецтво добра і справедливості; другий — право — це засіб боротьби і придушення одних соціальних груп (класів) іншими.

9. Здатність права служити способом розв'язання соціальних конфліктів

Ця властивість права є значною соціальною цінністю. Панування права як основного засобу розв'язання конфліктів між людьми, Ц між людиною і державою — єдиний надійний спосіб стабілізації суспільства та гарантія безпеки його членів.
Зазначеним пояснюється величезна роль суду як органу, який здійснює правосуддя, в демократичних, правових державах. У на-I шій же країні, яка такою ще повною мірою не є, цим обумовлена І необхідність проведення послідовної судової реформи, покликаної надати судам нової властивості, а саме: зробити їх повністю неза-і лежними від будь-яких інших державних органів, такими, що будують свою діяльність, керуючись виключно законами.
Право має стати в наших умовах засобом розв'язання конфліктів в найширшому діапазоні — від окремих спорів приватного характеру (ст. 124 Конституції України надає такі можливості) до І конфліктів, що виникають на найвищому державному рівні, в сфері, де виникають проблеми конституційної юрисдикції. Саме це останнє викликало необхідність створення в Україні Конституційного Суду як важливого елемента сучасних цивілізованих демократичних держав.

10. Право як загальнолюдська цінність

В умовах тоталітарної монопартійної держави в правовій теорії панувало заідеологізоване уявлення про право як засіб вирішення вузь-кокласових завдань, як інструмент диктатури певних соціальних груп (класів). Так зване соціалістичне право протиставлялось праву країн усього іншого світу як право нового*-вищого історичного типу.
Зрозуміло, що ці демагогічні твердження не мали під собою жодних реальних підстав. Більше того, вони заважали сприймати право та правові інститути як загальнолюдську цінність (наголошувалось, наприклад, що суд у нас і суд у буржуазних країнах не мають нічого Спільного, що це лише термінологічний збіг).
Сучаснб, право —- це продукт, досягнення, результат розвитку загальнолюдської цивілізації. Достатньо зауважити, що, вирішуючи ті чи інші законодавчі проблеми (при обговоренні законопроектів), парламентарії (законодавці) часто з'ясовують, як аналогічні проблеми розв'язуються законодавством інших країн. Це свідчить про переважання здорового глузду, загальнолюдських уявлень та цінностей над вузькокласовими.
Ставлення до права як до певної цінності, використання здобутків правових систем та інститутів одних країн в інших — це не лише сучасне явище. Наочним прикладом тому є Магдебурзьке право (право міського самоврядування). Воно виникло в XIII столітті на землях Східної Німеччини як збірник феодального права міста Магдебурга, звідти поширилось на інші країни як право, що регулювало різні прояви життя у середньовічних містах. В XIV—XV століттях воно поступово поширилось і на міста України, в тому числі в XV столітті самоврядування за Магдебурзьким правом було надане й Києву.
Іншою ілюстрацією загальнолюдської цінності права незалежно від того, де й коли воно виникло, є та обставина, що римське приватне (цивільне) право (право рабовласницького періоду, а не сучасної столиці Італії) й досі є однією з навчальних дисциплін, яку вивчають майбутні юристи (курс "Основи римського права"), а багато інститутів римського приватного права становлять основу сучасних правових інститутів цивільного права багатьох країн рома-но-германської правової системи.

11. Тенденція до інтегрування у світовий правовий простір (інтегративність)

Йдеться про інтегрування (інтеграцію) на рівні правових принципів та основоположних рішень, про наближення до міжнародних юридичних стандартів.
Цю властивість можна було б назвати тенденцією до уніфікації правових систем, або навіть до інтернаціоналізації (але, звичайно, не в тому імперському розумінні, з яким цей термін пов'язувався раніше).
Ця особливість випливає з попередньої властивості права, яка створює можливості взаємозбагачення національних правових систем, з одного боку, а з другого — з необхідності розширення та налагодження співробітництва між країнами.
Якщо подивитись на сучасну систему права в планетарному масштабі, неважко помітити таку тенденцію — їй притаманні процеси зближення, уніфікації, що відбуваються в межах конкретних державних систем, але які не виключають їх національної своєрідності та не заперечують (не зачіпають) державний суверенітет.
Водночас названа тенденція спростовує концепцію класової заідеологізованості права, з якої виходила теорія "советского" права.
Визначальним в тенденції до інтеграції є принцип пріоритетності норм права міжнародних угод. Законом України "Про міжнародні договори України", прийнятим 22 грудня 1993 p., передбачено: "Якщо міжнародним договором України, укладення якого відбулось у формі закону, встановлено інші правила, ніж ті, що передбачені законодавством України, то застосовуються правила міжнародного договору України" (ст. 17). Аналогічні за сутністю (змістом) норми містяться у багатьох конкретних законах України.
Але ще задовго до прийняття зазначеного Закону про міжнародні договори і до проголошення Україною незалежності принцип пріоритетності норм міжнародних угод увійшов у правове життя шляхом доповнення законів, прийнятих раніше, новими додатковими статтями. Конкретною ілюстрацією може служити доповнення КЗпП у березні 1991 р. статтоіо 8-1, яка, говорячи про співвідношення міжнародних договорів про працю і законодавства України, зазначає: "Якщо міжнародним договором або міжнародною угодою, в яких бере участь Україна, встановлено інші правила, ніж ті, що їх містить законодавство України про працю, то застосовуються правила міжнародного договору або міжнародної угоди".
Про уніфікацію правового регулювання певних груп відносин свідчить також й створення таких міжнародних нормативно-правових систем (галузей права), як міжнародне екологічне право, міжнародне повітряне право, міжнародне кримінальне право тощо.
Більше того, в умовах, коли в колишніх соціалістичних країнах окреслився ринковий шлях розвитку економіки, відкриваються можливості створення єдиного європейського, а в майбутньому й світового, правового простору. Все більшого визнання набуває постулат, згідно з яким світовий правовий простір повинен формуватись на основі безумовного примату міжнародного права, еволюції національних законодавств в бік опрацювання загальних правових понять та принципів при збереженні самобутності правових систем країн-учасниць і, звичайно, з урахуванням конкретних історичних умов, в яких перебуває країна. В цьому напрямі вже робляться конкретні практичні кроки.
З метою реалізації стратегічного курсу України на інтеграцію до Європейського союзу, забезпечення всебічного входження України у європейський політичний, економічний і правовий простір та створення передумов для набуття Україною членства у Європейському союзі Указом Президента України від 11 червня 1998 р, № 615/98 затверджено Стратегію інтеграції України до Європейського союзу (з преамбули Указу).
Серед основних напрямів інтеграційного процесу першочерговою визначена адаптація законодавства України до законодавства ЄС, забезпечення прав людини. Стратегія інтеграції формулює відповідні завдання таким чином: "Адаптація законодавства України до законодавства ЄС полягає у зближенні із сучасною європейською системою права, що забезпечить розвиток політичної, підприємницької, соціальної, культурної активності громадян України, економічний розвиток держави у рамках ЄС і сприятиме поступовому зростанню добробуту громадян, приведенню його до рівня, що склався у державах — членах ЄС. Адаптація законодавства України передбачає реформування її правової системи та поступове приведення у відповідність із європейськими стандартами і охоплює приватне, митне, трудове, фінансове, податкове законодавство, законодавство про інтелектуальну власність, охорону праці, охорону життя та здоров'я, навколишнє природне середовище, захист прав споживачів, технічні правила і стандарти, транспорт, а також інші галузі, визначені Угодою про партнерство та співробітництво. Важливим чинником реформування правової системи України слід вважати участь України у конвенціях Ради Європи, які встановлюють спільні для цієї організації та ЄС стандарти" (абзаци 1, 2 п. 1.1).

Смотреть другие вопросы в разделе: Нариси з теорії права





Все материалы размещены исключительно с целью ознакомления и принадлежат их авторам. Любое копирование строго запрещено. Если вы являетесь автором того или иного труда и не хотите, чтобы он был здесь опубликован, свяжитесь с администрацией