***
Главная » Історія філософії України » Ранній гуманізм



Ранній гуманізм


Гуманізм епохи Відродження — це результат того перевороту в культурі і світогляді, який відображав початок становлення капіталістичних відносин. На відміну від середньовічного релігійного світогляду, в основі якого був бог, гуманісти висувають ідею антропоцентризму. Замість релігійно-аскетичної ідеї про гріховність тіла і земного життя проголошувалося право людини на задоволення земних потреб, насолоду, утверджувалася ідея свободи особи, справедливого суспільного ладу.
Для гуманізму епохи Відродження характерні два етапи розвитку. Ранній, так званий етико-філологічний, чи громадянський, гуманізм виник в Італії (кінець XIV — середина XV ст.) і обумовлений вивченням та викладанням риторики, граматики, поезії, історії і моральної філософії на основі класичної греко-латинської освіти. В останній третині XV ст. гуманістичні інтереси переміщуються в теологію, натурфілософію, природознавство.
На Україні в кінці XV — протягом XVI ст. соціально-економічні умови сприяли поширенню і розвитку ідеї раннього гуманізму. В цей період, незважаючи на несприятливі зовнішньополітичні умови, економічний розвиток України йшов по висхідній. З появою передумов нового, капіталістичного способу виробництва, буржуазних відносин посилюється інтерес до рідної культури, історії, мови, пробуджується національна свідомість народу, з'являється потреба у розвитку освіти й науки. З середини XV ст. збільшується кількість шкіл і підвищується їх освітній рівень 7. Однак оскільки ні вищих, ні середніх навчальних закладів на Україні тоді не було, то багато українських юнаків після закінчення місцевих початкових шкіл продовжували освіту у польських і західноєвропейських університетах. За даними радянських і зарубіжних дослідників, це явище було масовим. Так, протягом 1510—1560 рр. тільки у Краківському університеті навчалося 352 студенти з 51 міста України, а всього в XV — XVI ст. тут одержали освіту, за неповними даними, 800 українців8, що становило значний процент від загальної кількості студентів цього навчального закладу. Для «руських» студентів (українців, білорусів) у закордонних навчальних закладах існували навіть гуртожитки, а в Празі при Карловому університеті для них було створено окремий колегіум.
Більшість студентів по закінченні навчання поверталася на батьківщину, хоч дехто залишався у Польщі і працював у Краківському університеті. Так, протягом 20 років (1511—1530) у Краківському університеті працювали 13 вихідців із «руського» воєводства9. За соціальним складом серед студентів з України переважала шляхта, але наукові ступені одержували в більшості випадків міщани.
Крім Краківського університету, який був у цей період найбільшим осередком польського гуманізму і визначним науково-культурним центром усього слов'янського світу, українці навчалися у багатьох інших містах Європи, зокрема у Болоньї, Падуї, Римі, Празі, Парижі, Гейдельберзі, Лейдені, Лейпцігу, Віттенберзі, Грейфсвальді, Ростоку, Базелі. Юнаки з України одержували не тільки вищу освіту, а й переймалися передовими ідеями, передусім гуманістичними. Вони переносили ці ідеї на рідний грунт, де вже створювалися передумови для їх розвитку.
Зачинателями гуманістичної культури на Україні у XV — XVI ст. були Юрій Дрогобич, Павло Русин із Кросна, Лукаш з Нового Міста, Станіслав Оріховський, Шимон Шимонович та інші вчені, поети, громадські діячі. Майже всі вони після одержання вищої освіти у західноєвропейських навчальних закладах працювали на землях, де переважало українське населення, зокрема у так званому руському воєводстві. Кожен із них більшою чи меншою мірою усвідомлював належність до своєї нації і дбав про рідну культуру, незалежно від місця своєї гуманістичної діяльностП7
Юрій Дрогобич (Юрій Котермак, Георгій із Русі, Юрій зі Львова) (близько 1450—1494) народився у Дрогобичі, навчався у Краківському та Болоньському університетах — найбільших на той час гуманістичних центрах Європи. Він одержав ступінь доктора філософії та медицини у Болоньському університеті, де протягом 1478—1482 рр. викладав математику й астрономію. У 1481—1482 рр. молодий учений посідав у Болоньї посаду ректора гірики. Вже сама жанрова розмаїтість його творів свідчила про належність її автора до славетної когорти гуманістів епохи Відродження, про його участь у боротьбі з середньовічним авторитаризмом і догматизмом. Ні античність, ні тим більше середньовіччя такого багатства жанрових форм не мали.
Крім Ст. Оріховського, панегірики писали Павло Русин із Кросна та Ш. Шимо-нович. Ці твори, як правило, присвячувалися визначним сучасникам як нагорода за видатні заслуги перед суспільством. Так, відомий панегірик Ст. Оріховського польському полководцеві Яну Тарновсько-му за захист «руських» земель від нападу татар, а також панегірик ПІ. Шимоновича, присвячений засновникові Замойської академії — Янові Замойському. Складати різноманітні за тематикою листи, в тому числі й панегіричні, вчив студентів Краківського університету Лукаш з Нового Міста, про що засвідчує виданий ним підручник з епістолографії (Краків, 1522).
Гуманісти виявляли велике зацікавлення до світської історії народів Європи як античної, так і новітніх часів. Серед визначних тогочасних істориків, які вплинули на європейську історіографію, почесне місце належить Ст. Оріховському, якого відомий італійський гуманіст Рамузій прирівнював до Ксенофонта. Історик, на думку Оріховського, не повинен «нічого вигадувати, а писати правду; не керуватися ні приязню, ні ненавистю» 23.
Особливий інтерес мислитель виявляв до історії своєї вітчизни. Він прагнув довести давність культурно-історичних традицій свого народу, нагадував ворогам про його славне минуле. Так, Оріховський доводить, що слов'яни походять від давніх греків і що вже сама назва свідчить про їхню славу. Що ж до окремих племен — чехів, поляків і русинів, то вони, на його думку, під проводом своїх вождів розі-йшли у ті краї, де тепер живуть. Легенду цю переказують й інші історики, але правдоподібність її від цього не збільшується, а концепція виведення нових народів від великих, давно відомих, цілком у дусі ренесансно-гуманістичної традиції.
У своїх творах Оріховський пов'язує історичний поступ з розвитком освіти і науки. «Моя вітчизна,— пише він у листі до Рамузія,—- сувора й неосвічена, завжди шанувала Марса, а Мінерву тільки віднедавна шанувати стала... Від греків одержала віру і завдяки їм позбулася неосвіченості й дикості, і тепер... тішиться в літературі латинській і грецькій» 24.
Католицьке середньовіччя визнавало три «священні» мови — латину, давньогрецьку та давньоєврейську, хоча практично послугувалося лише «вульгарною» латиною. Новітні мови європейських народів ігнорувалися. В епоху Відродження гуманісти користувалися латинською, проте не середньовічною, варварською, а мовою класиків римської літератури — Ціце-рона, Цезаря. Разом з тим вони виявляють, інтерес до національних європейських мов. Так, український гуманіст Ст. Оріховський чудово знав українську та польську мови, високо цінував старослов'янську. В його польськомовних творах міститься багато лексичних і фонетико-морфологічних запозичень з української та старослов'янської мов. Про друкування книг українською мовою в Замойській академії дбав Ш. Ши-монович 25.
Гуманізм епохи Відродження — це напрямок світської думки, що охопив філософію, філологію, літературу, мистецтво. Популяризацію античних пам'яток гуманісти використали для розвитку світської культури й освіти, для боротьби з духовною диктатурою католицької церкви. І як наслідок цієї боротьби була секуляризація інтелектуальної діяльності — найважливіше досягнення гуманізму доби Відродження.
Певний внесок у розвиток цієї епохи зробили гуманісти України, в першу чергу Оріховський, який у своїх ранніх творах вимагав невтручання церкви до світських справ. На його думку, навіть особи кап-ланського стану, які підпорядковані у духовних справах церковному суду, у світських справах повинні відповідати перед королем «як земляни», що підпадають під юрисдикцію цивільного суду26.
Як справжні гуманісти, Оріховський і Шимонович виявляли толерантність до інших релігійних віросповідань. Перший, щоправда, був непослідовний: у молоді роки він був готовий перейти до табору реформаторів, або православних, а в кінці життя покаявся і лаяв протестантів, зокрема свого опікуна у Віттенберзі — Лютера. Що ж до прихильності до православ'я, як віросповідання своєї матері, то позитивного ставлення він не змінив до кінця свого життя.
Людина високої гуманістичної освіти, Оріховський виявляв релігійну байдужість, не прагнув до церковної кар'єри і на домагання батька стати капланом відповідав, що не здатний до такого роду життя і воліє бути позбавленим спадщини, ніж займати посаду, якої не бажає. Однак є й інші свідчення його релігійної байдужості: власне зізнання у листі до Коммендоні про те, що церковні посади для нього нічого не варті, багатолітнє спілкування з особами різних віросповідань, зокрема з італійським протестантом Ф. Станкаром та прогресивним польським публіцистом і громадським діячем антиклерикального спрямування А. Моджев-ським-Фричем.
Поняття бога Оріховський виводив з античної науки, вважаючи, подібно до Меланхтона й Еразма Роттердамського, що ідеальне царство можна створити, лише поєднавши вчення Христа з античною наукою. Це одна з найцікавіших і най-оригінальніших концепцій Оріховського 23 З гуманістичних позицій Оріховський піддавав гострій критиці католицьку церкву, клір, не обминаючи папи римського, якого називав тираном, хижим вовком, лютим ненависником освіти, науки й мистецтва.
Невдовзі Оріховський пише памфлет «Відступництво Риму» (Керисішт Котае), який вважається кращим антипапським твором часів Відродження в Європі і чи не найпершим полемічним твором в українській літературі. Оріховський у відповідь на звинувачення його у єретизмі, звертаючись до короля, називає церковників зрадниками країни, папськими агентами, а ченців — паразитами й грабіжниками, зажерливою сараною, яка об'їдає багаті ниви. Каплана, говорить Оріховський вустами «євангеліка», люди ненавидять за те, що він інших людей судить, а сам мирському суду підлягати не хоче. Оріховський нараховує три вади духівництва, які, на його думку, вимагають реформи церкви: аморальна поведінка, надмірне збагачення капланів, втручання церкви у світські справи 28. * Великого значення гуманісти падавали ідеї свободи особи, справедливого суспільного ладу, відштовхуючись у своїх побудовах від теорій природного права і суспільно-договірного походження держави. Особливо цікавило це питання Ст. Оріховського, який вивчав наявну в Польському королівстві форму правління і відносини між соціальними верствами.
Розробляючи свою теорію держави, Оріховський досконало вивчив теоретичну спадщину античних мислителів Платона, Арістотеля, Ціцерона, а також Фоми Аквінського й Августина. Проте ідеї своїх попередників він використовує творчо, критично. Так, наприклад, на думку згаданих двох християнських авторів, держава є знаряддя для реалізації моральних і релігійних цілей індивіда. Оріховський всупереч їм твердить, що держава має свою власну мету. Основою виникнення держави, на його думку, є залежна від умов життя воля індивідів і природжений інстинкт до суспільного життя 29.
Оріховський вважає, що існують такі дві причини виникнення держави: «насамперед, вроджений наш недолік, який вимагає взаємної допомоги, а потім вроджена схильність одного до другого, яка нас немов би клеїть, сполучає і всіх немов одним вузлом в'яже» 30. Держава має цілий ряд обов'язків щодо громадянина, власне, її метою є гарантія права і пожитку кожного індивіда. Але останній має ще більші обов'язки перед державою: його діяльність повинна спрямовуватися передусім на інтереси держави. Отже, у Оріховського наука про державу тісно поєднується з етикою.
Гуманісти епохи Відродження відмовилися від аскетичного світогляду середньовіччя і обгрунтували мораль законами суспільства, а не догмами. Законові, який становить гарантію розвитку та існування держави, повинні підкорятися, на думку Оріховського, усі, навіть королі. Закон, каже мислитель,— душа і розум вільного королівства і його правитель — мовчазний, сліпий і глухий, а король — лише мова, очі і вуха закону, і він завжди поступає так, як велить закон. Закон в Оріховського пов'язаний з державою і виступає: 1) як правові норми, що стоять на сторожі справедливості; 2) як неодмінний чинник державної організації; 3) як такий, що разом з етикою творить основи державної організації31.
Посідаючи позиції ідеолога «шляхетської республіки», Оріховський, разом з тим, не проти короля, який би був «вустами королівства» і дбав про збереження добра усіх людей, а не тільки свого власного: «Король обирається для королівства, а не королівство для короля створене» 32. Резиденція короля, як сторожа, повинна бути, на думку гуманіста, не в столиці, а на окраїнах держави, які зазнають нападів ворогів. Оріховський хоче бачити в особі польського короля «філософа на троні»: мудрого, справедливого, мужнього і ласкавого. З цією метою він пише трактат «Напучення польському королю», де зображує Сигізмунда Августа ідеальним королем, таким, про якого мріяв Платон, коли писав: «Щасливі ті держави, в яких або правлять філософи, або правителі філософствують» 33.
Особливо наголошував Оріховський на' тому, щоб король прагнув до миру не тільки в країні, а й з сусідніми народами. Саме завдяки мирові, каже мислитель, у Польській державі тоді розквітали науки, мистецтво, література, добрі звичаї. Той, хто дбає про мир і береже його, на думку Оріховського,— справжня людина, мудрець і оборонець роду людського. Хто не любить миру, того слід вважати за дикуна, шаленця й жорстокого тирана. Мета миру — життя згідно з природою та її законами. Мир є також метою мудреця, який про те тільки й повинен дбати, щоб ніколи і ні в чому не відступати від природи та її законів.
Незважаючи на запопадливе відстоювання Оріховський в кінці життя пріоритету церкви над державою, зверхності папи і примаса над королем, в ряді його творів, написаних у молоді роки, чітко проступає ідея невтручання церкви у державні справи. Так, у «Хроніках» Оріховський неодноразово говорить про те, що єпископи не повинні втручатися у світські справи і чинити суд над мирянами. Церковників він називає внутрішніми ворогами, гіршими за турків і татар. Про це саме йдеться і в творі «Діалог», де у відповідь на твердження «папіста», що король має ім'я королівське і владу від примаса, Оріховський вустами «євангеліка» заперечує: «Король одержує королівство не від кап-лана, а від шляхти».
в добу Відродження, в період формування капіталістичних відносин і зумовленого ними виникнення націй з'являється патріотизм народу, нації, держави. Саме такий патріотизм був притаманний українським гуманістам. При найменшій нагоді вони наголошували, що е українцями (русинами) і пишалися цим. Про це свідчать навіть подвійні прізвища: Павло Русин із Кросна, Станіслав Оріхов-ський-Роксолан. Особливо гостро виявлялася свідомість належності до Русі в останнього. Так, у листі до італійського кардинала Коммендоні Оріховський докладно, з любов'ю розповідає про свою вітчизну і народ, зауважуючи, що «Русь» відстала від інших європейських народів у «науці і філософії» лише тому, що їй доводиться тривалий час боронитися від нападів іноземних загарбників. Навіть звертаючись до польського короля, Оріховський вважає за потрібне наголосити: «Я українець (русин), пишаюся цим і про це говорю прямо!»45. Певною ознакою вияву патріотичного почуття Юрія Дрогобича можуть бути його твердження, що Львів і Дрогобич не польські міста і Польщі не належали, та перше визначення географічних координат цих міст.
Особливо гостро для України (як і для країн Південно-Східної Європи) стояло у XVI ст. питання відсічі турецькій навалі. І Ст. Оріховський не був байдужим. Як справжній патріот своєї вітчизни і гуманіст, він пише поспіль дві промови-«турчики», в яких закликає польського короля стати на захист «руського» народу, а також поневолених турками південних слов'ян. З гнівом звертається Оріховський у «хроніках» до шляхти і магнатів, докоряючи їм, що вони дбають лише про визиск своїх підлеглих та гендлювання, а забули про обов'язок захищати кордони «руського» воєводства від турків і татар, які «мечем і вогнем все нищать» 46.
Прогресивні гуманістичні ідеї Оріхов-ського вплинули на виникнення і розви-
ток полемічної літератури на Україні. На Оріховського посилаються Христофор Фі-лалет у своєму творі «Апокрисис» та Заха-рія Копистенський в «Палинодії». Згадує Оріховського як земляка у риториці під назвою «Оратор Могилянський» Й. Коно-нович-Горбацький47.
Діяльність українських гуманістів епохи Відродження не обмежувалася територією «руського» воєводства, а однаковою мірою поширювалася і на польські землі та на інші європейські країни. Тому з повним правом можна говорити, що Україна не тільки брала із загальноєвропейської скарбниці культурних надбань, а й поклала «свої цеглини до підвалин величної будови польського і європейського гуманізму епохи Відродження».


Смотреть другие вопросы в разделе: Історія філософії України





Все материалы размещены исключительно с целью ознакомления и принадлежат их авторам. Любое копирование строго запрещено. Если вы являетесь автором того или иного труда и не хотите, чтобы он был здесь опубликован, свяжитесь с администрацией