***
Главная » Економіка та підприємництво » Роль вільних економічних зон (ВЕЗ) в економіці (на прикладі Китаю)



Роль вільних економічних зон (ВЕЗ) в економіці (на прикладі Китаю)

Вільні економічні зони (ВЕЗ) — це одна з найпомітніших інституційних інновацій. Головними функціями, які повинні виконуватись ВЕЗ у країнах, що розвиваються, а також в країнах з перехідною економікою, є:
- забезпечення економічного росту країни;
- досягнення більш високого ступеня індустріалізації її економіки;
- включення країни в міжнародний розподіл праці, світове господарство, міжнародну торгівлю;
- зміна місця країни у світовій системі з урахуванням досягнутої трансформації в окремих галузях її господарства або в економіці в цілому.

У зв’язку з цим ВЕЗ у багатьох країнах, надто в тих, які розвиваються, нерідко стають основною концепцією економічного росту, розрахованого на певний період. Найбільше поширення в цих країнах мають експортно-виробничі зони. Сукупний обсяг їхнього експорту в 1995 році перевищив 25 млрд дол. Різниця експортно-виробничих зон розвинутих країн і країн, які розвиваються, постає в їх орієнтації. У розвинутих країнах вони орієнтовані переважно на внутрішній ринок, у країнах, які розвиваються, на зовнішній, бо тільки нарощуючи експорт вони мо¬жуть розв’язати проблеми, які стоять перед ними, а також одержати фінансове забезпечення, необхідне їм для ефективного здійснення міжгосподарських зв’язків.

Вільні економічні зони відіграють значну роль у міжнародному русі капіталу, адже без значних фінансових надходжень неможливе створення сильної господарської системи (рис. 1). Спро¬щена схема свідчить про пільги в галузі кредитування та оподаткування, надання в необхідних межах свободи підприємництву, гарантований юридичний захист бізнесу, капіталу та доходів, сприятливе інвестиційне середовище.

Структура витрат таких зон у країнах, які розвиваються, скла¬дається приблизно таким чином: безпосередні бюджетні вкладення —2—3%, безпосереднє фінансування з місцевих бюд¬жетів —12—15%, пільговий державний кредит — 30—35%, фінансування за рахунок комерційних структур та іноземних інвесторів — 47—56% [1].

Роль вільних економічних зон (ВЕЗ) в економіці (на прикладі Китаю) Звідси випливає і наступна особливість ВЕЗ у країнах, які розвиваються, — преференційніший інвестиційний клімат, який визначається державою для іноземних інвесторів. Для національних приватних інвесторів країни, які розвиваються, встановлюють у ВЕЗ різноманітні обмеження. В багатьох країнах дозволяється вкладати капітал тільки за умови, що мінімум 90 відсотків обсягу встановленої ними продукції експортуватимуться.

Схеми управління вільними економічними зонами можна звести до двох моделей. Для першої є характерним недержавне підпорядкування всіх ВЕЗ центральному загальнодержавному органу. Наприклад, у Південній Кореї і Тайвані таким органом є Управління промислової нерухомості, яке керує не лише ВЕЗ, а й іншими індустріальними центрами. В інших країнах ВЕЗ підпорядковуються безпосередньо спеціалізованому органу з управління ВЕЗ, яке звичайно називається Управління ВЕЗ. Як правило, у цей орган входять представники різних міністерств та орга¬нізацій, відповідальних перед Міністерством зовнішньої торгівлі та промисловості за діяльність ВЕЗ.

Країни, які розвиваються, віддають перевагу експортно-ви¬робничим зонам. Це пов’язано з тим, що крім вищезгаданого, їх організація не потребує великих територій. Крім того, щоб експортно-виробнича зона була спроможна вирішувати завдання з нарощення експорту країни, не обов’язково створювати великі підприємства. Малі та середні цілком забезпечують реалізацію обсягів виробництва і при цьому обходяться відносно невеликими обсягами технічних, фінансових і матеріальних ресурсів, що робить їх більш конкурентоспроможними. В таких умовах саме експортно-виробничі зони прискорюють здійснення необхідних змін у сфері галузевої і відновлюючої структур економіки країни, стаючи «каталізатором» її розвитку.

У багатьох країнах Південно-Cхідної Азії експортно-вироб¬ничі зони звільнені від податків на імпорт, сировину, напівфабрикати, обладнання, яке використовується для експортного виробництва. Але ці пільги не застосовуються для імпорту будівельних матеріалів, засобів транспорту та канцелярського приладдя. Товари, які виробляються у ВЕЗ, захищені державою від податкових зловживань і тиску. Означені товари виробляються лише для експорту в інші країни, але якщо вони реалізуються в середині країни, тобто за межами ВЕЗ, то в цьому разі вони звільняються від пільгового оподаткування.

Застосовуються й інші фінансові стимулятори, а саме: звільнення від контролю за одержаною валютою, відсутність обмежень у переході прибутку «додому», гарантія повернення початкового інвестиційного капіталу, гарантія прав авторів відкриттів і винаходів. Місцева влада може виділяти інвесторам певну дотацію, наприклад, на спорудження будинків. Сюди входять пільгові тарифи на електрику, воду, оренду землі і т. ін.

Міжнародний досвід засвідчує, що набір пільг, які надаються у ВЕЗ країнами, що розвиваються, практично однаковий, а ось розмір кожної з них і термін дії залежить від конкретних умов кожної країни, стратегії її розвитку, наявності та потенціалу матеріальних ресурсів, національного ринку, чисельності зайнятих і рівня їхньої кваліфікації, рівня розвитку інфраструктури тощо. Але не лише пільги впливають на обсяги інвестицій, а й багато інших факторів (рис. 2).

Роль вільних економічних зон (ВЕЗ) в економіці (на прикладі Китаю) Успішний досвід створення ВЕЗ У Китаї був ініційований ЦК КПК в кінці 1978 року. При цьому офіційно їм надавався статус реального механізму проведення відкритої зовнішньо-економіч¬ної політики, розрахованої на активне розширення науково-тех¬нічного співробітництва, виробничої кооперації та залучення іноземних інвестицій. За задумом творців, ВЕЗ повинні були стати «відкритими вікнами у зовнішній світ». Через них у країну надходять капітали, висока технологія, знання, управлінський досвід, який після адаптації в зоні використовується по всій країні. Крім того, вони мали стати полігоном для відпрацювання ринкового механізму за участю всіх форм власності. ВЕЗ у Китаї, зокрема, стали об’єктами, на яких на початковому етапі намацувалися основні форми та напрямки використання іноземних інвес¬тицій у країні, налагодження ефективних виробничих зв’язків із закордонними фірмами. Аналіз еволюції державної політики Китаю відносно ВЕЗ показує, що вона цілком збігається з еволюцією політики щодо іноземного капіталу в країні, яку можна розділити на три етапи:

Перший етап (1978—1982 рр.) — формується договірно-пра¬вова та організаційна основа залучення іноземного капіталу. Цей етап хоча й був нетривалим, однак дуже важливим для «відкриття» економіки країни. Він дозволив Китаю створити відповідні організаційні і законодавчі основи, регулюючі надходження та діяльність іноземного капіталу по всій країні. Саме на цьому етапі пройшла апробацію специфічна китайська політика — балансування між опорою на власні сили і максимально можливою відкритістю економіки країни зовнішньому світу. В цей час були створені перші спеціальні економічні зони в провінціях Гуандун (Шеньчжень, Чжухай і Шаньчжоу) і Фуцзянь.

Другий етап (1983—1989 рр.) — характеризується послідовним удосконаленням договірно-правової бази співробітництва з іноземними інвесторами та подальшою лібералізацією державної політики в галузі залучення і використання іноземного капіталу. На території ВЕЗ допускалося створення підприємств за участю іноземного капіталу в будь-якій формі. Внески, законні прибутки зарубіжних інвесторів охоронялися законом. Іноземці самостійно управляли своїми підприємствами в зонах. Надавалися пільги на прибутковий податок (15% у зоні проти 55% в країні), звільнення від митного збору певної кількості товарів, що завозилися до зони, створення спеціальних безмитних крамниць. Експорт також звільнявся від значної частини податків.

За цей період завдяки імпорту та монтажу понад 30 тис. одиниць промислового обладнання в зоні Шеньчжень було відкрито 770 нових промислових підприємств, що забезпечило середньорічні темпи приросту промислової продукції на 87,7%.

У період з 1983 по 1989 рік створено новий тип спеціальних економічних зон — приморські економічні відкриті зони. Вони розташувались у дельтах річок Янцзи і Чжунцзянб на півдні провінції Фуцзянь (1985 р.) та на півостровах Ляодунь і Шаньлун (1988 р.). Їхній економічний і правовий режим відрізняється від режиму ВЕЗ, створених у 70-ті роки. Будучи інтеграційними, вони більше схожі на приморські відкриті міста, які розпочали створюватися в 1984 році. Цього ж року в Китаї створюється інститут відкритих міст. Під цей статус підпали 14 при¬морських міст. У них проживає 8% населення країни і виробляється 20% ВВП Китаю.

Якщо ВЕЗ — це завжди анклави, то приморські відкриті міста являють собою відносно відкриті для іноземних інвестицій регіони, де анклави ВЕЗ виступають у вигляді субзон відносно приморського відкритого міста. Згідно з нашою класифікацією — це інтеграційні вільні економічні зони. На приморське відкрите місто покладаються інші, ніж на ВЕЗ, функції. Вони мають безпосередньо впливати на розвиток внутрішніх регіонів, які вони обслуговують у глибині країни. Але для цього вони, залучаючи іноземний капітал та передові технології, повинні на основі технологічної перебудови власної індустрійної бази посилити економічний зв’я¬зок, обмін спеціалістами, розвивати фінансове і технічне співробітництво, здійснювати місцевий видобуток сировинних ресурсів у внутрішніх регіонах, створювати спільне виробництво високоякісної продукції і просувати її на зовнішні ринки. Оскільки внутрішні, відносно приморського відкритого міста, райони є переважно сільськогосподарськими, то частина вироблюваної на підприємствах з передовою технологією продукції має реалізовуватися на внутрішніх ринках у цих регіонах.

Більша відкритість (на них припадає 40% зовнішньої торгівлі Китаю), промислова розвиненість, ємність ринків капіталу і товарів приморського відкритого міста обумовлює і сприятливіший клімат для підприємств з іноземними інвестиціями, ніж у зв’я¬заних з ними внутрішніх районах. Це особливо стосується перших двох груп приморських відкритих міст. Тут можна говорити про поліпшення окремих компонентів інвестиційного клімату. В двох інших групах приморських відкритих міст інвестиційне середовище менш сприятливе. Його розцінюють як посереднє і його радикальне поліпшення потребує більших затрат.

У приморських відкритих містах передбачаються такі економічні пільги: знижується розмір ставки прибуткового податку для об’єктів з вкладенням іноземного капіталу більше 20 млн дол., для підприємства з техніко- і наукоємним виробництвом та для довгострокових інвестицій ставка прибуткового податку дорівнює 15%; для підприємства, 70% продукції якого йде на експорт, і для підприємства з передовою технологією — 10—12%; на дивіденди та відсотки прибутку іноземних підприємців — 10% [3]. Не стягається мито: з обладнання, будівельних матеріалів і деталей, що імпортуються як інвестиції для виробництва й управління; з експортних товарів підприємств з іноземними інвестиціями (крім тих, експорт яких обмежений державою); з офісного приладдя і транспортних засобів, що ввозяться в розумних межах для використання представництвами й організаціями іноземних підприємств, які пос¬тійно знаходяться в приморських відкритих містах.

Крім того, народні уряди — органи самоуправління приморських відкритих міст, наділені відповідними правами, можуть самостійно ухвалювати законодавчі акти, регулюють приплив іноземного капіталу, в тому числі в частині додаткових пільг або обмеженого прибуткового податку, орендної плати за землю та будівлі, затверджують проекти спільних підприємств.

Наприклад, Шанхай і Тяньцзинь самостійно затверджують проекти спільних підприємств вартістю до 30 млн дол., Далянь і Гуаньчжоу — до 10 млн дол., а інші (Ііньхуанлао, Ціндао, Фуч¬жоу та ін.) — до 5 млн дол. Решта провінційних міст КНР можуть самостійно затверджувати проекти спільних підприємств вар¬тістю до 39 млн дол., а спільних підприємств на території ВЕЗ —до 50 млн дол.

Все це привело до збільшення іноземних інвестицій. Так, 1998 року приток іноземних інвестицій до ВЕЗ Гуанчжоу склав — 3,0 млрд дол., Шанхая — 2,86 млрд дол., Шеньженя — 2,55 млрд дол., Чжунхая — 1,1 млрд дол. [4].

Відкриття 14 торгових міст себе виправдало. Вони стали для країни зв’язуючою ланкою з іноземними технологіями, технікою, стали «містком» у світову економіку.

За період з 1984 по 1990 рік обсяг експортних продажів приморських відкритих міст зріс майже в 2 рази, а виробництво на зовнішній ринок склало 1/3 всієї вироблюваної продукції.

На третьому — сучасному — етапі, початок якого можна датувати 1990 роком, китайський уряд зберігає пріоритетність інвестиційної політики на експортних підприємствах, але при цьому найбільші преференції (пільги) надає проектам з високими і новими технологіями.

Тож реформування китайської економіки, створення вільних економічних зон передбачає головним чином створення режиму сучасних підприємств, перетворення й розвиток державних підприємств, активне формування єдиної системи ринкових відносин з відкритою конкуренцією, повніше й ширше використання можливостей держави у сфері макрорегулювання і макроконтролю над ВЕЗ, підвищення рівня експорту, а також забезпечення формування системи соціальної ринкової економіки та діяльності в різних напрямках реформ.

Література:
1. Данько Т.П. Вільні економічні зони. — 1998.
2. Лук’яненко Д.Г., Поручник А.М., Циганкова Т.М. Міжнародна економіка. — К.: КНЕУ, 1999.
3. «Закон ВЕЗ»: 01.06.1997 р. — Beijing, Китай.
4. «Економіка ВЕЗ»: 04.1999 р. — Beijing, Китай.


Смотреть другие вопросы в разделе: Економіка та підприємництво





Все материалы размещены исключительно с целью ознакомления и принадлежат их авторам. Любое копирование строго запрещено. Если вы являетесь автором того или иного труда и не хотите, чтобы он был здесь опубликован, свяжитесь с администрацией