***
Главная » Історія філософії України » Мудрість, знання і одкровення



Мудрість, знання і одкровення


Досить помітне місце в системі філософсько-світоглядних уявлень діячів давньоруської держави посідає гносеологічна проблематика. Яскравим виявом теорети-ко-пізнавальних орієнтацій у культурі Київської Русі є, зокрема, властиве цій культурі розуміння ролі книги, писаного слова, книжного вчення в духовному житті людини.
Переважаючу тенденцію в цьому плані становить культ книжного знання. «Книжність» осмислюється як одна з найвищих чеснот людини, як запорука мудрості. Літописець, вшановуючи просвітницьку діяльність Ярослава Мудрого, в запису під 1037 р. зазначає, що книги «се бо суть рекьі, напояющие вселенную...» Писання книг уподібнюється обробіткові Руської землі. Володимир Святославович, за літописцем, «насеял» землю «книжньїми сло-весьі». Ізборник 1076 р. відкривається спеціальним «Словом некоего калугера о че-тьи книг», де «почитанье книжьное» оголошено вищим добром, запорукою «праведного» життя. «...Узда коневи правитель єсть и вт>здьржяние правьдьнику же кни-гьі. Не сьставить бо ся корабль без гвозди, ни правьдник бес почитания книжьнааго, и яко же плінникомь умт. стоить у роди-тель своихь, тако и праведнику о почита-ньи кнпжьяЬм 142.
Поряд з похвалою на честь книги «Слово» містить детальне керівництво, як читати книгу. Аби збагнути смисл написаного, повчає «Слово», треба кожний розділ книги прочитати тричі, поступово заглиблюючись у зміст тексту. Читання книги розглядається не як розвага, а як надзвичайно серйозний і важкий акт інтелектуальної діяльності, який збагачує і підносить людину.
Книга уявляється не просто важливим, а необхідним чинником, завдяки якому людина оволодіває мудрістю. «Слово святого Єфрема, како достоить с всем приле-жанием чести те святьія книги без лено-сти», пояснює: «Муж мудр, не имея книг, подобен єсть оплоту без подпор стоящу, аще будет ветр, то падется. Тако и му-дрьій, пахнувшу на нь ветру греховному, падет ся, не имея подпорьі книжних словес. Аще ли мудрость книги, то свершен єсть... Именье книг паче злата, черпляю-ще от него воду живу, могущую устудити ражьжения наше страсти и наставит нас на всю истину» 43.
Не випадково термін «книжний», як правило, наявний в переліку тих доброчинно-стей, якими відзначаються позитивні герої давньоруських літописців. Цікаво зіставити характеристики, що дає «Початковий літопис» Йоану митрополиту (XI ст.), який користується явною симпатією літописця, і митрополитові Йоано-ві-скопцю, діяльність якого засуджується в літопису. Якщо Йоан був, за літописцем, «муж хьітрь книгами и ученью... книгами святьіми ут-Ьшая печалньїя», то Йоан-ско-пець одержує досить лаконічну і виразну характеристику: «бі же сей мужь не кни-жент>, но умомг просто, и просторЬкт,» 44.
Книга розглядається не тільки та й не стільки як джерело інформації. їй надається певного магічного значення. Можна було вилікувати людину, поклавши їй на голову книгу. На книзі ворожили. Читач предстояв книзі як іконі, проймаючись почуттям благоговіння. Читання книги уподібнювалось священнодійству, воно нагадувало певним' чином молитву. Не випадково ранній інтерес до «божих книг», до навчання взагалі і вражаюча сучасників «премудрість і розум», здобуті в результаті навчання, є обов'язковим компонентом поширених в давньоруській культурі різноманітних житій «святих».
У «Пролозі» до «Шестидневу» Йоана, екзарха Болгарського, книжна мудрість як вища цінність, що забезпечує шлях до щастя, протиставляється «негідним» турботам про насичування плодами земними. Щасливий в земному житті, радісний і веселий той, хто, пояснює Йоан, екзарх Болгарський, насолоджується думками і спогляданням божественних справ, а не той, хто насичується питвом та їжею. Кирило Туровський пояснює: «солодко бо медвен-ньій сот и добро сахар, общего же добрее книгий разум: сия убо суть сокровища вечньїя жизни...»45 На думку Даниїла Заточника, припадаючи до книжкової мудрості, «аки пчела, падая по розньїм цве-том» й беручи звідси «сладость словесную и разум», черпаючи мудрість, «аки в мех водьі морскиа», людина розвиває свій розум.
Наслідком цього було значне поширення освіти в давньоруській державі. На Русі створюється досить розгалужена система шкіл. Не лише в Києві, де ще наприкінці X ст. Володимир «нача поймати у нарочитьія чади д^ти, и даяти нача на ученье книжное» 46, Новгороді, айв окраїнних містах держави існували школи для навчання «книжного». Феодосій, повідомляє його «Житіє», в дитинстві «извьіче все божественное писание» в школі, що існувала в Курську. Високоосвіченими були не лише представники вищого духівництва, а й давньоруські князі (Володимир Свято-славович, Ярослав Мудрий, Володимир Мономах, його батько Всеволод Ярославович, який, за повідомленням Володимира Мономаха, володів п'ятьма мовами). Грамотність досить поширена серед різних верств давньоруського населення, про що свідчать не лише письмові пам'ятки тієї пори, а й дані археології (зразки побутового письма на бересті, графіті, написи на виробах ремісників тощо). Як вказують дослідники, грамотність — обов'язкова риса билинних героїв цього періоду. Принагідно зауважити, що пам'ятки народної творчості розглядають грамотність як одну з чеснот не лише чоловіків, а й жінок 47. З високою повагою до «книжного слова».
Пиов'язана й велика популярність на Русі Кирила і Мефодія, яких шанують як творців слов'янської писемності. Кирило в свідомості давньоруських книжників — глибокий мудрець, значний мораліст, звернення до авторитету якого вважається достатнім для утвердження певної ідеї чи морального повчання. З ім'ям його починають пов'язувати появу творів, які йому не належали. З часом йому починають приписувати чи не всі твори, автором яких значився будь-який Кирило чи Костянтин. Пам'ять Кирила і Мефодія на Русі шанують, мабуть, з кінця X ст. Принаймні в місяцеслові першої датованої давньоруської пам'ятки книжності — «Остромиро-вому євангелії» вже згадується день пам'яті Кирила і Мефодія. На Русі надзвичайно поширені серед письмових пам'яток «Житія» Кирила і Мефодія. Зображення їх — одне з популярних у пам'ятках іконографії давньої Русі.
Наведені факти досить грунтовно підтверджують високу повагу до книги, книжного навчання як провідну тенденцію в культурі Київської Русі. Та все ж, перш ніж переходити до пояснення гносеологічних підстав такого погляду, вкажемо, що вже не раз констатована боротьба різних світоглядних позицій у межах давньоруської культури зумовила неоднозначний підхід й до розглядуваного питання.
Поряд із зазначеною, переважаючою, тенденцією, в письмових пам'ятках Київської Русі трапляється відображення протилежного, в принципі негативного, ставлення до освіти, «книжної премудрості» як такої. Ця позиція представлена, зокрема, в деяких «Словах» «Києво-Печерського Патерика». В ньому, наприклад, розповідається про Микиту-Затворника, який, будучи «спокушений бісом», прагнув спілкуватися з богом не через молитву, а шляхом читання книжок «Старого Заповіту» — «никакоже помолися, но прилежаще чте-нию и поучению».
Діяльність книжника підноситься до рівня божественного творення. Ця ідея досить яскраво простежується у тогочасній літературі з притаманним їй зіставленням акту творення й акту творчості. Творець — це й бог, який словом творить світ, але це і письменник, поет. «Творцем канонів» називає в запису під 1242 р. автор Новгородського 1-го літопису св. Климента; в «Пчелі» творцем названо Гомера; в перекладі «Хроніки» Йоана Малали про «зовнішніх», античних поетів і мислителів сказано, що вони «б^аху философи и твор-ци» 50. Слов'янський перекладач трактату Георгія Хіровська, вміщеного в Ізборнику 1073 р., називає поетичні тропи, розгляду яких присвячено цей трактат, «творьчьстии образи».
«Сказати» і «створити» сприймаються як багато в чому подібні поняття. Адже бог творив словом. Тому Слово як атрибут божественного має реальну творчу могутність. Шістьма словами бог створив світ, і давньослов'янський книжник, автор «Шестидневу», мислить себе як такого, що здійснює акт, аналогічний божественному. Не випадково в передмові до «Шестидневу» Йоана, екзарха Болгарського, праця письменника порівнюється із будівництвом храму, адже світ в цілому мислиться не чим іншим, як храмом, створеним задля слави бога.
Обов'язковий етикетний мотив самоприниження, яким починає твір давньослов'янський книжник, заявляючи, що він і йому подібні «нищи есми словом і мутни умом, не имуще огня святаго духа на сла-жение душеполезньїх словес», аж ніяк не є свідченням смирення. Такі формули, скоріше, покликані демонструвати благочестя автора і, тим самим, авторитетність його праці. Письменник, що принижує себе перед богом, цим самим підкреслює особисту залежність від бога, власну причетність до світу божественного, з яким його незримо пов'язує слово.
Слово осмислюється як зв'язок земного з божественним, але й певним чином загадка, в якій божественне підлягає виявленню, розшифровці. Така позиція зумовлює специфічний символіко-космологічний спосіб мислення, який визначав і вихідні гносеологічні установки в давньоруській культурі.
Феноменальний світ, явища природи, людського життя уявляються системою загадок, символів, образів, що означають певні реальності, які інакше, ніж через образи, в земному житті не можуть бути представлені. Тільки в «потойбічному» світі вони є в чистому вигляді. В земномуХ житті про них нагадують видимі свідки світу невидимого. Весь світ сприймається як зібрання інформації, що закладена в нього богом і в принципі доступна прочитанню людиною. Але для цього слід оволодіти навиками символічного прочитання, з допомогою якого за буквальним, фактичним виявляється символічне, сокровенне, знак вічного, духовного, божественного.
Розробляється досить складна символіка чисел, кольору, дорогоцінного каменю, сузір'їв, рослин, тварин тощо, що призначалася для полегшення розгадки «книги буття», якою уявлявся весь світ давньоруської людини 52.
Сенс пізнавальної діяльності вбачається не в одержанні нових, незнаних раніше істин. Істина, єдина і всеохоплююча, вважається давно встановленою і викладеною передусім у «богонатхненних» книгах. Проблема в тому, що текст, який містить істину,— таємничий і багатозначний.
На фресковій композиції «Зішестя до пекла» (північна стіна головного трансеп-ту) зображення Христа на задньому плані розмірами своїми перевищує постаті переднього плану. На південній стіні головного трансепту в центрі фрескової композиції «Відіслання учнів на проповідь» фронтальне зображення Христа передбачало розташування постатей апостолів оберненими спиною до глядачів. Але, відповідно до канону, живописець зобразив їх двома урочистими рядами по обидва боки композиційного центру фрески.
Характеризуючи осмислення ролі розуму в давньоруській культурі, треба вказати на притаманне їй прагнення до усвідомлення органічного зв'язку інтелектуальних, пізнавальних зусиль з потребами реальної життєдіяльності людини. Цей зв'язок проступає через розуміння «мудрості» в тому значенні, в якому це слово вживається у давньоруській культурі. В основі його — прадавні уявлення східних слов'ян про мудрість як синкретичну форму досвіду особистості.
Передусім поняття мудрості включає уявлення про єдине, узагальнене знання, яке інтегрує всю інформацію про світ. Таке розуміння опосередковано містить «Повість времінних літ», автор якої говорить про єдине знання «о бнтьи всего мира, и о первемь человеце, и яже суть бьіла по немт. и по потопе, и о смешеньи язьгкть, аще кто колико лет бьілт., звездное хожде-нье и число, землену меру и всеку муд-рость» 70. Але мудрість — це не лише інтеграція знань. їй відводиться досить вагома роль в сфері, що опосередковує співвідношення трансцендентного, «божественного» світу з світом земним, забезпечуючи зв'язок між «йми. Характерно, що образ Премудрості — Софії в тогочасній культурі поступово зближується з образом Богоматері, яка мислиться не лише пасивним, сприймаючим лоном, «дзеркалом слави божої», а й як активне, творче начало. Богоматір відносно земного світу виступає будівницею дому, захисницею граду земного перед богом. І в біблійній символіці дім, місто і церква виступають уособленням обжитого, упорядкованого, гармонійного світу, що відгороджується від безмежних просторів Хаосу 71. Отже, мудрість — це розум, який впорядковує світ природи й світ людського життя.
Щодо людини мудрість виявляється через гармонію «розумного» й «пристрасного» начал, які у ній безперестанно «борються». Аналізуючи цю боротьбу «розумного» і «пристрасного» як доброго і злого начал, митрополит Никифор пояснює, що вони надзвичайно міцно пов'язані в людині: «Неразлучена до суть злаа от благьіх, но смешеньї суть злоби с добродетелми, яко же и плевел в пшеници. И того ради подобаеть нам виймати,— висновує Никифор,— да не злобу в добродетелии место приймем» 72.
Отже, знання людської природи — не самомета. Воно необхідне як запорука, основа доброчинності, моральності людини, як начало, що гармонізує «словесне», «яросне» і «бажане» — три «сили», з яких, згідно з Никифором, складається душа людини.
Тому запорукою мудрості людини є, по-перше, розвиток її власних розумових здібностей, збагачення знань шляхом навчання. Розум людини розвивається відповідно до розвитку самої людини. «Пчела», посилаючись на авторитет піфагорейдДв, зазначає вікові зміни розуму — дитинство, юність, зрілість й старість, вказуючи, що зі зміною віку людини її розум розвивається, досягає зрілості й зістарується. Тут же підкреслюється, що передумовою розвитку розуму є усвідомлення власної неосвіченості: «начало разу-му — разуменье невежьства своего», зазначається, що розум без навчання слабне.
По-друге, саме по собі навчання не сприймається як самомета. Важливим вважається не знання як таке, а здатність людини втілювати в життя істинні настанови, одержані під час навчання. Тому передусім важливо ретельно обирати вчителів, що здатні навчити на добро, а не на зло. Автор «Слова некоего христолюбца, ревнителя по правой вере»,— пам'ятки другої половини XI ст., витлумачуючи біблійний символ: «И сам господь рече: «мнози пастоуси погоубиша винограді, мой»,— пояснює: «Пастоуси суть оучите-ли,— попове,— а винограді. — в'Ьра,— а соущее вт> виноград* — вт> в*р* челов'Ь-ци. Человьци вт> вЬрЬ погибають лихьіми учители, безоумньїми нев^глась» 73.
Вважається не менш істотним, щоб і ті, хто вчить, і ті, кого навчають, сприйнявши «слово істини», слідували йому в житті. Показово, що в апокрифі «Ходіння бого-родиці по муках» серед мешканців пекла називають і тих, хто читав «святі книги», навчав по них людей, але сам не жив за їх правилами 74.
По-третє, в співвіднесенні «істинного» слова й «доброго» діла при всій повазі до першого пріоритет віддається другому. В «Пчеле» з посиланням на авторитет Йоана Богослова підкреслюється: «Негласно д'Ьло лучи єсть, нежели слово несверше-но. Уча учи нравомт., а не словомт., иже словомт» мудрі., а дела его несвершена, то хром єсть, а иже язьїкь доброглаголивт. иміеть, а душа его непоставгна и ненака-зана, то неприятень єсть, но то правьіи, еже мали о добродЬяньи глаголеть, а до-бродвянья добр* являеть и прилагаеть в'Ьру к своєму ученню житьям своимт,...» 75
Вказане прагнення до поєднання знань з життєдіяльністю, яке притаманне розумінню «мудрості», позначилось і на змісті, що вкладався у поняття «філософії» як любомудрості.
Передусім філософія мислилась нерозривною із книжним знанням. Філософ, в тому розумінні, в якому цей термін функціонує в давньоруській культурі,— це вчений, книжник, граматик, освічена людина, що добре розуміється в книгах. У «Житії» Феодосія Печерського автор його Нестор протиставляє «премудрих философь» тому, хто «грубі, і «невіж-да» 76. Навчатись філософії — це значить насамперед подібно до бджоли збирати звідусіль книжну премудрість. Такий образ, зокрема, містить перекладна пам'ятка XI ст. «Житіє Феодосія Студійського». Уподібнення того, хто навчається філософії, до бджоли, що збирає «сладость словесную», містить і «Моління» Даниїла Заточника. Отже, філософ — це передусім книжник. Про Климента Смолятича літописець говорить: «и бьість книжникт. и философ так, якоже в Русской земли не бяшеть»77. Тут же, вихваляючи князя Володимира Васильовича Волинського, літописець знову підкреслює: «бьість книжникт. великі, и философі., якого же не бьість во всеи земли и ни по немь не боу-деть» 78. І все ж, як бачимо, термін «філософ» вживається не замість слова «книжник», а поряд з ним. Ці терміни сприймаються в давньоруській культурі як щільно пов'язані, але не тотожні.
Принагідно зазначити, що в давньоруських пам'ятках іноді терміни «філософія», «філософ» вживаються для характеристики представників античної філософії: «Аз бо не во Афинех ростох, ни от философ научих-ся» 84. З цим пов'язане негативне ставлення до «філософії», яке спостерігається в окремих письмових пам'ятках — «Києво-Печерському Патерику», «Синайському Патерику» тощо. «Філософ» — це і вище наукове звання, що присуджувалось як титул у візантійських учбових закладах. Такого титулу, мабуть, було удостоєно Кирила в період його навчання у Константинополі.


Смотреть другие вопросы в разделе: Історія філософії України





Все материалы размещены исключительно с целью ознакомления и принадлежат их авторам. Любое копирование строго запрещено. Если вы являетесь автором того или иного труда и не хотите, чтобы он был здесь опубликован, свяжитесь с администрацией