***
Главная » Історія філософії України » Ідеї гуманізму в курсах риторики професорів Києво-Могилянської академії



Ідеї гуманізму в курсах риторики професорів Києво-Могилянської академії


На відміну від церковно-релігійного світогляду середньовіччя, в центрі якого стояв бог, гуманістичне світосприймання, як відомо, було антропоцентричним. Замість релігійно-аскетичної ідеї про гріховність плоті і земного життя проголошувалося право людини на задоволення земних потреб. У зв'язку з цим «божественні науки», онтологічні проблеми мало цікавили гуманістів, особливо ранніх, вони займалися переважно тими, які безпосередньо стосувалися людини, її практичного життя,— етикою, естетикою, політикою, історією тощо3. Саме тому на перехресті семи вільних мистецтв в епоху Відродження роль методолога замість логіки виконує риторика, в якій зосереджується тепер усе нове, пов'язане з діяльністю людини. Вона більш, ніж філософські курси, відбивала нові впливи в духовній культурі епохи, була ближче до світської гуманістичної проблематики, актуальної у суспільному житті того часу.
Розквіт риторики у Києво-Могилянській академії XVII—XVIII ст. не був ні несподіваним, ні штучним і ні в якому разі не наслідком механічної трансплантації гуманістичних ідей Заходу. Він був зумовлений внутрішніми соціально-політичними та культурно-освітніми потребами тогочасної України. Сила слова, пристрасної промови, проповіді в період народних рухів проти соціального, національного і релігійного гніту завжди прирівнювалася до сили зброї. Ораторській майстерності часом надавалася навіть перевага. «Коли з'явиться небезпека над твоєю головою,— писав Прокопович,— їй-богу, панцир і меч не є певнішою зброєю в бою, ніж красномовство... яке є водночас і оборонною і наступальною зброєю» 4. Як підтвердження цього наводяться приписувані Філіппу Македонському слова Плутарха про те, що красномовство Демосфена швидше рятує Афіни, ніж відвага Фемістокла. Саме тому, зауважує Прокопович, у Гомера Агамем-нон вимагає для взяття Трої не десять Аянтів, а десять Несторів. Висока оцінка красномовству дається і в «Ораторі Моги-лянському» Й. Кононовича-Горбацького. Красномовство, на його думку, лежить в основі всіх «вільних мистецтв». А риторика «є володаркою і начебто імператрицею умів»5. їй багато чим зобов'язана навіть «сама дослідниця речей — філософія, яка потребує сприяння і допомоги красномовства. Якби вона їх не мала, то не змогла б вийти на світло денне, а замикалася б у вузьких межах розуму одної людини.
Дар переконливої мови прирівнювався до дару лікування. Різниця полягала тільки в тому, що лікування допомагає тілу, а переконлива мова лікує душу. В нещасті вона захисник, а в щасті прикрашає, особливо коли прославляються хоробрі або мудрі мужі. Адже чеснота, якщо її хвалити, збільшується й росте не лише в душі одної людини, а й інших закликає до наслідування.
Серед суспільних благ, що їх приносить красномовство, професори академії виділяли допомогу друзям, відсіч ворогам, захист невинних, засудження нечестивих, відвернення небезпеки, гамування сварки та усунення неладу між громадянами. Завдяки красномовству, вважали вони, людина, навіть незнатна за походженням, може прославитися і досягти найвищих почестей.
Розвиток гуманізму на Україні в XVII — першій половині XVIII ст. був зумовлений загостренням класових суперечностей, посиленням боротьби за національне і соціальне визволення. З'являється все більша потреба в освічених людях, які володіли б ораторською майстерністю для відсічі зовнішнім і внутрішнім ворогам, уміли б складати різні промови: хвалебні — захисникам вітчизни, судові — щоб захистити пригнічених, викрити визискуй вачів тощо. Цю потребу відбивають усі тогочасні риторики, де значне місце відводиться трьом класичним видам промов: врочистому, дорадчому, судовому. Риторичні курси сповнені практичних рекомендацій, як складати різноманітні промови, дають величезну кількість допоміжного матеріалу, зокрема збірок промов, призначених для студентів з метою наслідування.
Риторики вчать складати промови посольські (для послів), прощальні (для студентів, які прощаються з батьками перед від'їздом за кордон для навчання) і зустрічні (виголошуються після повернення з навчання). Даються практичні настанови: як славити воїнів, героїв, козаків, полководців, царя, короля, суддю, виночерпія, мисливця, скарбника, писаря; що слід говорити на похоронах лицарів, воїнів, а також при врученні подарунків; як прощатися з другом, як вітати начальника, гостя, царя, нового префекта міста; як дякувати за добродійство, складати супліку тощо.
Без промови не відбувалися жодна урочистість чи свято. На хрестини, весілля, похорон завжди запрошувався як почесний гість оратор. Тому в риториках є вказівки, як складати промови: весільні, шлюбні, обручальні, вітальні, вдячні, заздоровні, панегіричні, на день народження, з нагоди народження дитини.
Ідеалом для риторів Києво-Могилянської академії, як і для гуманістів епохи Відродження, була всебічно розвинена людина, передусім високоосвічена, ерудована, знавець багатьох наук.
Глибоко переконані в могутності знань, їх рушійній силі в суспільному прогресі, вітчизняні мислителі самі прагнули вчитися і спонукали до цього своїх слухачів-учнів. Про це свідчать численні промови, спеціально призначені похвалі наукам взагалі або окремим її підрозділам — філософії, фізиці, риториці, історії тощо.
У промовах постійно підкреслюється практична користь від освіти та знань у повсякденному житті. Завдяки фізиці, наприклад, людина прагне заглянути до надр землі, добуває і плавить метали, досліджує природу, прагне злетіти до хмар, вивчає причини дощу, граду, вітру, бурі, блискавки, намагається пояснити рух зірок, планет та їх число. Риторика сприяє одержанню всебічних знань, а також дає практичні поради, як виховувати спадкоємців престолу і царів; допомагає міським правителям при зустрічі послів, укладанні договорів, при врученні нагород, вихвалянні благородних діянь, виправленні вад, відверненні нещасть як приватних, так і суспільних.
Гуманісти сформулювали нову концепцію людини, в якій прославлялася гідність особи, висловлювалася віра в її безмежні можливості. Благородство, на їх думку, не залежить від походження чи породи предків, а лише від власних заслуг людини, здобутих шляхом самовдосконалення та набуття знань. Ці ідеї містилися й на сторінках риторичних курсів, а в одному з них (М. Оникимовського) натрапляємо навіть на цілу промову про те, що «доля може принести багатство, а не доблесть» 33. Як і гуманісти епохи Відродження, ритори академії тісно пов'язували риторику з мораллю, доброчесністю, з вихованням благородної, порядної людини. Без чесного характеру, на їх думку, майже неможливо стати високоосвіченою людиною і хорошим оратором. Адже «добре говорити може тільки добрий муж» 34. Всі ці думки свідчать про добрі наміри формувати у вихованців високі моральні якості, розвивати в них природне прагнення до добра, справедливості, миру. Теоретичне обгрунтування цих благородних принципів знайшло своє практичне втілення у промові Прокоповича, де він засуджує війни, які навіть при щасливому завершенні, тобто в разі перемоги, приносять стільки сліз та горя людям, що порівняно з ними нема нічого згубнішого. Щоправда, Прокопович розрізняє війни загарбницькі, ведені заради наживи, і визвольні — для відсічі нападникам. І знаменно, що останні він виправдовує: «Хоч ми й бачимо причину сумного стану нашого від війни, але в той же час самі зброєю захищаємося від несправедливості... Ось чому зброя виробляється. Ось із-за чого пускається в хід сумне мистецтво війни. Неспокійний стан світу кличе, найбільша необхідність спонукає, надзвичайне нещастя слізно молить, щоб ми озброювалися» 35.
Гуманісти рішуче відстоювали право людини на всебічний, гармонійний розвиток усіх її духовних і тілесних потреб. Прагнення до насолоди розглядалося як побуджувальна причина дій людини. А відтак пробуджується інтерес до етики Епі-кура, яка в середні віки була вкрай збана-лізована й спотворена, а його вчення отримало різко негативну оцінку. На нейтральну оцінку філософії Епікура натрапляємо у вітчизняних риторів, зокрема у Кононо-вича-Горбацького, а позитивну — дещо пізніше у Козачинського, Кониського, Сковороди 36.
Церковники й філософи-схоласти зневажали гуманістів за нехтування онтологічними проблемами, за науковий «дилетантизм», розкутість життя, веселу вдачу, за відмову від складного середньовічного етикету. Справді, звичаям гуманістів притаманні фамільярність (усне й письмове звертання один до одного на «ти»), взаємний обмін компліментами на зразок «уіг пшпапіззіте еІ егиаШззіте» (муже най-оовіченіший і найвченіший). Подібне широко відображене в розглянутих нами риторичних курсах, де даються цілі збірки подібних зачинів промов і листів.
Оскільки риторична наука передбачала безпосереднє спілкування оратора з слухачами, то використовувались не тільки логічні, а й психологічні засоби впливу на аудиторію. В риторичних курсах розглядалися, наприклад, такі питання психології, як про волю, про свободу волі, про властивості інтелекта і волі тощо.
Історія в середні віки не мала наукового характеру: реальні події часто перепліталися з нейнеймовірними чудесами, легендами, переказами. Лише з доби Відродження починається систематичне, критичне вивчення історичних джерел. Подібні вимоги до історії ставили і ритори Києво-Могилянської академії.
Для того щоб оповідь була правдивою, ритори радили історикові уникати таких трьох небезпек, як незнання, захоплення і легковажність. Особливо небезпечним вважалося захоплення, коли хтось, аби здобути прихильність, настільки запалювався любов'ю і спалахував гнівом, що дозволяв себе засліпити ненавистю чи заздрістю. Хай історик не стає ні на чий бік, писав Прокопович, «якщо йде бій, він мусить стояти посередині; якщо відбувається диспут або точиться суперечка, нехай поводиться як слухач, а не як учасник дискусії, хай не пристає на бік друзів чи власних пристрастей, а стоїть тільки на боці правди» 48. Автори радять критично ставитись до використовуваних джерел, особливо церковних, які рясніють вигадками, вказують на перекручення і фальшування сучасних їм зарубіжних і вітчизняних істориків, твердження яких не мають під собою джерельної бази. Головна мета історії — приносити людям користь, щоб з чужих прикладів, як з власного досвіду, знати, що слід робити, а чого треба уникати.
Звернення до історії минулих часів — характерна риса Передвідродження ї Відродження в усій Європі. Таке зацікавлення історичним минулим свого народу спостерігається і в риторичних курсах професорів Києво-Могилянської академії. Про це свідчать як теоретичні курси, так й історичні твори риторів академії, починаючи від Кононовича-Горбацького. Діяльність Прокоповича — важливий етап у розвитку вітчизняної історіографії. Його глибокий інтерес, міцні методологічні принципи, чітко визначені в риторичному курсі, ґрунтовна обізнаність з давньоруською історією та історією Петровської епохи дають підстави вважати його найближчим попередником Татіщева і Ломоносова в дослідженні вітчизняної історії.


Смотреть другие вопросы в разделе: Історія філософії України





Все материалы размещены исключительно с целью ознакомления и принадлежат их авторам. Любое копирование строго запрещено. Если вы являетесь автором того или иного труда и не хотите, чтобы он был здесь опубликован, свяжитесь с администрацией