***
Главная » Історія філософії України » Полемічна література та її суспільно-політичний і філософський зміст



Полемічна література та її суспільно-політичний і філософський зміст


Піднесення антифеодального народно-визвольного руху на Україні наприкінці XVI ст. активізувало політичне і духовне життя українського суспільства. Загострилась боротьба і в сфері ідеології. Саме в цей період на Україні відроджується і розвивається полемічна література, яка в кращих своїх зразках показувала справжню сутність польсько-католицької експансії, палко закликала народ до боротьби з нею, завдяки чому і зіграла прогресивну роль в ідеологічній боротьбі того часу.
Одним із основних напрямів ідеологічної боротьби на Україні наприкінці XVI — у першій половині XVII ст. була боротьба проти теорії і практики католицизму, яка пояснюється причинами як історичного, так і соціально-політичного плану. В цей період католицизм на Україні як віросповідання польських магнатів і шляхти, а також покатоличених українських феодалів став ідеологією панівних класів. Ф. Енгельс, говорячи про конфесійну ситуацію у феодальній Речі Посполитій, дав глибокий аналіз становища, яке склалося тоді на українських землях. Він писав: «Велика частина населення східних провінцій належала до православної віри, тоді як власне поляки були католиками. Значна частина цих православних у XVI столітті була змушена визнати верховенство папи, і вони почали називатись уніатами, але багато хто з них зберіг в усіх відношеннях вірність своїй старій православній релігії. Це були переважно кріпаки, тоді як їх шляхетні пани майже всі були католиками; а за національністю ці кріпаки були малоросами» пз.
Отже, в конкретно-історичних умовах України наприкінці XVI — першої половини XVII ст. боротьба проти католицизму мала прогресивне соціальне значення, оскільки була спрямована проти ідейної опори панівних класів і виражала антифеодальні, народно-визвольні прагнення най-ширших верств українського суспільства.
уїпоха ідейної боротьби з католицизмом висунула плеяду блискучих письменників-полемістів. До неї належали Герасим Смотрицький, Василь Суразький, Клірик Острозький, Христофор Філалет, Іван Ви-шенський, Стефан Зизаній, Мелетій Смотрицький (у ранній період його діяльності), Захарія Копистенський та ін. З їхніми іменами тісно пов'язаний розквіт антика-толицької полемічної літератури кінця XVI — початку XVII ст.
Найхарактернішою ознакою української полемічної літератури була її гостра публіцистична спрямованість, органічний зв'язок з актуальними питаннями політичної боротьби свого часу, філософське осмислення нагальних суспільних проблем. Водночас ідейна боротьба полемістів проти католицизму виражала класову боротьбу різних соціальних груп українського суспільства. Письменники-полемісти були виразниками дум і почуттів головним чином тих суспільних станів, які виступали проти польсько-шляхетського гніту та насильного покатоличення. Так, І. Вишен-ський і Ст. Зизаній виражали антифеодальні настрої найбільш визискуваних верств суспільства — закріпаченого селянства та міських низів. Погляди й ідеологію маєтних станів українського суспільства, які стояли в опозиції до унії та католицизму, відстоювали Г. Смотрицький, В. Суразький, Хр. Філалет, 3. Копистенський та ін. Ці полемісти, виражаючи інтереси дрібної та середньої шляхти, нижчого духовенства, заможних городян, боролись лише проти засилля магнатів, але не виступали проти основ феодального ладу.
Ідейну боротьбу проти католицизму полемісти вели головним чином у формі критики його соціальних основ. Вістря цієї критики було спрямоване проти ідеї тео-кратизму, за допомогою якої католицькі ідеологи намагалися довести право римських пап на духовне й світське панування в усьому християнському світі, в тому числі й на Україні.
В ідейнім арсеналі католицької пропаганди, спрямованої на теоретичне обгрунтування теократизму, центральним був догмат про так зване верховенство папи, або «єдиного пастиря» (шшз разіог) в усій християнській церкві. За цим догматом папа римський визнавався єдиним главою усіх християн, а церковний абсолютизм проголошувався незаперечною божественною істиною.
В тому ж дусі твердив Л. Зизаній про те, що «божество пострадало плоттю». Тут виражена небезпечна для офіційної церкви думка, що Христос не тільки не рівний богу за своєю гідністю, а більше того — він «тварна» істота; своїми добродійствами Христос вознісся до того, що в ньому вселився сам бог, який страждає і терпить разом з ним. Не важко помітити, така точка зору нагадує погляди аріанців, про що, зрештою, заявляли «вчені» опоненти самому Лаврентію: «Сие убо Ариї и прочиї еретицьі глаголют, нас же, православних христиан, да сохранит Господь Бог от та-коваго злаго начинания».
З раціоналістичних позицій критикує Лаврентій Зизаній християнський догмат про «гріховність» людини. На його думку, людина зберегла свої духовні сили такими, якими вони були в Адама до так званого гріхопадіння. У цьому зв'язку він говорив: «Самовластием человек обращается к доб-родетелем, якоже и злобам, имже почтен бнсть сперва Адам от Бога» І44. Цими словами український вільнодумець проводив думку, що людина не потребує спасіння з боку бога, тому що її моральна природа цілком збереглась і після гріхопадіння, а значить, вона може рятувати себе сама.
У вченні Л. Зизанія про людину виразно простежується вплив соцініанства. Як відомо, послідовники Соціна визнавали, що людина наділена вільною волею, яку вона не втратила і після гріхопадіння. Існування першородного гріха і псування моральної природи через гріхи перших людей соцініанці відкидали. Проте твердження Л. Зизанія про «самовладдя» людини, її волі й розуму продовжувало і розвивало за нових умов раціоналістичні традиції вітчизняних єретичних учень XV — початку XVI ст., надаючи їм виразного гуманістичного звучання. Відповідаючи на
питання, що таке людина, Лаврентій гордо заявив: «Незбагненна се річ!». А в ті часи так говорили тільки про бога. Недарма православні богослови угледіли в цих словах українського вільнодумця-гумані-ста Л. Зизанія непрощенну єресь — замах на авторитет самого бога («Ино тако будет уничтожено божество пред человече-ством») 145.
Виразно раціоналістичних поглядів дотримується Лаврентій Зизаній і щодо інших важливих християнських обрядів і таїнств. Так, він твердив, що хліб і вино, які вживають при здійсненні таїнства євхаристії,— це просто хліб і вино, а не «тіло і кров Христова» 146. Подібно до Стефа-на Лаврентій визнавав право простого мирянина здійснювати церковні обряди і таїнства, зокрема хрещення 147.
Беручи до уваги ідеї і твердження Лаврентія Зизанія, не можна не помітити, що його критика християнських догматів була наскрізь раціоналістичною і йшла в загальному руслі європейського антицерков-ного руху. Саме це дало підставу деяким вітчизняним дослідникам гадати, не заглиблюючись у суть справи, що намагання Л. Зизанія видати в Москві свій «Катехізис» було «інтригою протестантів» 148.
Отже, історико-філософський аналіз ідейної спадщини письменників-полемістів виразно показує, що органічний зв'язок з антифеодальним народно-визвольним рухом часто виводив їхні учення за вузькі межі суто богословської полеміки і надавав їм актуального суспільного звучання. Багатство і своєрідність висунутих у ході полеміки ідей дають вагомі підстави розглядати цю епоху як важливий щабель в історії розвитку філософської та суспільно-політичної думки на Україні, пов'язаний з реформаційними рухами і тенденціями.


Смотреть другие вопросы в разделе: Історія філософії України





Все материалы размещены исключительно с целью ознакомления и принадлежат их авторам. Любое копирование строго запрещено. Если вы являетесь автором того или иного труда и не хотите, чтобы он был здесь опубликован, свяжитесь с администрацией