***
Главная » Історія філософії України » Іван Вишенський



Іван Вишенський


Іван Вишенський — видатний письменник-полеміст, критик і сатирик, мислитель демократичного спрямування. Його могутня постать є яскравим образом відданого патріота свого народу, незламного борця проти католицизму й унії, проти соціального та національного гніту. Як виразник інтересів трудящих, селянсько-плебейських мас, І. Вишенський жив їх визвольними змаганнями та сподіваннями, брав активну участь в ідеологічній боротьбі, рішуче захищав полум'яним словом права і свободи свого народу. «Треба було надзвичайних обставин, щоб чоловікові невисокого роду було можливо пізнати тодішнє життя у всій різнородності його явищ, та потім вирватися з нього і станути на такім високім становищі, з якого видно було ясно значення тих явищ, не зовсім ясне навіть для людей високопоставлених на драбині тодішньої суспільності. Треба було йому основно зректися того світу з усіма його повабами та покусами, усією його моральною байдужістю або й гнилизною, щоб викресати зі своєї душі такий могутній огонь, який горить в писаних словах Вишенського і не перестає й досі промовляти до нашого серця» 149.
Філософське світосприймання І. Вишенського грунтується на текстах св. письма, писаннях Йоана Дамаскіна, Григорія Богослова, Василія Великого, Єфрема Сіріна, Йоана Златоуста, Діонісія Ареопагіта та ін. Полеміст міг багато почерпнути і від письменників-проповідників та публіцистів, вихованих на Афоні, зокрема таких, як Максим Грек та ін.
Важливе значення для дослідження філософських поглядів І. Вишенського має його ставлення до античної, греко-рим-ської філософської спадщини і тих сучасних йому духовних віянь, які на ній базувалися. Загалом ставлення І. Вишенського до філософії визначається традицією отців церкви, які, як уже зазначалось, філософію поділяли на «внутрішню» («нашу») і «зовнішню» (світську), переважно язичницьку. Полеміст визнає «внутрішню»,
«священну», філософію, яка, на його думку, вчить про бога та його правду, вічне й блаженне і дає тільки добре та справедливе, облагороджуючи людину. Водночас він критично сприймає світську, або «зовнішню», філософію, бо вона, вважали отці церкви, може бути корисною, може призводити й до зла, залежно від того, чи натхненна вона істинною мудрістю, чи ні. Духовною основою буття людини в умовах земного життя має бути мудрість божа — Софія, яка увіковічнена навіть іконами і храмами.
Як відомо, І. Вишенський відкинув філософське вчення Платона й Арістотеля, античних і пізніших філософів, повчання світських та західних церковних діячів, «бо их єсть и ремесло: поганское науки баснословием, орациями, похвалами и по-хлЬбствьі смачними слабоумннх и нена-казанньїх прельщати» І50. Замість «поган-ськаго красномовного Аристотеля» і, ясна річ, Платона І. Вишенський ставить «дре-во зовомое разумное», філософію, «не поганеного учителя Аристотеля, але православних, Петра и Павла» (с. 203), філософію Діонісія Ареопагіта, Василія Великого, Григорія Богослова та інших візантійських православних світил.
Але визнана полемістом філософія була, відома річ, під значним впливом неоплатонізму, зокрема афінської школи. Причому візантійські діячі каппадокійської школи — Василій Великий, Григорій Богослов та ін.,— в свою чергу, християнізували неоплатонізм. Елімінувати греко-рим-ську античну філософську традицію з текстів св. письма, писань християнських фундаторів, проповідників, ранніх богословів, отців церкви неможливо, бо християнство, його філософська, морально-етична та суспільна доктрини формувалися і розвивалися за реальних умов Римської імперії, на філософській традиції еллінізму. Всі християнські автори — євангелісти, отці церкви — використовували греко-римську філософську спадщину.
Загалом ставлення християнства до язичницької філософії було суперечливим. При всій своїй крайній ворожості до язичництва і, зокрема, до античної філософії християнство увібрало елементи давніх східних релігій та античної ідеалістичної філософії. «Нова світова релігія, християнство,— писав Ф. Енгельс,— уже виникла непомітно із суміші узагальненої східної, особливо єврейської, теології і вульгаризованої грецької,— особливо стоїчної, філософії» 151. Суперечливе ставлення християнства до античної філософії позначилось і на світогляді І. Вишенського, вона тяжіє над його світосприйманням. Хоч І. Вишенський виступає проти вчення Платона й Арістотеля, як і проти «мирської», «поганської», «надворної» науки і філософії, проте фактично й об'єктивно він сприймає ідеї «поганської» філософії, але у сукупності з східнохристиянським віровченням.
Філософська позиція І. Вишенського тісно поєднується з гостроболючими, життєво-актуальними проблемами, пов'язаними не тільки з теологічними та релігійно-церковними питаннями, а й з реальним життям православних, з соціально-економічним, національним та релігійним гнітом українського народу в умовах Речі Посполитої.
У центрі поглядів І. Вишенського постає людина з усіма її земними стражданнями, надіями та сподіваннями. Полеміст відстоює, хоч і з релігійних позицій, ідею звільнення людини і трудового народу від земного зла, виявлення й утвердження її гідності, розкриття і здійснення в реальному земному житті начал добра, справедливості, рівності, братерства, скерування людини на виконання своєї життєвої місії, що вела до порятунку і вічного блага.
Питання про людину у поглядах Вишенського помітно співзвучне із загальним духом епохи Відродження та поглядами Сократа. Як і Сократ та мислителі Відродження, І. Вишенський ставить у центр свого філософсько-релігійного вчення людину, щастя якої бачить в осягненні божественних істин та втіленні їх у життя. Творення духовної, морально-етичної сутності людини на основі осягнення божественних істин — добра, справедливості і т. д.— та підготовка людини до праведного земного життя згідно з цими істинами при одночасному запереченні земного зла, що панує над людиною,— основна мета філософського кредо І. Вишенського. Дієвість й історична вагомість філософських поглядів І. Вишенського поглиблюються тим, що у мислителя на першому плані — експлуатована, пригноблена, скривджена суспільним ладом конкретна людина-трудар, яку він бачив в умовах України XVI—XVII ст. і яку захищав своїм полум'яним словом.
Філософська концепція І. Вишенського грунтується на ідеалістичному вирішенні основного питання філософії. Виходячи з онтологічного поділу буття на трансцендентне (божественне) і посейбічне (матеріальне, «мирське», людське), Вишенський розглядає бога як творця всього сущного, як вищу волю, якій все у світі підпорядковане як об'єктивному законові буття. Пройнятий неоплатонівськими поглядами, почерпнутими із творів Діонісія Ареопагіта, Василія Великого, Григорія Богослова та ін., І. Вишенський трактує бога як вічне самочинне начало, невичерпний розум, абсолютну істину. На його думку, бог — найвища істина, «истинна, яко сама в соб'Ь ест глаголемое» (с. 153), тобто сама в собі розкривається, незалежна ні від кого і ні від чого, вічна, об'єктивна, абсолютна. Матеріальна дійсність похідна від бога, сама по собі не виникає, не існує і не зникає, без божої волі вона пасивна, інертна, мертва, ніщо. Природа, життя, рух — все творіння бога.
У співзвучності з неоплатоністськими уявленнями І. Вишенський вчить, що Христос є слово, тобто «логос». Власне «Христос бог, слово небесного отца, прев*чно рожденьїй сьш» захотів «тую тайну, от в'Ьк сокровенную в боз*, миру открьіти и плотию на земли межи земньїми ся родити и от земних земноетіло на еобе взяти» (с. 101). Як доприродна і надприродна сила, від якої все залежить своїм виникненням, існуванням і зникненням, бог є також творцем людини, яка поєднує в собі дух і тіло.
Воля бога як об'єктивний закон буття підносить людей на висоту влади, але й скидає їх, якщо вони не діють згідно з його вимогами. Далеко не випадково на картинах пекельних мук, намальованих у дусі поширюваного в середні віки світорозуміння, серед грішників можна бачити і царів, і королів, і церковних владик, і навіть римських пап.
Філософсько-релігійні та суспільні погляди І. Вишенського наскрізь проймає основоположна, глибоко демократична ідея рівності всіх людей від природи і перед богом, яку, на його думку, Христос виклав у своєму вченні і реалізував у ранньому християнстві. Виходячи з цього, І. Вишенський висуває концепцію соборності, принципи якої бере за основу життя церкви й суспільства.
Розглядаючи її засади, він підкреслює, що Христос ніколи не ставив себе вище над усіма, а вважав себе слугою всіх, «сам всім, а не одному, ноги умьіл и первость в послідности сам собою рабски, а не гос-подьски всім пзобразил», «седалища вьіш-ше всіх двом седіти прагнучим долу из-вергл и язьгческим мудрованием таковое прагнение осудил» (с. 177), «равно за всіх, не за единаго, отца молил», за всіх, а не за одного, на розп'яття пішов і т. д. (с. 178). Апостол Петро «слід оставил: соборно один одного исправляючи, а не одному над всеми погански владіючи», по сліду соборності йшли і п'ять патриархов, «посполу з римским будучи».
Дотримання засад соборності, на думку мислителя, забезпечить усім людям рівність як в церковному, так і в суспільно-державному житті, усуне несправедливість, гніт, визискування, тиранію, всіляке зло. «Благочестивьіе царие и на небеси и на земли ньіні от уст богохвалньїх ся прославляют», тоді як «другий всі погански, тирански, мучителски и неучтиве жили и погибли и памят по собі своих справ зльїх на хулу и поругание вічное оставили» (с. 65). Здійснення засад соборності усуває тиранію й насильство, утверджує рівність усіх людей, їх «вольность
и свободу» подібно до того, як це було в ранньому християнстві.
Як виразник потреб селян і плебеїв, трудящих верств, І. Вишенський розглядає рівність не тільки в суспільно-політйч-^ ному і юридичному відношенні, а й під--ходить до визначення майнової рівності, спільності майна, «общаго житла», вважаючи це принциповою настановою само~ го Христа. Хто хоче йти за Христом, зауважує полеміст, той мусить «дом, села, иміния, сородство и мирское дружество оставити» і осягати духовне багатство. «Аще хощеши совершен бьіти,— наводить слова Христа полеміст,— йди продажд иміния своя и дажд нищим и иміти има-ши сокровище на небеси и, взем крест, послідуй ми» (с. 84). Бідність рівняє бідних і протиставляє їх багатим. Ставши на бік бідних, «нищий сиромаха, бездомник» Христос знехтував багатством. І. Вишенський підносить бідність Христа до рівня ідеалу: «Обнищати по Хрпсті» (с. 153) — означає знайти основу для справжньої рівності, яка для бідних і є спільністю майна, утворенням «общаго житня».
До поглядів І. Вишенського можна віднести характеристику єресі «селян і плебеїв», яку дав Ф. Енгельс: «Вона вимагала відновлення ранньохристиянської рівності у відносинах між членами релігійної громади, а також визнання цієї рівності як норми і для громадянських відносин. З «рівності синів божих» вона виводила громадянську рівність і вже тоді почасти навіть рівність майна» 152.
Відстоюючи концепцію соборності, засновану на принципі рівності всіх людей від природи і перед богом, І. Вишенський відкидає теорію абсолютного централізму світської та духовної влади папи римського, «старійшинство» й «зверхность» римської церкви, викриваючи усі доводи «законності» абсолютної влади папи римського, безпідставні твердження, що «папа сам над всіми владіет и сам что хощет, во всіх созиждает, учреждает и исправляет, управляет и преправует, в чем никто ему сопротивитись не может, если похочет, яко един власть во всіх иміет» (с. 177).
«Костел латинский» намагається довести, що єдиновладдя папа прийняв від апостола Петра, а втім, зауважує полеміст, підтверджень цього «в писаний ниже петровом, ниже прочиих апостол об-рісти никакоже мощно ність» (с. 135). Притому влада Христа і Петра «ність от мира сего», бо їхнє царство — не світське, а духовне (с. 134), а царювання папи засноване на світському, політичному пануванні, походить «от зверхнего миреного и поганского прагненья власти, достоин-ства, славьі и чести свецкое» (с. 177). Ставши узурпатором і тираном, що «об-ладающе», деспотично править, папа потоптав усі принципи, засади і вимоги св. письма, настанови Христа та його учнів.
У дусі соборності І. Вишенський вважає справедливими втручання мирян, церковних братств у справи церкви та їх контроль над діяльністю пастирів, дотримання ними закону. Адже Христос «на про-повід вьібрал простих хлопов, смиренних нищих, беззлобивьіх риболовов, кожемяк і тьім церков свою поручил, в шафунок спасений человіческое, досвідчивши их бьіти вірними, злецил...» (с. 104). Православні світські «овца» — «хлопи, кожемя-ки, сіделники и люди свіцкие», йдучи слідами Христа, цілком правильно поступають, здійснюючи «ряд церковний» і контролюючи своїх владик. Зате «не добре римские овца чинят», що у випадках ламання владиками законів «пастирем свои о правді евангельской молчат», «оннх не только не остерегают и не обли-чают и емрада их ся не гнущают, але еще во всем ся им повинуют и вслід оннх... идут, за ними безроемнеліне послідуют...» (с. 98). Пастирі яко «очи здоровне» мають право осудити не тільки «око гниле», але й «само тіло церковное, то ест простне християне, по христову гласу, сквернона-чалника изверечи, осудити и проклятії власт имают...» (с. 106). «Прості християни» мають право і пастирів собі обирати, а «от диявола поставленннх» виганяти.
Суспільний ідеал І. Вишенського, як і його філософська концепція в цілому, пройнятий реформаційними ідеями, глибоким демократизмом та палкою любов'ю до простого, пригнобленого трудового на-
роду. У цьому його велика незгасима і непереборна сила.
Для утвердження справедливості й рівності, свободи та братерства, істин, що ведуть до добра, І. Вишенський обирає шлях апеляції до серця і добрих людських почуттів, моралізації людини і збудження у ній внутрішнього прагнення до досконалості, безкомпромісного викривання і нещадного бичування всякого зла у собі і людському бутті. Такий шлях досягнення ідеалу відповідає, на думку полеміста, засадам раннього християнства. Осягнення ідеалу правди, добра й справедливості, перетворення його в суть духовного єства людини та втілення в житті — це, за переконанням І. Вишенського, найвища мудрість, виражена у «внутрішній» філософії.
В умовах жорстокої боротьби українського народу проти соціального й національного гніту, наступу польської шляхти і магнатів та експансії католицизму такий «мирний» шлях осягнення ідеалу І. Вишенського був далеко не мирним, а постав як бунтарсько-викривальний виступ безкомпромісного й самовідданого борця за права й свободи свого народу, за визволення трудящих мас.
У цих складних умовах навіть аскетизм І. Вишенського стає своєрідною формою протесту проти всього земного зла, що цілком відповідає духові часу 1Б3. Полеміст зовсім не зрікається земного життя і не замикається як відчужинець у духовному самозабутті. Навпаки, він живе муками і стражданнями свого народу, його невтомний та гарячий подих палає у горнилі гострої ідеологічної боротьби, в якій «у релігійному вбранні», в «теологічній оболонці» «він перший у нашім краю різко та сміло підніс голос в обороні того бідного робучого люду, показуючи панам і владикам, що той мужик — їх брат, а не проста робуча худоба, що він радується й терпить як чоловік і хоче жити як чоловік». І ці «смілі та гарячі слова в обороні простого поневоленого та занедбаного народу», вказував І. Франко, «подиктовані не абстрактною християнською доктриною, а близьким і докладним знанням життя того народу» 154.
Іван Вишенський належить до найбільш прогресивних та демократичних плебейсько-селянських мислителів України XVI — XVII ст. «Небагато у нас у давнину було людей,— писав І. Франко,— котрі посміли б і зуміли б так близько доторкатися до насущних духовних потреб нашого народу і виявляти ті потреби та долегли-вости його життя гарячим і ярким словом», як це зробив І. Вишенський 155. Іван Вишенський виділяється як могутня постать, в якій втілилася і проявилася в усій своїй складності та силі філософсько-соціологічна, морально-політична та психологічна індивідуальність мислителя-борця, демократа-полеміста.


Смотреть другие вопросы в разделе: Історія філософії України





Все материалы размещены исключительно с целью ознакомления и принадлежат их авторам. Любое копирование строго запрещено. Если вы являетесь автором того или иного труда и не хотите, чтобы он был здесь опубликован, свяжитесь с администрацией