***
Главная » Філософія права » 2. Особливості філософсько-правової думки в епоху середньовіччя



2. Особливості філософсько-правової думки в епоху середньовіччя

Філософсько-правова думка внесла свій внесок до збереження традицій вивчення і викладання римського частного права. Але маєте з тим її представники, в особі своїх духовних пастирів, спробували здійснити строгу цензуру цього права у дусі свого розуміння існуючої станово-феодальної ієрархії і форм власності. Вихідною базою ідеологічного контролю було керівне напуття так званих «отцов церкви» – найбільш авторитетних церковних авторів, з чиїми іменами пов'язаний період формування християнського догматизму.
Метафізичні передумови християнського миросознания. Римське трактування природно-правових норм знаходить відгук у ранніх ідеологів християнства. Вона застосовується до нравственно-религиозному закону. Християнська інтерпретація ідеї природного права відбилася на уявленні про єство цієї ідеї. На місце загального морального закону, що проповідує філософією стоїків, християнство джерелом етичного закону ставить премудрість і волю Божію. Відповідно до цього і природне право розглядається тепер як віддзеркалення божественної справедливості згідно з тими, що визначили Творця.
У середньовіччі праву, залежному від людської волі (во-леустановленному), протиставляються незмінні встановлення божественного і природного права. Природне право ототожнюється з правом, що діє. Сумніви стосувалися лише питання, чи зливається воно з поняттям божественного права або зіставляється з ним. Безперечним було визнання природного права обов'язковим і таким, що існує вище за всяке інше законодавство.
Система природного права середньовіччя утворилася з поєднання римського права і правоположений Священного писання. Ідея природного права носила теократичний характер.
Найбільшим християнським мислителем періоду патристики, одним з видатних «отцов церкви» був Аврелій Августин (354– 430). Головні його трактати «Сповідь» і «Про град Божий». Основною ідеєю його релігійної філософії є пізнання Бога і Божественної любові – ось мета і єдиний сенс людського духу. Бог – це єдине, досконале, абсолютне буття, все інше існує лише завдяки божественній волі. У всій природі нічого не може статися без участі надприродних сил.
Згідно філософії еллінізму, Августин вважав: мета і сенс людського життя – щастя, яке досягається в Бозі. Головна теза учення – першість віри над розумом. Найвище авторитетне джерело віри – церква як єдина непогрішима остання інстанція всякої істини.
Ідея нерівності відстоюється їм як вічний і незмінний принцип суспільного життя. Нерівність є стороною ієрархічної структури суспільного організму, створеного Богом. Земна ієрархія – віддзеркалення ієрархії небесною, «монархом» якої є Бог. Намагаючись запобігти зверненню народних мас до єретичних учень, Августин посилається і на християнську ідею рівності всіх людей перед Богом – всі люди походять від одного прабатька.
Августин висуває думку про єдність людської і божественної історії, які течуть в протилежних, але взаємно нероздільних сферах. Вмістом їх є бій двох царств (градів) – Божого і земного. Дуалізм богів і природи переноситься, таким чином, і на суспільний розвиток. Божий град представляє меншу частину людства. Це ті, хто своєю морально-релігійною поведінкою заслужили у Бога на порятунок і милосердя. У земному граді, навпаки, залишаються самолюбиві, алчные, егоїсти, люди, що забувають про Бога. Божий град постійно посилюється в суспільно-історичному розвитку, особливо маслаку приходу Ісуса. Головна передумова приналежності до граду Божому – упокорювання і покірливість перед Богом і церквою.
Земний правопорядок світських держав схильний до дії злих, демонічних сил. Аби забезпечити людей від цієї дії, необхідно соціальне життя освятити ідеями вищої божественної справедливості.
Правопорядок на землі не здатний встановити сама людина. Г.го створив Бог після гріхопадіння перших людей, аби уберегти подальші покоління від загибелі в пучині зла і незліченних злочинів. Підстава правопорядку – це страх Божий. Бог, загрожуючи людині покаранням, тим самим допомагає йому стриматися на краю безодні зла.
Цікаві вислови Августина з питання про рабство: рабство несправедливе з позиції природного права, яке проповідували стоїки, але справедливо як наслідок гріха. На думку Августина, рабство – нескороминуще явище, яке терплять тимчасово, аби не затівати смуту, а постійне, бо воно стало природним унаслідок зіпсованості людської природи. Рабство існуватиме, поки існує земне людське суспільство. Лише у Божественному царстві не буде рабства.
Чи могло римське право при таких ідеологічних установках служити інтересам грядущого буржуазного суспільства? Швидше за все, немає.
Мислителем, який зробив спробу систематизувати християнські ідеї, звести їх в єдине несуперечливе ціле, счал Хома Аквінський (Аквінат) (1225–1274). Його філософсько-правові переконання викладені в трактаті «Сума теології», «Про правління государів», а також в коментарях до «Політики» і «Етики» Арістотеля.
Основні положення права і закону трактуючи Аквінатом в контексті християнських уявлень про місце і призначення человека в божественному світопорядку. Освітлюючи ці питання, він постійно апелює до положень, що теологічно модифікуються, античних авторів про природне право і справедливість, вченню Арістотеля про політику і про людину як «політичну істоту» і так далі
Якщо Арістотель розумів державу як природну форму людського гуртожитку, то для Аквіната, що полемізує з античним філософом, воно є вищим витвором мистецтва, створенням людського генія. Процес управління державою аналогічний тому, як Бог править світом, а душа керує тілом. Головна об'єднуюча сила, без якої розпалася б державність, – це воля правителя. Почало, що консолідує всі зусилля держави, має бути єдиним. Тому найкраща форма правління – монархія. Вона – вищий тип держави, бо влада монарха похідна від божественної влади.
Суть держави Аквінат пояснює аналогією з біблейською картиною існування світу. Государ для нього – творець соціального світу. Його воля наводить в рух соціальне життя. Якщо головне завдання государя – бути керманичам, то головна чеснота народу – покора волі керманича.
Людина, по Аквінату, – істота розумна, така, що володіє вільною волею. Розум (інтелектуальні здібності) – корінь всякої свободи. Вільна ж воля – це добра воля. Свобода – здатність людини діяти відповідно до розумно пізнаної необхідності, витікаючої з божественного статусу, характеру і цілей порядку всесвіту і обумовлених цим законів.
Ці положення він конкретизує в своєму вченні про закон і право. Закон у нього виступає як загальне правило. Він повинен виражати загальне благо всіх членів суспільства і встановлюватися всім суспільством або тими, кому воно довірило піклування про себе. Важлива характеристика закону – його обнародування. Без обнародування він не може бути ні правилом, ні мірилом людської поведінки.
Аквінат класифікує закони на вічних, природних, людських і божественних.
Вічний закон – це загальний закон світопорядку, який виражає божественний розум як верховний загальносвітовий початок, абсолютне правило і принцип, керівник загальним зв'язком явищ всесвіту. Він джерело всіх інших законів.
Безпосередній прояв цього закону – закон природний: природа і всі істоти (і людина) рухаються до мети, зумовленої законами природи.
Людський закон визначається Хомою Аквінським як позитивний закон, який забезпечений примусовою санкцією Проти його порушень. Людським же (позитивним) законом вважає він лише встановлення, відповідні природному закону (веління фізичної і етичної природи людини). Інакше такі встановлення не закон, а спотворення його. З цим зв'язується розмежування ним справедливого і неспра-недливого людського (позитивного, позитивного) закону. Мета людського закону – загальне благо людей. Позитивний закон повинен встановлювати правила, посильні для виконання звичайними, недосконалими в своїй більшості людьми. З цим пов'язана подібність (рівність) вимог, які Пред'являються позитивним законом до всіх людей в ім'я загального блага.
Божественний закон – закон (правила сповідання), даний людям в божественному одкровенні (Старому і Новому Завіті). Він необхідний як доповнення людських правил божественними: для вказівки на кінцеву мету людського буття; як вищий II безумовний критерій для керівництва в спорах про належне і спра-иедливом, про людські закони; для напряму внутрішніх (душевних) рухів людини; для викорінювання всього злого і гріховного, у тому числі і того, що не забороняється людським законом.
Трактування законів доповнюється Аквінатом вченням про право. 11раво – це дія справедливості в божественному порядку людського гуртожитку. Справедливість же передбачає відношення людини до інших людей, а не до себе і полягає в подяці кожному свого. Він розділяє уявлення Арістотеля про зрівнюючу і розподіляючу справедливість.
Право (праведне, справедливе) визначається як відома дія, зрівняна у відношенні до іншої людини через певний спосіб рівняння. При рівнянні за природою віщою йдеться природному праві, при рівнянні по людському волеустановлению – про цивільне, позитивне право. Право, що встановлюється людською волею (людським законом), Аквінат називає також людським правом. Закон тут виступає як джерело права. Але людська воля (і волевиявлення) може зробити правому л бач те, що відповідає (не противоречит) природному праву.
Природне право – загальне для всіх живих істот (тварин і людей). Дійсно, що відноситься лише до людей, Хома Аквінський називає правом народів.
Божественне право ділиться на природне божественне (безпосередні виводи з природного закону) і позитивне божественне (право, дане Богом єврейському народові).
Таким чином, Хома Аквінський розробив в цілому послідовний і глибокий християнсько-теологічний варіант юридичного правопонимания. Його філософсько-правові погляди отримали подальший розвиток в томистских і неотомистских концепціях природного права.
В цілому слід зазначити, що головна особливість філософських учень християнського середньовіччя полягає в їх теоцентрическом характері. Принцип теоцентризма, що послідовно проводиться і Августином і Хомою Аквінським, затверджував Бога як центр всесвіту і головного охоронця світового і соціального порядку. Бог виступав як законодавча першооснова, з якої виходять всі релігійні, моральні і правові норми. Завдяки божественному заступництву соціальне життя людей не перетворювалося на хаос, а сама людина успішно боролася з диявольськими спокусами, що штовхали його до пороків і злочинів

Смотреть другие вопросы в разделе: Філософія права





Все материалы размещены исключительно с целью ознакомления и принадлежат их авторам. Любое копирование строго запрещено. Если вы являетесь автором того или иного труда и не хотите, чтобы он был здесь опубликован, свяжитесь с администрацией