***
Главная » Экология » Экологические проблемы агропромышленного комплекса



Экологические проблемы агропромышленного комплекса

Источник: доклад пользователя МаниБэк
Агропромисловий комплекс (АПК) є одним із найвідчутніших чинників впливу на довкілля. Деякі вчені навіть віддають йому першість за рівнем антропогенного навантаження. Це пов’язано, насамперед, із територіальною поширеністю його ланок, особливо сільськогосподарського виробництва. Крім того, процес відтворення в сільському господарстві тісно пов’язаний з природними процесами. У ХХ ст. вплив АПК на довкілля посилився з інтенсифікацією сільськогосподарського виробництва, а саме: механізацією багатьох процесів, надмірною розораністю території та глибокою оранкою, хімізацією та меліорацією, високою концентрацією виробництва тощо.
В Україні в післявоєнні роки збільшувалися посівні площі, а відтак зростала розораність території. На початку 1992 р. сільськогосподарська освоєність території України досягла 70, а розораність — 55,4 %. У складі сільськогосподарських угідь орні землі нині становлять 79,6 %, тоді як розораність земель у США — 15,8 %, у Великобританії, Франції, Німеччині — 28,1 — 31,8 %. Найвищу сільськогосподарську освоєність мають землі Запорізької, Кіровоградської, Миколаївської областей, Поділля. Висока розораність території та надмірна глибина оранки відвальними плугами за відсутності чи малої кількості лісових полезахисних смуг призводять до інтенсивної вітрової ерозії, до суховіїв.

В. І. Вернадський назвав ґрунт «біокосним» тілом, вирізнивши в такий спосіб біологічну структуру, що розташована між живою та неживою природою. У кожному грамі ґрунту — близько 100 млн мікроорганізмів. У ґрунті неперервно відбуваються процеси обміну, здійснюється один із найскладніших кругообігів речовин. 1 см гумусу — найродючішої частини ґрунту — формується протягом майже 100 років.
Процес механізації сільськогосподарських робіт, який інтенсивно відбувався у ХХ ст., негативно позначився на якості ґрунту, його родючості. Парк тракторів в Україні за останні 50 років зріс більш як у 90 разів, автомобілів у сільськогосподарському виробництві — у понад 2000 разів. Сільськогосподарська техніка, що працює на полях України, вирізняється громіздкістю, великою масою і потужністю. Маса наших тракторів і комбайнів досягає 10 — 15 т. За тієї кількості техніки, яка використовується нині, кожний сантиметр ріллі підпадає під дію ходових систем машин щонайменше 2, а в середньому — від 3 до 5 разів на рік.
Це призводить до переущільнення орного і підорного горизонтів. У колії проходження тракторів та іншої техніки вага ґрунту збільшується на 0,2 — 0,38 г/см3 — в орних землях і в підорних — на 0,05 — 0,20 г/см3, зберігаючись упродовж усього вегетаційного періоду. Через це порушуються водний і повітряний режими, режим живлення ґрунтів, руйнується їхня структура, важчає механічний склад, у 2 — 10 разів зменшується водопроникність ґрунту. Це призводить до збільшення поверхне-вого стоку, зниження родючості, а значить і врожаю, на 10 — 30%. Особливо згубно проявляється переущільнення на зрошуваних землях. Утворення штучного підпору води на межі орного і підорного горизонтів веде до порушення режиму ґрунтових вод і утворення різновидності перезволожених земель — мочарів. Вирішити проблему переущільнення ґрунтів можна лише комплексно: модернізацією техніки (без неї неможливий процес приватизації землі), зниженням тиску на ґрунт колісних і гусеничних тракторів, скороченням числа проходів техніки полем.
Одним із напрямів інтенсифікації сільськогосподарського виробництва є хімізація, яка передбачає внесення в ґрунти як хімічних добрив, так і пестицидів. Цей процес активно відбувався в усіх розвинених країнах світу. Внесення хімічних добрив зумовлено тим, що щорічно разом з урожаєм із ґрунту виносяться десятки мільйонів тонн поживних речовин: азоту, калію, фосфору та ін., а тому внесення органічних і мінеральних добрив є одним із важливих способів підвищення родючості ґрунтів.
Необхідність застосування пестицидів — хімічних засобів захисту рослин від дії бур’янів, шкідливих комах, грибкових захворювань викликається масовими спалахами різноманітних шкідників: сільськогосподарському виробництву завдають збитків близько 8 тис. грибків, 10 тис. комах, 2 тис. черви.
Пестициди за способом дії на шкідників поділяються на:
• гербіциди — засоби знищення бур’янів;
• інсектициди — засоби боротьби зі шкідливими комахами;
• нематоциди — засоби знищення черви;
• фунгіциди — засоби боротьби з грибковими та вірусними захворюваннями;
• бактерициди — засоби знищення збудників хвороб;
• дефоліанти — засоби знищення листя.
До класу пестицидів належать і хімічні речовини, які прискорюють чи сповільнюють ріст деяких рослин. В Україні тривалий час в середньому на 1 га вносили близько 2 кг пестицидів (у світі — 300 г). Усього застосовується до 90 найменувань препаратів. Із них 50 % припадає на протравлювачів посівного матеріалу, 22 % — інсектициди, решта — гербіциди й дефоліанти. Найбільша їх кількість вносилася в Криму й на Одещині — в районах рисосіяння і концентрації виноградників і садів.
У сільському господарстві України використовувалося понад 50 найменувань мінеральних виробів, у середньому 125 — 132 кг на 1 га. Застосування мінеральних добрив і пестицидів дозволяє збільшити врожай, проте має негативні екологічні наслідки: 1) накопичуючись у рослинах, вони харчовими ланцюгами потрапляють до організму людини; 2) забруднюються підземні й поверхневі води; 3) гине флора і фауна; 4) знижується урожайність через загибель мікроорганізмів у ґрунті.
Особливу проблему становить забруднення природних вод біогенними речовинами, а надто — азотними сполуками. У світі щорічно у довкілля надходить 50 млн т нітратів.
У сільськогосподарських районах України щорічно у водойми та річки змивається в середньому 120 млн т ґрунту, а це — 240 тис. т азоту, 120 тис. т фосфору, 2,4 млн т калію.
Накопичення токсичних речовин у рослинах залежить від забезпечення їх елементами живлення. Так, нестача у ґрунті азоту, сірки, бору посилює процес накопичення пестицидів у рослинах. Деякі рослини відзначаються особливою здатністю до цього: так, морква й петрушка легко вбирають із ґрунту хлорорганічні сполуки.
Пестициди — особливо небезпечні сполуки для живих організмів. Надходячи до організму людини трофічними ланцюгами, вони зумовлюють органічне враження печінки, нирок, знижують імунітет.
Низка проблем виникла і в процесі такого напряму інтенсифікації сільського господарства, як меліорація. Меліорація — це система заходів, пов’язаних із корінним поліпшенням властивостей ґрунтів і спрямованих на підвищення їхньої родючості. Існує понад 30 видів меліорації. Найпоширенішим серед них є гідромеліорація — зрошення та осушення.
У зрошенні земель роль найактивнішого агента відіграє штучне зволоження ґрунтів із водного джерела з метою забезпечення рослин вологою. Під час осушення земель надлишок вологи відводиться за межі шару, де розміщуються корені рослин, і в такий спосіб створюються сприятливі умови для їх росту.
Необхідність меліорації земель визначається кліматичними умовами території. Понад 60 % населення Землі проживає в посушливих регіонах, тоді як 20 % — там, де спостерігається надлишок вологи.
Зі зрошенням земель у перші роки урожайність сільськогосподарських культур підвищується у 2 — 3 рази, а вирощування рису чи бавовнику без зрошення взагалі неможливе. За оцінками ФАО (Всесвітньої сільськогосподарської організації) площа зрошувальних земель нині становить 270 млн га.
А втім, тривале зрошення спричинює низку екологічних проблем. Головна з них — це вторинне засолення ґрунтів, що виникає за надмірного зрошення і високого рівня ґрунтових вод. Під засолення потрапила майже половина зрошуваних земель світу.
Проводячи широкі меліоративні роботи в степу, необхідно враховувати, що новоутворення ґрунтових вод тут відбувається значно швидше, ніж, скажімо, в напівпустелях і пустелях. Приблизно за 10 років рівень ґрунтових вод може досягти критичного стану (1,5 — 2,5 м від поверхні), спричиняючи засолення. Цей процес посилюється в Україні ще й тому, що південні чорноземи і каштанові ґрунти мають підвищену солонцюватість і лужність на глибині 0,5 — 1 м.
Зрошення чорноземів вимагає особливої обережності. Деякі вчені наполягають на тому, щоби їх зрошувати лише в надто посушливі роки, оскільки зрошення призводить до сильного ущільнення ґрунтів на глибині 20 — 60 см, погіршуються їхні водно-фізичні властивості, зменшується насиченість киснем до 10 %, а вміст вуглекислоти зростає до 1,5 — 2,7 %.
Крім того, дренажні води, що скидаються з полів, містять велику кількість мінеральних добрив і пестицидів, які забруднюють водойми.
Із зрошенням пов’язана також проблема раціонального використання води. Головним напрямком є підвищення якості зрошувальних систем; для старих систем коефіцієнт корисної дії — 0,25 — 0,35, для нових, збудованих після війни, — 0,8 — 0,9.Тому в старих меліоративних системах на шляху від джерела забору води до поливного поля безцільно втрачаються 60 — 75% води.
Осушення за принциповою основою протилежне зрошенню. Його проводять на перезволожених землях, лісах, болотах із метою включення нових територій у сільськогосподарське виробництво. В Україні осушення проводять в областях Полісся. Але болота — це важливі екосистеми, які є джерелом ягід, лікарських рослин, медоносів, грибів тощо. Якщо взяти до уваги високу розораність території України, то стане очевидним, наскільки важливі болотні луки для збереження рослинного і тваринного світу України.
Через 25 років після початку проведення осушувальних меліорацій земель в Україні виникли небезпечні екологічні зміни водного балансу території та порушення режиму підземних вод, небажані зміни в гідроекологічному режимі з частими катастрофічними повенями, посилилися процеси деградації ґрунтів і зменшення продуктивності сільськогосподарських угідь.
Уздовж меліоративних систем знижується рівень ґрунтових вод. Зони впливу меліоративних систем не стабілізуються в часі, а постійно збільшуються, перекриваючи одна одну. Між річками Полісся України не залишилося великих болотних масивів, які підтримували б рівні ґрунтових вод на сусідніх водоймах, не даючи їм опускатися далеко за межі оптимального залягання.
Зниження ґрунтових вод призвело до збільшення кількості посушливих днів, зменшення вологості повітря, а це, своєю чергою, обумовило зменшення продуктивної вологи і зниження урожайності в середньому від 20 до 70 %.
На рівнинних міжрічних терасах і заплавах у верхів’ях річок з’явилися пересушені угіддя, що корінним чином змінило склад рослинного світу, призвело до появи суходолів. У літній період рівні ґрунтових вод опускаються нижче закладених дренажних каналів.
У перші 5 — 10 років від початку експлуатації осушувальних систем навколо них формується зона гідрогеологічного впливу від 900 м до 3 — 5 км. За площею вона у 2 — 3 рази переважає розміри осушувальних систем. Це негативно позначається на витоках річок і струмків. Нині у деяких річок виток починається на 15 — 22 км нижче від попереднього.
Особливо небажаним наслідком великомасштабного осушення є посилення після 10 років інфільтрації живлення підземних вод, що порушує їхні баланс і режим. Збільшуються вихідні токи підземних вод, які виходять на поверхню в ослаблених ділянках земної кори — поблизу озерних улоговин, річкових заплав тощо. Особливо сильне підтоплення сталося в зоні Шацьких озер, де на території, що прилягає до Шацького природного національного парку, понад 10 тис. га угідь через підтоплення були переведені в інші категорії земель.
У багатьох районах Рівненської та Волинської областей внаслідок висхідних токів підземних вод утворилися численні струмки і річки. Осушувальні системи вже не в змозі відвести надлишок води, розвиваються вторинне перезволоження й заболочення.
У зоні Полісся зникли річки, що живилися ґрунтовими водами, тоді як річки, що живляться підземними водами, збільшили свою водність.
Випрямлення малих річок на Поліссі супроводжується частими катастрофічними повенями, які призводять до змиву й розмиву ґрунтів, підтоплення й заболочення ряду меліоративних систем, руйнування берегів.
Зниження рівня ґрунтових вод та зміна у зв’язку з цим відміток місцевих базисів посилила ерозію земель (змивання ґрунтів, вітрова ерозія тощо).
На рівнинних торфосховищах через зниження вологи виділяється велика кількість тепла, спричиняючи самозапалювання. Ось чому в областях Українського Полісся недобір урожаю на прилеглих до осушувальних систем суходолах становить не менш як 25 %, а вплив осушувальних систем сягає на 2 — 2,5 км, тобто перевищує площу осушеного болота; відтак отримана на осушеній площі продукція практично дорівнює недоборові на прилеглих землях. Тому вчені ставлять питання про повернення ґрунтів, де погіршилась якість, у попередній болотний режим і радять використати досвід інших країн, зокрема Нідерландів, де осушення боліт визнано нерентабельним, і багато з них повертаються в попереднє становище. У ряді країн осушення боліт як цінних екосистем заборонено законодавством.
Ще один напрям взаємодії АПК з довкіллям — це вивіз родючої частини ґрунту разом з урожаєм. В Україні корені цукрових буряків, що надходять на переробку, містять у загальній масі 15 — 16 % ґрунту. Повернення накопиченого на цукрових заводах ґрунту — один з важливих напрямків раціонального використання земель у сільському господарстві.
Серйозні проблеми виникають і через функціонування тваринницьких комплексів. В Україні — близько 45 тис. ферм і комплексів тваринництва. Це зумовлює річний вихід гною близько 900 млн м3; у ньому міститься до 1,5 млн т азоту, не менш як 10 % його надходить у природні водойми.
Особливої уваги потребують великі тваринницькі комплекси, де поголів’я свиней становить від 12 тис. до 108 тис., а молодняка великої рогатої худоби — до 10 тис. Їх розміщення тяжіє до Правобережного Лісостепу, де високий рівень концентрації виробництва, до Полісся і Карпат, де вони сформувалися на основі природних кормових угідь. Великі тваринницькі комплекси нині тяжіють до великих міст і промислових центрів. Найбільші з них концентрують до 108 тис. голів свиней — це Калитянський у Київській області й Чугуївський (с. Гракове) в Харківській, Кременський — у Луганській, Вуглегірський — у Донецькій та Апостолівський у Дніпропетровській.
Технологія утримання худоби на тваринницьких комплексах — переважно безпідстилкова, бо солома йде на корм худобі. Очисні споруди або зовсім відсутні, або неспроможні переробити й раціонально використати великий обсяг гною, особливо рідкої консистенції. Гідравлічний спосіб видалення гною з ферми переважає, але поблизу них доводиться створювати спеціальні відстійники, а вони також є серйозними забруднювачами довкілля.
Створення великих тваринницьких комплексів не виправдане і з економічного боку. Через обмежені можливості кормозабезпечення не освоюються виробничі потужності. Інтенсивне використання кормових угідь навколо таких комплексів призводить до різкого зниження їхньої продуктивності аж до повної деградації.
Не уникла екологічних проблем і переробна ланка АПК. Велика кількість переробних підприємств цукрової, молочної, м’ясної, олійної, овочепромислової промисловості позбавлена елементарних очисних споруд. Устаткування й технологія — застарілі. Значне поширення їх територією України веде до забруднення атмосфери, малих річок, озер, куди скидаються відходи.

Смотреть другие вопросы в разделе: Экология





Все материалы размещены исключительно с целью ознакомления и принадлежат их авторам. Любое копирование строго запрещено. Если вы являетесь автором того или иного труда и не хотите, чтобы он был здесь опубликован, свяжитесь с администрацией