***
Главная » Історія філософії України » Філософські ідеї неоплатонізму на Україні: ареопагітики, ісіхазм



Філософські ідеї неоплатонізму на Україні: ареопагітики, ісіхазм


На Україні ідеї неоплатонізму поширюються в XIV — XVIII ст., під безпосереднім впливом філософської культури Київської Русі. Як течія філософської думки неоплатонізм був поширений ще в IV ст., завдяки діяльності представників так званої каппадокійської школи — Василія Великого, Григорія Богослова і Григорія Нісського. Після появи ареопагітик значну роль в поширенні ідей неоплатонізму в візантійській богословській літературі відіграв Максим Сповідник (VIII ст.). Він писав як твори в дусі неоплатонізму, так і коментарі до ареопагітик, важливого джерела середньовічного неоплатонізму. Філософськими ідеями неоплатонізму пройняті не тільки твори видатних представників візантійського ісіхазму XIV ст., таких, як Григорій Палама, а й праці їх ідейних супротивників, наприклад твори Варлаама Калабрійського.
Поширення ісіхазму на Україні в XIV — XVI ст. і у східних слов'ян в цілому виявилося не стільки в появі творів Григорія Палами і його попередника Григорія Си-наїта, скільки в перекладі та переписуванні рекомендованої ісіхастами теологічної літератури. Це твори Ісаака Сіріна, Діодоха Фотійського, Ісіхія, Микити Сти-фата, Симеона Нового Богослова, Василія Великого, Ніла Синайського («Листвични-ка»), Максима Сповідника107. Серед творів, що були типовими для нового світогляду, слід назвати також «Діоптру» Фі-ліпа Пустельника, Ареопагітики і Скитський патерик.
Містичні течії XIV ст., що охопили Візантію, південних і східних слов'ян, визнавали можливим індивідуальне спілкування з богом. Як зауважує Д. С. Лихачов, ісіхазм відобразив «інтерес до внутрішнього життя людини і його емоційної сфери, які були характерні для літератури і для живопису кінця XIV — XV ст. Він виявив інтерес до особистості людини, до її індивідуальних переживань, до душевних рухів і тілесних страждань» І08. Ісіхазм виник як ідеологія Афону. Києво-Печерська лавра і Троїце-Сергіїв монастир були двома центрами поширення ісіхазму на вітчизняному грунті, адже вони були тісно пов'язані з Афоном. Вплив ісіхазму на вітчизняну філософську думку зумовлений важливими суспільно-політичними причинами.
Якщо в попередній період (XII — XIII ст.) погляди на людську особистість були тісно пов'язані з ієрархічною будовою стану феодалів (люди розцінювалися за їх становищем на щабелі відношень в середині феодального класу), то для
кінця XIV — XV ст. характерні певні зміни в феодальній ієрархії. На Україні це проявилося в зміцненні суспільного стану міських ремісників, посиленні ролі міського самоврядування, що також багато в чому залежало від політичної активності ремісничих цехів. Цей процес повинен був висунути на перший план якості та особисті заслуги людей, а не їх місце в суспільній ієрархії.
В 1371 р. афонський чернець Ісайя, виходець із Болгарії (згідно інших джерел — із Сербії), на замовлення митрополита Феодосія зробив переклад з грецької мови на слов'янську творів Псевдо-Діоні-сія Ареопагіта (V ст.) «Про небесну ієрархію», «Про церковну ієрархію», «Про божественні імена», «Про таємниче богослов'я» та інших, що їх авторство на протязі тривалого часу пов'язували з ім'ям Діонісія, якого вважали учнем ап. Павла.
Переклади творів Псевдо-Діонісія Ареопагіта відомі на Україні в численних списках 109. Переклад творів Діонісія супроводжували схолії, що були написані Максимом Сповідником.
Найбільший вплив на автора «Ареопагі-тик» мав неоплатонік Прокл (V ст.). Крім того, велике значення для формування богословської концепції Псевдо-Діонісія Ареопагіта мала діяльність богословів каппадокійської школи. Непізнаванність бога є одним з головних тверджень апо-фатичного, або негативного, богослов'я. Цю тезу можна зустріти у Плотіна та інших неоплатоніків, вона була сприйнята західною і східною патристикою.
Каппадокійські отці (насамперед Василь Великий і Григорій Нісський), полемізуючи з аріанами, підкреслювали, що жодне поняття, доступне людському розуму, не може виразити сутності бога. Ця думка каппадокійців була розвинута Псевдо-Діонісієм Ареопагітом, насамперед в таких його творах, як «Про божественні імена», «Про таємниче богослов'я».
Ісіхастський містицизм, на відміну від середньовічного західного містицизму, розвивався в руслі офіційної церковної традиції. Менш пов'язаний з платонізмом, Григорій Пала.ма в своєму посланні до Варлаама ясно каже, що ідеалізм Плато-на, як його викладає філософ в «Тімеї», не сумісний з християнським вченням про бога. Григорій Палама наполягає на «екзистенціальному» характері божественних дій, які не є ні сутностями, ні субстанціями.
На Варлаама Калабрійського імператор Йоан Кантакузин офіційно поклав тлумачення творів Псевдо-Діонісія Ареопагіта в Константинополі. Витлумачення Варла-амом Діонісія можна звести до двох положень: 1) людина сама не має іншого шляху до пізнання божественної сутності, крім того, що веде до пізнання божественної сутності, крім того, що веде до пізнання істот, що розташовані ієрархічно; 2) зверхсутній бог знаходиться «по інший бік істот», тому пізнання бога людиною здійснюється через аналогію і є символічним 122. Григорій Палама відповідав Вар-лааму, що поняття аналогії, уподоблення богу, завжди незалежне від усякої ієрархії, уподоблення здійснюється постійними зусиллями осягнути бога 123.
Таким чином, і гуманісти, як Варлаам Калабрійський, і прихильники ісіхазму, як свідчить приклад Григорія Палами, на різних засадах посилаються на Псевдо-Діонісія Ареопагіта: перші знаходять в нього традиційні богословські формули, інші визнають в ньому насамперед неоплатоніка.
Якщо неоплатонізм опосередковано вплинув на формування філософських течій вітчизняної філософської думки в XIV — XVIII ст., то ісіхазм вплинув на формування особистості монаха-подвижни-ка, схильного до споглядання.
Твори Псевдо-Діонісія Ареопагіта також використовувались на Україні саме як
взірець богословської спекуляції, насамперед в полемічній літературі. На це вказують дві пам'ятки: збірка полемічних трактатів «О единой истинной православ-ной вере» (1588) 124, що належить перу Василя Суразького, і «Тренос» Мелетія Смотрицького (1610).
В цьому випадку, як і в інших, полемісти не випадково звертались до творів Псевдо-Діонісія Ареопагіта. Вони використовували саме той аспект вчення Діонісія, який найбільше відрізняє східний стиль богословствування від західного; таким є вчення про «надсутню істоту», трансцендентну щодо світу божества і про апофатичний шлях її пізнання, представлене в книгах Діонісія «Про божественні імена» і «Про таємниче богослов'я».
Твори Псевдо-Діонісія Ареопагіта використовував Іван Вишенський в XVII ст. Іван Вишенський жив і творив найбільшу частину свого життя в монастирі на Афо-ні, де завжди була сильною містична традиція. В своєму «Посланий к утекшим от православной в-ьрьі єпископом» Іван Вишенський нагадує уніатським богословам: «след евангельский»: 1) віра; 2) слідування заповідям; 3) зречення від своєї душі; 4) зречення мирських благ; 5) кінечна злиденність. Ці п'ять ступенів афонський монах вважає початковим і посилається на книгу «Про церковну ієрархію Діонісія Ареопагіта» 125.
Це свідчить про те, що в XVI—XVII ст. не було різкого протиставлення «келійного», умоспоглядального ісіхазму і неоплатонізму, насамперед тому, що і ісіхазм, і неоплатонізм зробились на той час традицією. Внаслідок цього буде більш правильним казати про надання переваги одним авторам, порівняно з іншими, беручи до уваги, що ця перевага майже завжди продиктована політичною і конфесіональною належністю автора.
Важливим свідченням обізнаності з ареопагітиками і неоплатонічною літературою є «Зерцало богословії» Кирила-Транквілліона Ставровецького. Крім Діонісія Кирило-Транквілліон посилається на твори визнаних православних авторитетів: Василя Великого, Григорія Назіанзина, Йоана Дамаскіна. В перших розділах своєї книги Кирил-Транквілліон викладає апо-фатичне вчення про божество, він майже дословно приводить розділи трактату «Про таємниче богослов'я» Псевдо-Діонісія Ареопагіта 12е. Бог перевершує всілякий розум і мову: «бог же вишше всякого розума и мови, и самьій ясньїй розум» 127. Внаслідок того що бог є «двосутня істота», до його сутності абсолютно не приложимі тілесні образи, почерпнуті у видимому світі. З цієї точки зору бог абсолютно непізнаванний. Слід підкреслити, що Кирило-Транквілліон Ставровецький у свої книзі не згадує про два види богослов'я — позитивне і негативне. Негативна залежність створінь від перевершуючого їх трансцендентного абсолюта теоретично ніяк не доводиться. Абсолютне буття бога є настільки самоочевидною данністю, що навіть апофатична методика щодо нього має лише вторинне значення.
Аналізуючи поширення філософських ідей неоплатонізму на Україні, не можна не згадати курси професорів Києво-Моги-лянської академії (XVIII ст): С. Яворсько-го, Ф. Прокоповича, С. Калиновського. В цих філософських курсах знайшли відображення основні положення неоплато-ністичної філософії. Особливо це стосується вчення про ідеї, яке сприяло більш чіткому визначенню понять, пов'язаних з теорією ідеального. Поступово платонів-ське уявлення про ідею і проблеми існування універсальних понять поступається місцем уявленню, що створилося під впливом філософії Р. Декарта. Наприклад, в курсі Г. Щербацького наведене вже не платонівське визначення ідеї, згідно з яким ідея розглядалася завжди як канон, міра, межа, а декартівське, яке будується на понятті перцепції І28. Отже, в міру популяризації в учбових закладах України в XVIII ст. філософії Рене Декарта, Бенедикта Спінози, Готфрида Лейбніца платонівське уявлення про ідеальне поступається місцем раціоналістичному вченню про ідеальне і про природу загальних понять.



Смотреть другие вопросы в разделе: Історія філософії України





Все материалы размещены исключительно с целью ознакомления и принадлежат их авторам. Любое копирование строго запрещено. Если вы являетесь автором того или иного труда и не хотите, чтобы он был здесь опубликован, свяжитесь с администрацией