***
Главная » Історія філософії України » Філософські ідеї східної патристики на Україні (ХШ-ХV ст.)



Філософські ідеї східної патристики на Україні (ХШ-ХV ст.)


Твори східної патристики, які мали значний вплив на формування світогляду феодального суспільства в Київській Русі, продовжували перекладатись і поширюватися на Україні й у XIII — XV ст. і пізніше. Звісно, не могло бути дзеркального запозичення стилю, ідей патристичних творів з боку вітчизняних мислителів. Це був складний процес адаптації нової ідеології до запитів народного буття та потреб побудови світогляду панівного класу. В цей і в наступні періоди серед широких верств населення ніколи не завмирав потяг до народного світогляду з його ритуалами, пов'язаними з життям окремої людини, суспільства, явищами природи. Нерідко зброєю, гонінням насаджували новий релігійний світогляд. І все ж патристика мала історичну перевагу над первісним народним світоглядом, стародавньою ідеологією в цілому. В теологічному ключі, у витонченому, урочистому стилі вона піднімає і своєрідно вирішує питання людського буття — гідності життя і смерті, відношення людини до суспільства, морального вибору, свободи і необхідності вчинку.
Маючи основне завдання — тлумачити на рівні свого часу Біблію, патристика використовувала й певні наукові досягнення про світ, людину, висуваючи нерідко, всупереч своїм ідеалістичним засадам, певні реалістичні гіпотези. Твори патристики, увібравши сукупність знань того часу, підсумовували наукові знання античності, подавали не тільки зразки світогляду, а й певні енциклопедичні відомості натуралістичного плану про виникнення та становлення світу, людську психіку тощо.
У центрі співвідношення бог і людина-образ. Це вже не фізичні аналогії між великим і малим світами, що мають єдиний матеріал своєї будови, а також і не структури, що мають лише кількісну відмінність і чуттєву подобу. Цю віру про віддаленість верховної істоти і людини, що виражається протилежностями вічного і тимчасового, вседосконалості і повноти, з одного боку, недостатності і ущербності — з іншого, намагались подолати фантастичним чином. Людина не верховне існування, але вона не перебуває поза ним. Вона є його творіння (тварність), а не породження натури. Маючи в своїй природі щось від вищого буття, людина є його образом і подобою.
Слово «образ» розшифровується через слово «подоба». Образ є результат відображення, творчість верховної істоти. В теологічно спотвореній формі поставлено питання про співвідношення породжуючої і породженої сторін єдиної сутності, яка сама себе відображає. Образ уподібнюється вищому існуванню як його відображенню, відображенню подоби. Григорій Нісський ставить питання: «Як же людина — істота смертна, пристрасна, швидкоминуща є образом єства бездомішкового, чистого, завжди сущого?» 7І. І відповідає: «Людина є середнє між двох природ, що максимально відстоять одна від одної — нествореної і тварної». Вихід вічної сутності в «для-себе-^буття» уявляється через перехід людини із небуття в буття. «Якщо божество є повнота благ, а людина — його образ, то, отже, образ тим і має подобу першообразу, що сповнений всілякого блага» 72. Людина має уявлення про
доброчинність, мудрість, прекрасне. Доброчинність, мудрість, краса пов'язуються з вищим еталоном, відчужуються від людського суб'єкта, а зло, спотворення краси тощо — від матеріальної природи людини. Цей монотеїзм (парадоксально!) виявляється дуалістичним поглядом в галузі антропології.
Григорій Нісський дуалістично протиставляє «образ» «першообразу». Останній вічний, подоба «першообразу» є результат творення. Єство нестворене завжди одне і те саме, тварне — підлягає змінам через межу і міру, які визначають спосіб виходу із безконечно благої сутності до конечного існування і виражають сутність людини 73. Проте, як здійснюється вихід першо-сутності у тварність, патристика, звичайно, не говорить.
Двоїстість людини—у її зв'язку з безконечним розумом, вічною красою, в той час як пристрасність бажань наближає її до тварності. Розум, поставлений на службу пристрастям, розвиває в людині моральні вади: у пануванні над ними досягається доброчинність. Григорій Нісський уболіває над тим, що людина більше захоплюється нижчим, ніж піднесеним, забуває головне: своє створення богом і причетність до нього. Все краще, що є в людині, Гр. Нісський відчужує від неї, наділяє цими рисами бога. Скорботне і злигоднє, «далеке від подоби божеству» віддається людській природі 74.
Відношення «образу» до «першообразу» пояснюється патристикою як створення за образом, уподібнення «першообразу», звільнення від будь-якої обтяженості речовим світом, уникнення будь-якого просторового виміру. Які риси властиві не-створеному єству, першообразу, в тих рисах створена природа і показує образ. У загострено теологічній формі патристика будує теорію внутрішнього самовідобра-ження, самоспоглядання, саморозкриття верховної сутності внаслідок гармонійного розчленування трійці, внаслідок суперечності між божеством і людиною, творцем і створеним, безконечним і конечним. На грані цих суперечностей патристика роз'яснює найскладніші спекулятивні проблеми, звертаючись до людського, природного, використовуючи образи реальних речей світу. «Як часто в малому уламку скла, коли він лежить під промінням, відбивається повне коло сонця, відтворюючись в ньому не у властивій своїй величині, а в невеликому розмірі уламка, так і в нашій малій природі сяють образи невимовних властивостей божества. Людський розум керується уявленнями розуму в його сутності при дослідженні предмета очищеного від тілесної властивості»75. У творах патристики образ не прирівнюється до невидимого і пречистого «єства», адже він розкривається як єство мале, перебуваюче в часі. Людина постає сутністю розумного, тому що вона образ розумної сутності, хоч образ не ототожнюють з пер-шообразом.
Патристична література на території України в XIII — XV ст. мала бути адаптованою для широкого читача. Для нього створювали своєрідні збірники і «підручники», в яких у доступній формі викладались світоглядні питання. При їх складанні особливо часто використовувалися твори Йоана Дамаскіна76, що не були такі академічні, як твори Григорія Нісського та інших представників патристики. Йоан Дамаскін у «Джерелі знань» дає певний енциклопедичний підсумок знань свого часу, в тому числі природничих, філософських і психологічних77. За високий поетичний рівень творів Дамаскіна назвали «златоструйним учителем». Він був відомий і на Русі. Найчастіше Дамаскін посилається на Григорія Назіанзина, Діонісія Ареопагіта, Афанасія Великого, Василія Великого, Григорія Нісського, Йоана Златоуста, Кирила Александрійського 78. «Точний виклад православної віри» як частина «Джерела знань» була однією з найперших книг, перекладених слов'янською мовою.
Вітчизняних книжників XIII — XV ст. у вченні отців церкви, зокрема Дамаскіна, цікавило розуміння єдності іпостасей «святої трійці» 79, щоб запобігти не тільки єресям, а й політеїстичним, поганським збоченням, з якими були пов'язані спроби уявляти бога в якомусь чуттєвому вигляді.
Цей інтерес був викликаний практикою проповідей в той час, коли ще сильним був вплив міфологічного світогляду. Ці проповіді стосувались, зокрема, життєвого шляху людини, протягом якого вона здійснювала самовдосконалення. Агіографічна тема була однією з найбільш популярних у вітчизняній тогочасній літературі. В ній людина поставала в цілісності своєї натури, цілеспрямованому подвижництві, в якому долались вади особистіші і моральні.
Вітчизняні автори мали також можливість взяти до своєї ідейної скарбниці значне коло важливих наукових здогадок, що містились в працях патристичлого руху, всупереч ідеалізму цих праць. Це стосується найбільше проблем психології, фізіології, анатомії. Було висунуто гіпотези про мозковий субстрат психічної діяльності, у зв'язку з чим проголошувалась єдність тілесних і душевних феноменів. Підкреслювалась також роль мови і мовлення в формуванні власне людських форм психічного, з'ясовано в принципі характер впливу тілесних дій на утворення та вдосконалення суб'єктивних феноменів. Зокрема, було висунуто важливу для науки про людину здогадку щодо ролі людської руки, її дій в пізнавальній діяльності, а також у створенні культури, що було названо «обдарованістю рук». Слід згадати й ідеї, до яких було прикуто серйозну наукову увагу в філософії і психології XIX і особливо XX ст., ідеї, що сумарно були виражені у формулі — «душа дає змогу пізнавати себе всілякою діяльністю» (за мотивами Гр. Нісського).
У староукраїнських тлумаченнях патри-стичних творів було підкреслено кілька основних принципів світогляду і поведінки — совість, справедливість, любов, праця. Всі вони поєднуються в «мудрій поведінці», яка разом з цим набула етичного змісту (Й. Златоуст). «Мудрість» виступила синтетичною ознакою людини, поєднавши в собі теоретичні знання і практичну поведінку.
В українських «Ізмарагдах», в яких переважають твори Й. Златоуста, часто йдеться про користь читання книжок — джерела мудрості. Птахам дано крила, людині — книги, які викривають усю мерзенність омани, дають людині потрібні настанови. В читанні книжок «отримаєш мудрість», яка розкриває великі суперечності життя, смисл людського буття.
Зображаючи минучість, швидкоплинність, короткочасність людського життя, показуючи марність земної суєти, український мислитель у переказі «Слова про гордість» Й. Златоуста сам не помічає, що пафос його слів спрямовано до визнання смертності людини, яка рівною мірою стосується і тіла, і душі. Визнання смертності людини безконечно збільшує цінність її земного життя, якому слід віддати свою працю — основу моральної досконалості.
Йоан Златоуст, як і Є. Сірін, наполягає на необхідності праці для здоров'я і спасіння людини: «Якщо втікаєте від земних страждань, небесних не побачите благ. Від праці — здоров'я, від страждань спасіння. Кожному слід насичувати землю хлібом. Адже лінощі — мати усім злим ділам. Хто ледачий до справи, той і про душу свою не дбає. Ледачим, багатосплячим, лихоїмцям, п'яницям, злодіям бог не обі-
цяв вічного життя. І жінки нехай закотять лікті свої для роботи і покладуть руки на веретено» 94. Статті «Ізмарагда» послужили вихідним джерелом для пізнішого «Домостроя».
На противагу таким настановам в «Із-марагді» нерідко з'являються екклезіа-стичні мотиви. В ряді «слів» і «повчань» на теми проповідей Йоана Златоуста проголошуються тлінність усього земного, швидкоплинність людського життя, неминучість страшного суду. Це не просто занепадницькі мотиви, а спроби заглибитися в суть людської природи, її прагнень, можливостей з позицій ідеалістичного тлумачення суспільного життя, людської історії. Вони викривають тяжкі суперечності етичного буття людини. В них людина страждає і не бачить завершення страждань в її суспільному житті. Катарсис, про який вчили античні філософи, не здійснюється на цьому світі. Екклезіастичні мотиви Й. Златоуста поширюються і на майбутнє життя людини. Якби після смерті наступило спасіння і повне очищення від страждань, тоді на «цьому» світі песимістичний настрій не мав би місця. Визнання тлінності усього земного є, зрештою, тлінністю і всіх надій людини на майбутнє, про яке нічого сказати не можна. Це вимагає від людини спрямувати свої наміри в життя посейбічне. Етичний ідеал досяжний в миру. Песимізм заперечує себе — в мудрості буття, яке переважає своєю безконечною глибиною будь-які ідейні намагання людини. Цей підтекст творів Й. Златоуста та їхніх вітчизняних тлумачень був вирішальною причиною їх значної популярності на Україні в XIII— XV ст. Іменем Й. Златоуста іноді підписувались твори апокрифічного смислу, сповнені прагнення до активної діяльності на цьому світі.
Дослідник стародавньої вітчизняної писемності А. С. Архангельський зробив повідомлення про цікавий рукописний пам'ятник. Це — своєрідна «молитва».її автор пршшс« яві текст Йоану
Златоусту, проте шмежпть перу
останнього. Ця м—тю і покаяння про залишення душв»явт«8а всіх християн, за померлих, зш шеремогу над ворогом видимим і еєщшх за змістом і формою цілком аиишифйна. Вітчизняний автор спершу шипфікує свою особу: «Несть грешнмж» то всей земле тьісящих лет ни в і» «мі ни в мертвих якоже аз окаянний». І хоча він звертається до св. трійці з подякою за її благодать, проте ніби навмисне перераховує всі можливі і реальні вади людини і приписує їх усі собі: «окаянство, лінощі, великий сон, нена-жерство, пияцтво, скверні і неподібні блуди, злість, прикрість. Він грішив у волхво-ванні, чаруванні, гордощах, возвеличанні, ограбленні чужого майна, злопам'ятстві, розбійництві і душогубстві, несамовитості і злосерді, зведені наклепу, багатоімен-ності, неподанні жебракам, в заздрощах, ревнощах, лихослів'ї, в скупості, кощун-стві, в танцях і в гульбах бісівських. Він согрішив в бубнах і сопілках, в ігрищах сатанинських, очима і горлом, серцем і думкою, руками і ногами, мозком і жилами, всіма суглобами, всіма блудами^ більше, ніж в Содомі і Гоморрі». Показуючи, як осквернилася душа і тіло його, автор ремствує: «краще йому було б і не родитися». Він систематизує свої гріхи: душою і тілом, словом і ділом, в задумах, усвідомлюючи чи не усвідомлюючи, вільно чи невільно.
Хоч автор і творив зло, він випрошує добру кончину, щоб насититись райською стравою. Звертаючись до своїх ворогів, він вигукує: «Нехай посоромляться ті, що шукають моєї душі, нехай вони стануть прахом на вітрі, нехай на них обрушиться стіною злоба і впаде на них непросвітна темрява!»
Цей документ розкриває суперечність свідомості певної епохи. Насамперед вражає перелік аморальних рис, які тільки можуть бути у людини. Це нагадує сповідь у всіх реальних і можливих гріхах, яку висловив Дж. Кардано (1501—1576 рр.) сто років згодом, несвідомо розкриваючи свій універсалізм, прагнучи до повного вияву своєї істоти, показуючи плинність моральних установок щодо кваліфікації
добра і зла. Це повністю стосується і автора аналізованого апокрифа. Повнота вияву людської істоти зачіпає і поганську поведінку, і християнську. Проте остання не здійснюється автором, а виступає лише в акті моління, звертанні до благодійної трійці, яка тлумачиться між іншим в апокрифічному дусі. Насамперед автор, здійснюючи «зло», спрямовує на своїх ворогів таку ненависть і злість, смертні прокляття і непристойні для християнина слова, водночас звертаючись до християнського бога, що читач цієї молитви піддає сумніву християнську мораль автора. Більше того, автор ніби милується своїми гріхами, детально, в яскравих словах описуючи їх, систематизуючи, немов би глузує над уявним читачем його молитви. Це виклик християнській ідеології та практиці. «Молитва»—своєрідний маніфест-протест проти неприродного звуження людських проявів у великому, об'єктивному світі, іронія і сарказм щодо тих, хто звинувачує автора в усіх гріхах. Це — проповідь розкутості поведінки, спроба поставити людину в центр світу, зробити її безкомпромісною у вільному визначенні своєї поведінки, своєї долі.


Смотреть другие вопросы в разделе: Історія філософії України





Все материалы размещены исключительно с целью ознакомления и принадлежат их авторам. Любое копирование строго запрещено. Если вы являетесь автором того или иного труда и не хотите, чтобы он был здесь опубликован, свяжитесь с администрацией