***
Главная » Нариси з теорії права » 3.1. Методологія правової теорії і практики: загальне поняття та класифікація методів



3.1. Методологія правової теорії і практики: загальне поняття та класифікація методів

У цій темі належить розглянути два нових поняття, що мають велике наукове значення: метод і методологія.
Метод (від грецьк. methodos) буквально означає "шлях до чогось, спосіб пізнання, дослідження"1.
В загальному значенні метод — це спосіб досягнення мети; це певним чином впорядкована діяльність, завдяки якій ця мета досягається, це засіб пізнання.
Методологія належить до числа достатньо складних проблем юридичної науки. Існують різні підходи до визначення поняття методології. Вважаємо, є підстави виділити два значення поняття методології стосовно юридичної науки, які між собою тісно пов'язані.
Перше значення: методологія як наука про методи пізнання правової дійсності (або, якщо використовувати філософську категорію, — пізнання "правової матерії") та зворотного на неї впливу. Ця наука є одним з розділів загальної теорії держави і права. її завдання полягає у з'ясуванні сутності методів, їх систематизації, визначенні принципів їх використання та факторів, що впливають на обрання конкретних методів залежно від особливостей дослідницького процесу, розкритті змісту конкретних методів. Отже, правова методологія — це розділ науки про методи "юридичної активності", якою охоплюється наука і практика, тобто науково-практична діяльність. Метод юридичного пізнання є предметом вивчення методології як розділу Загальної теорії держави і права. Як зазначає О.В. Сурілов, оскільки кожна спеціальна юридична наука має й свою власну, спеціальну методологію, можна говорити не тільки про загальну методологію юридичної науки, але й про її спеціальну методологію2.
Друге значення: методологія як сукупність, арсенал методів (способів, прийомів), що застосовуються в науці чи іншій сфері юридичного пізнання. Це може бути юридична практика — діяльність, що супроводжує нормотворчу й правозастосовчу роботу відповідних органів, прийняття адміністративних (управлінських) актів, досудо-ве розслідування злочинів, судовий розгляд цивільних, господарських та кримінальних справ та інші різновиди дослідницької роботи.
Це може бути й система підготовки кадрів. Методологічна підготовка майбутніх фахівців юридичного профілю має місце у викладанні усіх навчальних дисциплін з урахуванням їх конкретних особливостей. Найважливішою метою такого методологічного озброєння є підготовка юриста до самостійного мислення і професійної дії, до користування теоретичними положеннями й прийняття відповідних рішень.
Отже, метод в контексті нашої теми визначається як: 1) спосіб пізнання і створення теорії; 2) спосіб її використання в практичній діяльності; 3) спосіб усвідомленого засвоєння системи знань та навичок в навчальному процесі, тобто для підготовки спеціалістів.
Ще раз доречно підкреслити: принципової різниці між науковим та практично-прикладним пізнанням юридичного профілю немає і саме цим визначається єдність їх методів. О.В. Сурілов зазначає, що мета наукового пізнання — знаходження узагальнюючого теоретичного висновку, практично-прикладного — застосування теорії до конкретних фактів дійсності. В першому випадку має місце пошук загального, в другому — застосування загального до конкретного. Наукове пізнання будується з урахуванням потреб практики, а практично-прикладне — здійснюється на науковій основі. Такий зв'язок двох видів юридичного пізнання^визначає те, що тут використовуються одні й ті ж методи1.
Що обумовлює використання тих чи інших конкретних методів різними юридичними науками та в різних ситуаціях? Система методів юридичного пізнання визначається факторами, які випливають з особливостей пізнавальної ситуації. Пізнавальна ситуація складається з таких елементів: 1) предмет пізнання; 2) його мета; 3) суб'єкт пізнання; 4) його засоби2.
Методи теорії держави і права мають умоглядно-логічний характер. У цьому дістають вияв особливості предмета теоретичного пізнання в структурі юридичної науки.
Класифікація методів юридичного пізнання може провадитись за різними класифікаційними підставами. Залежно від характеру предмета пізнання, його визначеності методи можна поділити на три групи: загальні, спеціальні та окремі.
Доречно зауважити, що в силу співвідносності методів цей поділ до певної міри є умовним. Це означає, що, по-перше, метод загальний в одному випадку може виступати як окремий або як спеціальний — в іншому.
Наприклад, у зіставленні із загальним методом порівняння (порівняльним методом) метод характеристики сприймається як окремий метод. Але він же (метод характеристики) є загальним щодо методів розрізнення та ототожнення, які відіграють роль окремих методів при проведенні ідентифікації осіб та предметів. Сама ідентифікація сприймається як спеціальний метод, що застосовується в криміналістиці. У свою чергу, метод ідентифікації може діставати вияв у численних окремих методах, які використовуються при різних видах криміналістичної експертизи — почеркознавчої, балістичної, трасологічної, дактилоскопічної тощо. Ідентифікація (від лат. identifico, що означає "ототожнюю") в криміналістиці — це процес установлення тотожності конкретного об'єкта або особи за сукупністю загальних та окремих ознак шляхом порівняльного їх дослідження з метою одержання судових доказів. Як зазначалось, метод ідентифікації використовується при проведенні різних видів криміналістичної експертизи — графічної, балістичної, трасологічної тощо, оскільки криміналістика — це наука про тактику і методику збирання, дослідження і використання доказів у кримінальному процесі.
По-друге, аналогічно викладеному спеціальний метод юридичного пізнання залежно від пізнавальної ситуації (зокрема, предмета пізнання) також може бути загальним й окремим.
Так, порівняльний метод в юридичній науці діє як спеціальний метод загального призначення в порівняльному правознавстві (компаративістиці), коли в порівняльному плані досліджуються правові системи різних країн. На противагу цьому метод, заснований на операціях порівняння, ідентифікації, в криміналістиці виступає, як вже зазначалось, спеціальним методом окремого, криміналістичного призначення.
Основою іншого підходу до класифікації методів є властивості, характер дослідницьких прийомів для здобуття нового знання щодо досліджуваного предмета. Виходячи з цієї підстави всі методи можуть бути віднесені до однієї з двох груп: аксіологінні (оціночні) методи та логічні.
Методи першої групи мають програмно-наставницький характер. Методи другої групи виходять із необхідності вміння користуватися прийомами логічного мислення. Водночас такий поділ не виключає наявності зазначених двох властивостей (тобто якісного та кількісного начал) в кожному із методів.
Теорія держави і права має двояке відношення до проблеми методів. З одного боку, вона має свої власні методи як способи загальнотеоретичних правових досліджень ("методи теорії"). З іншого — метод пізнання, виступаючи засобом юридичних досліджень, тобто методом, загальним для усієї юридичної науки, сам потребує дослідження, а отже є предметом її (ТДіП) вивчення та узагальнення ("метод в теорії").
Отже, теорія держави і права, її численні теоретичні положення виконують методологічну функцію, а саму цю науку в системі юриспруденції, як вже відомо, прийнято вважати наукою методологічною. Наприклад, концепція триелементної структури норми права, яка розроблена теорією держави і права, використовується для аналізу та з'ясування змісту конкретних норм права в галузевих правових науках (метод юридичного аналізу).
Поряд з цим кожна спеціальна юридична наука (галузева та інші), спираючись на загальну методологію юриспруденції, має й свою власну, спеціальну методологію.

Смотреть другие вопросы в разделе: Нариси з теорії права





Все материалы размещены исключительно с целью ознакомления и принадлежат их авторам. Любое копирование строго запрещено. Если вы являетесь автором того или иного труда и не хотите, чтобы он был здесь опубликован, свяжитесь с администрацией