***
Главная » Історія філософії України » Міфічні уявлення східнослов'янських племен (V-IX ст.)



Міфічні уявлення східнослов'янських племен (V-IX ст.)


Слов'яни у мовно-культурному відношенні — потомки індоєвропейських племен, що II тис. до н. е. розселились на території Східної Європи. Зокрема, чітко простежуються спільні елементи в світоглядно-міфологічних уявленнях стародавніх слов'ян та інших народів індоєвропейської мовної групи, в тому числі таких віддалених, як індійці, іранці, хетти, греки. Поки що лишаються значно гіпотетичними атрибуції археологічних культур глибокої давнини як праслов'янських чи давньослов'янських. Можна гадати, що слов'яни належать до порівняно молодих етнічних груп і виділились із середньоєвропейської мовно-культурної спільноти тоді, коли деякі індоєвропейські народи (греки, вірмени, фракійці, іранці та ін.) мали вже довгу історію.
Археологія датує безсумнівно слов'янські пам'ятники матеріальної культури, знайдені в Європі, приблизно тим часом, до якого належать найраніші письмові джерела про слов'ян — другою половиною І тис. н.-е. На цей час слов'яни розселились уже на великій території. Визначення первісної території формування слов'ян пов'язане з досить великими труднощами, але це має істотне значення для встановлення часу і шляхів культурного відособлення східних слов'ян. Принаймні можна твердити, що слов'янські культури V — VI ст. на величезній території виявляють значну однорідність На думку лінгвістів, «західнослов'янські, східнослов'янські та південнослов'янські групи вторицно (курсив наш.— Авт.) консолідувались із компонентів найрізноманітнішого мовного походження» 2. Останнім часом дані археології дають змогу належно оцінити и повідомлення історика VI ст. Іордана про поділ слов'ян на три великі групи — венедів, власне слов'ян («склавенів») і антів. Венеди найбільш імовірно ототожнюються з групою слов'янських етносів, що залишили кераміку фельдбергського, суківсько-го та торнівського типів на північному сході НДР та північному заході ПНР; ці культури склалися порівняно пізно, в VII—VIII ст. Історія антського угруповання слов'ян пов'язана з асиміляцією слов'янами місцевого населення південно-східної частини українського Правобережжя Дніпра, найімовірніше, іраномовного 3. Хоч ця проблема досі недостатньо вияснена, безсумнівно, що вивести поділ слов'ян на західних, східних і південних із групування Іордана неможливо.
Джерелом розчленування слов'янства на східну, західну та південну групи стала відмінність соціально-економічних та ет-но-культурних умов, у яких опинилися слов'янські групи різного етнічного характеру в результаті розселення. Особливістю східних слов'ян з цього погляду було те, що розвиток тут відбувався з меншим числом запозичень, на власній основі, хоч на початку і більш уповільнено. Східна Славія стала немов би заповідником давньослов'янських рис.
Етнічні одиниці східних слов'ян, так звані «літописні племена» — поляни, сіве-ра, древляни, волиняни, дуліби, уличі, ті-верці, білі хорвати, дреговичі, радимичі, в'ятичі, кривичі смоленські та полоцькі, словени — насправді були надплеменними об'єднаннями; як свідчать археологічні дані, реально існували відмінності в племінних культах та віруваннях навіть усередині «літописних племен» 4. Утворення Київської держави знаменувало початок; епохи бурхливого економічного та культурного розвитку і консолідації східнослов'янських етносів у давньоруську народність. З розвитком міст, посиленням міграції уніфікувались і культура, і вірування ще до прийняття християнства, хоча, звичайно, й на той час регіональна культурна різнорідність була значною.
Дані історії культури свідчать про спільність ідеології східного слов'янства на найраніших етапах його історії. Міцніла; й спільнослов'янська етнічна самосвідомість. Не випадково літописець говорив, що у всіх слов'янських землях — одна мова слов'янська, «а слов*ньский язьік и рускьій одно єсть» 5. Те, що при різних варіаціях звучання і в латинських, і в грецьких, і в арабських джерелах VI—X ст. слов'ян називають саме цим етнонімом, свідчить про спільність їхньої етнічної самосвідомості. Про це говорить і спільність імен із закінченням «-мир», «-слав» у всіх слов'янських регіонах, і спільність культури 6.
Сказане визначає і труднощі, і перспективи дослідження світогляду стародавніх слов'ян. Народна пам'ять не зберегла в цілому вигляді ні давньослов'янської міфології, ні давніх вірувань. Якщо староіндійські пам'ятники збереглись в усній традиції від XVII ст. до н. е.— часів, що відповідають розселенню, імовірно, індоєвропейських племен культури шнурової кераміки на території Східної Європи, то в епосі східних слов'ян стародавні теми витіснені або переосмислені під впливом пізніших подій — передусім боротьби проти золотоординського ярма, а на Україні їх затіняють ще сильніші пізніші мотиви боротьби проти турків, татар, проти національного та соціального гноблення польських феодалів. Неабияку роль у перериві традицій відіграла християнська церква, тривала боротьба якої проти залишків «язичества» звела майже нанівець прадавні перекази. Однак зібраний дослідниками XIX—XX ст. величезний фактичний матеріал дає змогу реконструювати основу давньослов'янської міфології та дохристиянських вірувань. При цьому треба враховувати, з одного боку, різноманітність варіантів міфології та племінних вірувань і культів, що позначилось і на термінології, і на традиціях; з іншого боку — тісну спорідненість давньослов'янської міфології з міфологією далеких предків усіх індоєвропейських народів, основні риси якої сучасна наука відновлює з високим ступенем імовірності.
Історико-культурні реконструкції дають можливість висувати обгрунтовані припущення щодо суспільної організації давньо-слов'янських народів. Напередодні ранньо-класової державності в усіх народів величезну роль відіграла система соціально-вікової та статевої стратифікації, так звана система «вікових класів». При досягненні певного віку юнаки та дівчата проходили ініціацію — «друге народження»: складну сукупність ритуалів, що означали перехід молоді у повноправні члени суспільства. Сліди ініціаційних обрядів вбачають у деяких реліктах зимових свят. Після прийняття християнства обряди ініціації були витіснені обрядом хрещення, відповідно перенесеним на перші місяці життя.
Після ініціації юнаки звичайно попадали до класу воїнів. Якою мірою участь у воєнній діяльності охоплювала всіх юнаків, залишається невиясненим. У кочових іраномовних народів існувала система, при якій лише окрема етнічна група становила спільність професійних воїнів («царські скіфи» у скіфів), решта входила до «трудового» кола і лише в разі потреби виставляла воїнів на допомогу. Ще в глибшу давнину індоєвропейської спільності йде традиція виділення воїнів-професіона-лів, традиція спеціальних загонів з культом вовка, що відзначались особливою войовничістю (можна навіть припустити, що сліди цих загонів залишилися в уявлення^; про людину-вовка — «вовкулака»). Принаймні для середини І тис. н. е., часів масового розселення слов'ян на нових територіях, характерна загальна участь у бойових діях усіх чоловіків, здатних носити зброю, про що свідчать візантійські джерела. Глибоко традиційним для індоєвропейських народів був і інститут воєнних вождів. Відповідне слов'янське слово «князь» — східногерманського (готського) походження, але за даними лінгвістики кдшшдаг були у індоєвропейців за декілька тисячоліть до н. е.
Для історії культури ще істотніше знати, чи була у слов'ян соціальна група жерців? Як відомо, в першій половині І тис. н. е. у германських народів, що перебували на приблизно однаковій із слов'янами стадії соціального розвитку, жерців-професіо-налів не було — відправа культу була обов'язком військових вождів, а співцем міг бути кожен воїн. Однак це не означає, що соціальна група жерців ще не склалася,— вона могла бути асимільована військовими вождями. Адже й у давніх індоєвропейських народів існувала окрема соціальна група жерців і організація суспільства означала виділення жрецького, військового та «мирного» (скотарсько-землеробського) кіл в суспільстві. Немає сумніву, що окрема соціальна верства жерців (волхви) у слов'ян була. За свідченнями арабських джерел волхви були подекуди впливовішими від князів.
Поряд з віковими статевими соціальними стратами, групами воїнів (імовірно, віковими) та волхвів у слов'янському суспільстві були раби. Візантійські автори, для яких раб був «худобою, що розмовляє», із здивуванням говорили про порівняну свободу рабів у слов'янських сім'ях, часті відпуски їх на волю тощо. Значна поширеність різних форм самозакладу в Київській Русі свідчить про те, що рабовласницькі стосунки були на Русі слабо виражені (для розвинутого рабовласництва, як, напр., в античних Греції і Римі, самозаклад неможливий, рабом може бути лише «чужий»). Рабство мало патріархальний характер, статус рабів був близький до статусу дітей у сім'ї, про що, можливо, свідчить спільність найменування раба і дитини («отрок» — той, хто не говорить). З достатньою ймовірністю про це говорити не можна, адже писемні згадки про суспільство слов'ян були виявлені у творах авторів, які походять із країн, де рабство
було класичним і настільки узвичаєним, що без нього суспільне життя не уявлялося, тому така структура суспільства — свідомо чи мимохіть — накладалась на інші народи.
Перші державні утворення ранньокла-сового характеру виникли у східних слов'ян задовго до давньоруської держави і незалежно від появи германських військових загонів. «Варяги» літописців, вихідці зі Швеції, здебільшого із земель навколо нинішнього Стокгольму та о. Готланд, становили фактично найману військову силу поряд з воїнами-аланами (нащадками іраномовних сарматів, споріднених із сучасними осетинами).
У VIII—X ст. н. е. соціальний розвиток слов'янського суспільства, його класова диференціація приводять до виникнення державних об'єднань на всій території Славії, в тому числі у східних слов'ян.


Смотреть другие вопросы в разделе: Історія філософії України





Все материалы размещены исключительно с целью ознакомления и принадлежат их авторам. Любое копирование строго запрещено. Если вы являетесь автором того или иного труда и не хотите, чтобы он был здесь опубликован, свяжитесь с администрацией